Ігор Антонюк — франківський письменник, автор двох збірок химерної прози «Шепіт сосен» та «Монету підкине кожен», куратор книжкового клубу «Текстура». Говоримо з автором про його тексти, горор у час війни, повсякденну містику й новий сезон книжкового клубу програми промоції читання «Текстура».
Ви визначаєте свою прозу як химерну. Що ви розумієте під цим жанром? Яке місце в ній займає горор?
Я означив свою прозу як химерну, бо мої оповідання — не є повністю горорними, там є елементи й інших жанрів: містики, апокаліптичної літератури, біблійні мотиви. Усе це переплітається, створюючи багатовимірний простір, де жах є лише одним із векторів напруги — подібно до Химери, міфологічної істоти з давньогрецьких легенд, що поєднувала в собі тіло левиці, козлячу голову на спині та зміїний хвіст і була символом чогось потворного, фантастичного й суперечливого.
Елементи химерної прози ми бачимо і в романі «Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк, де головним героєм є дхампір [син відьми та упиря — прим. ред.], який живе своє повсякденне життя в різних історичних реаліях. У моїх текстах також про повсякдення, людей поруч з нами, у життя яких втручається надприродне.
Оповідання у збірках ви називаєте «повсякденною містикою». Тобто сюжети ви черпали з реального життя? Чи це допомагає, чи навпаки «гальмує» уяву? Чим у цьому випадку можна зачепити читача?
У творах Стівен Кінг досить багато описує побут американців, їхню культуру, додаючи містики. Я також намагаюся додавати щось надзвичайне, химерне й те, як воно впливає на наше життя. І ми віримо в ці історії, бо можемо уявити, як беремо до себе бездомного кота чи проживаємо щасливі сімейні моменти. У цих історіях читач може впізнати, наприклад, своїх сусідів. У збірці «Монету підкине кожен» події розгортаються на франківських локаціях, хоча не всі — тут є інші локації та світи. При тому я додаю фантастичні елементи, які збурюють уяву й викликають емоції.
У таких текстах читачеві легше співпереживати героям. А емоції бувають різними. Читач відчуває історію, перебуває нібито в її епіцентрі, вірить тому, що відбувається.
Чому обрали працювати в цьому жанрі? На кого з авторів орієнтуєтеся?
Мені з дитинства подобалися фантастичні казки, де герой перемагає зло, або ж навпаки – прірва його поглинає. Потім були грецькі, римські та слов’янські міфи. Захоплювався середньовічним епосом «Пісня про Нібелунгів».
Люблю оповідання Рея Бредбері, який починав з темних оповідок. Це жахливі історії з іншим фокусом, де в центрі — людина з її переживаннями, емоціями. Надихався його «Темним карнавалом» — збіркою, яку він писав у часи Другої світової. Він по-своєму осмислював повсякденність, додаючи фантастичні елементи.
У побуті монстрами можуть бути соціальні проблеми, або ж жити всередині людини і її поглинати.
Фото: Слава Кравцов
Помітно, що український горор розвивається останніми роками. Як думаєте, що стало причиною цьому? Чи цікавий жанр горору українським читачам після повномасштабного вторгнення?
Причиною розвитку не лише горору, а й інших жанрів, є відрізання від російського книжкового ринку. На жаль, до 2014 року було важко видати жанрову книгу українською мовою, зокрема фантастику. Над авторами, які видавали, кепкували. Мовляв, для чого писати українською, як можна російською: ринок величезний. З початком війни 2014 року починається переосмислення й обернення до свого. А початок повномасштабного вторгнення – ще один поштовх до переосмислення літератури.
Наш читач хоче читати українське, хоче зрозуміти, хто ми є. Тому ми бачимо зацікавлення українським фентезі, горором. І видавці зараз хочуть жанрових історій.
Горор розвивається: виходять у світ і збірки оповідань, і романи. Видають і переклади, й українських авторів. Горор набирає сили, і його бум ми побачимо незабаром.
Як це — писати горор у час війни? Як у горорі не ретравматизувати читачів?
Письмо народжується з ідей, які надихають. Це може бути міська легенда, яку варто переосмислити. Я це роблю і пробую вплітати в історію. Ще може бути банальна побутова історія, але на неї можна подивитися з іншого фокусу. У своїх оповідках складаю кілька елементів: досвід — свій чи інших людей, і надзвичайне.
Розумію, що страшніше, ніж реалії війни, бути не може. Жодні монстри. Горорні історії можуть бути терапевтичними. Зміцнювати емоційну стійкість. Читачі контролюють жахи, які відбуваються, й у будь-який момент можуть відкласти книги. З жахами у книгах легко боротися.
Є місце у горорі, химерній прозі для теми війни і чи ви працювали / плануєте працювати з цією темою?
Тема війни залишається для мене табуйованою. Це все ще потрібно переосмислити. До неї потрібно ставитися делікатно, не гайпувати. Боюся з нею працювати. Лише у деяких оповідках я торкаюся подій, які відбувалися з 2014 року.
Чи писав би я роман про війну? Ні, не писав би. Вважаю, що про це мають робити люди, ближчі до фронту.
Стівен Кінг, Роберт Маккаммон переосмислюють в’єтнамську війну, і це горор. Переосмислює війну Лавкрафт, якого не пустили на фронт. Рей Бредбері, який продавав газети, зокрема і військовим у 1942-43 рр., згодом написав антивоєнні історії. Такі ж історії можуть бути в нашій літературі попереду.
Другу книгу ви писали під менторством Наталії Довгопол. Які плюси і мінуси співпраці двох авторів, на ваш погляд? Чи не буде це надмірним втручанням одного автора у творчість іншого?
Я і Наталія Довгопол подали свої рукописи у видавництво «Жорж». Вона написала рецензію на мою збірку й порадила видавництву взяти її з доопрацюваннями. Наталя вказувала на моменти в моїх творах, які треба було поліпшити, і її поради були дуже доцільними й водночас критичними. Хоча ми з нею працюємо в різних жанрах. Наталя не втручалася в сюжети творів, а звертала увагу на діалоги, підсилення персонажів тощо. Вона дослухалася до моєї думки: деякі моменти я пояснював, і тоді ставало зрозуміло, чому так, а не інакше. Це був хороший теплий досвід співпраці. Збірка від цього лише виграла.
Бачу плюси в такій співпраці, коли ментор_ка вказує на речі, які слід змінити. Було б ідеально, якби ментор_ка і автор_ка працювали в одному жанрі. Самі автор_ки повинні відчувати баланс у своїх творах і вірити у них, а також відчувати, де є тепла критика, а де в тексті моменти, які потрібно все-таки залишати, як є.
Фото: Слава Кравцов
Чи вплинув на вашу творчість Станіславський феномен? Як саме?
Не відчуваю його впливу. Зі Станіславським феноменом я недостатньо знайомий. Читав тексти Володимира Єшкілєва, наприклад, «Адепт», а деякі ще буду читати.
На мою творчість вплинули твори Рея Бредбері, Стівена Кінга, Роберта Маккаммона, твори письменників поч. ХХ ст.: Говарда Ф. Лавкрафта, Амброуза Ґ. Бірса, Елджернона Блеквуда, Артура Мекена, Вільяма Г. Годжсона, Брема Стокера та Стефана Ґрабінського. Надихаюся Галиною Пагутяк, її «Урізькою готикою», «Слугою з Добромиля». Свій майбутній роман буду писати, звертаючись до її творів. Тобто на мене вплинув не стільки Станіславський феномен, скільки феномен Галини Пагутяк.
Ви є куратором нового сезону книжкового клубу «Текстури». Це перший ваш досвід кураторства? Що для вас цей досвід?
Так, це мій перший досвід кураторства книжкового клубу. Разом з командою ми розробили концепцію цього сезону «Ще одні листи з України». Хотілося в цьому сезоні, по-перше, прочитати, дослідити й розказати про різні куточки України й підсвітити творчість авторів, про яких ми мало знаємо. Деякі твори ми читаємо за 100 років після першого їхнього виходу. Наприклад, говоримо про Бориса Тенету, якого репресували у 1930-х роках. До цього часу мало говорили про Галину Пагутяк, хоча зараз її книги набувають більшої популярності й серед молоді.
Для себе я заново відкрив творчість Нечуя-Левицького. Я спілкувався з вчителями української мови та літератури, вони кажуть, що Нечуй нудний. А він – недооцінений. Його твори глибокі, у них — надзвичайна сатира. Про Бориса Тенета я вперше почув.
Для мене цей сезон – популяризація авторів, про яких ми не знаємо. Їхні твори ми забули, зокрема через радянську пропаганду, а зараз ми їх заново прочитуємо і знаходимо нові сенси.
Новий сезон ви створили разом з видавництвом «Ще одну сторінку». Як це відбулося?
Розглядаючи концепцію нового сезону, ми помітили запит на перепрочитання української літератури. Далі з’явилася ідея розглянути тексти про регіони, міста. Так сталося, що три з п’яти розглянутих нами книжок випустило видавництво «Ще одну сторінку». Ми звернулися до них, й там нам порадили Свидницького та Чернявського. Спільно командами ми придумали назву сезону.
Сезон присвячений регіонам України. Які міста, локації ви відкриваєте разом з читачами й чому саме їх?
Цього сезону хотіли підсвітити особливості регіонів України, а також показати їхню історію. Київ у ХІХ ст. у романі «Хмари» Нечуя-Левицького. Тут він описаний як багатонаціональне місто, і вперше — як осередок української інтелігенції, що формується на тлі імперських впливів і соціальних змін. Галина Пагутяк розповідає про химерну Галичину з урізькою готикою. Роман «Слуга з Добромиля» показує нам культурний, історичний пласт Галичини від ХІІІ ст. до серед. ХХ ст. Висвітлити центр України романом «Люборацькі» Анатолія Свидницького нам порадила Анастасія Бідонько, випускова редакторка «Ще одну сторінку». Ми побачили книгу Бориса Тенети «Листи з Криму» про південь України поч. ХХ ст. Нам було важко знайти текст про Донецьк, і останньою у списку стала збірка «Весняна повідь» Миколи Чернявського. Зараз, до слова, видавництва активніше перевидають книги про схід України.
Фото: Антон Сорочак
Із сучасних автор_ок є лише Пагутяк? Чому так?
Мені особисто хотілося підсвітити творчість Пагутяк. Її твори написані мовою, якою говорили люди у 1920-30-х роках. Читаючи, я згадую свою прабабусю, яка народилася у 1925 році. Твори Нечуя-Левицького і Пагутяк однієї тяглості, традиції.
Вважаю, що твори Пагутяк будуть цікаві через 50, 100 років, і вони стануть українською класикою. Її тексти — позачасові. До того ж розповідають про західний регіон.
Творчість яких класиків варто зараз переосмислити і чому? Хто з класиків є найбільш недооціненим автор_кою?
Виділити когось одного — досить важко. Щоб познайомитися з автором, його творчістю, спершу я вивчаю його біографію, знайомлюся з епохою.
Щоб переосмислити класиків, нам потрібні історичні біографії, не радянські, а їх багато.
Думаю, нам варто переосмислити творчість Івана Франка. Після біографії Грицака можна наново подивитися на його твори. Новим поглядом можна подивитися на Нечуя-Левицького, прочитавши книгу Тарнавського [«Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі» — прим. ред.]. Його тексти про зросійщення, власну ідентичність є актуальними й зараз.
Справа не в творах, а в переосмисленні того чи іншого діяча чи діячки. Тому нам потрібен критичний та історичний аналіз, а також наново подивитися на шкільну програму, яка є застарілою, нецікавою для молодшого покоління.
Радію, що багато видавництв зараз перевидають класику, але поряд з цим треба популяризувати літературу. Можливо, наш читацький клуб — це ще один крок, аби 20 учасни_ць заново подивилися на автор_ок. Перепрочитання дасть поштовх познайомитися з класикою, переосмислити історію.
Недооціненим автором вважаю Нечуя-Левицького. Після «Хмар» я буду читати «Над Чорним морем» – роман про Одесу.
Який текст допоможе пізнати Франківськ? Яких текстів про місто бракує?
Мені подобається станіславівська трилогія Остапа Українця. У «Малхуті» добре показаний багатонаціональний Станиславів, бо нашу історію творили євреї, вірмени, німці, чехи, поляки. На жаль, це зараз не достатньо підсвічено. У романі — колоритний, багатогранний образ Ігнація Камінського, бургомістра Станиславова. Я б радив прочитати цю трилогію.
У мене в планах написати темне урбан-фентезі, роман про Станиславів «Серце Станіслава», де буде про серце Потоцького. Він загинув під Віднем, його тіло перевезли у Станиславів, але серце залишилося в костелі францисканців у Відні під спеціальною надгробною плитою, де перебуває досі. Бо хто володіє серцем Станіслава — той володіє і містом.
Думаю, такої містично-історичного твору нам і бракує. Щоб підсвітити станиславівські легенди, їх переосмислити, показати багатокультурність міста, що була до Другої світової і совітів.
Головне фото: Слава Кравцов
