Богдан Бунчак — художник з Болехова, Івано-Франківська область, освіту отримав на факультеті образотворчого мистецтва Інституту мистецтв Київського університету імені Бориса Грінченка. Пізніше — у 2018 році — в КАМА під керівництвом Лесі Хоменко. У 2023 році пішов добровольцем в українську армію, де вигадав собі позивний «Стовп». Богдан був поранений під Кремінною, через що йому довелося перенести екстрену операцію на хребті. 

Богдан народився в сім’ї священника та є воцерковленим вірянином. Ще в Києві він займався дослідженням церкви й поєднував у своїй практиці теми православ’я, держави й сучасного мистецтва. Після поранення, у вересні 2023 року, Бунчак вступив до Київської православної богословської академії та мав на меті стати священником. 

Досвід війни, присутність Бога, інвалідність, страхи, що сприймаються як гріхи, важливість друзів і близьких, біг, а також українські ландшафти, що змінилися не лише фізично, але й емоційно. Роздуми та розмови про це стали основою тексту, який вийшов легковажним, місцями важким і хаотичним, відображаючи складність (не тільки буквальну) того, що ми переживаємо сьогодні.

Fear is the path to the dark side, fear leads to anger, anger leads to hate, hate leads to suffering.

Слова майстра Йоди до Енакіна Скайвокера, Star Wars

Віддалення від Бога

«На жаль, я не сповідався понад рік, і річ не у тім, що рік — це давно. Просто з’явилося багато важливих і складних речей, про які варто було б посповідатись. Дуже багато гріхів набрав за цей час, а коли живеш у гріху — одразу стає нестерпно страшно».

До розмови із Богданом Бунчаком я намагалась згадати, коли вперше побачила його роботи та отримала власні спогади про нього та його мистецтво. Це сталося на виставці «Перехресне море» шести випускників КАМА різних років у Voloshyn Gallery, кураторкою якої була Леся Хоменко. Богдан презентував тоді кілька робіт. Одну, пов’язану з його прочитанням текстів Григорія Богослова, я пам’ятаю досі. На стіні — 12 ікон, через які художник зробив ілюстрацію цитат Григорія. 12 однакових ікон під окладами, де виділені 12 різних елементів із наголошенням, що ми лише частково можемо пізнати Бога, але ніколи повністю.

Для мене релігія завжди була складною темою, однак під час цієї виставки саме ця робота справила на мене найбільший ефект, викликавши враження, яке, на мою думку, є основною метою мистецтва — впливати на глядача, змінюючи його власний внутрішній стан одразу, в моменті. Тоді у творчості Бунчака мене вразила його ніжність в роботі із темою Бога, одночасно такою складною й суперечливою для мене тоді. Саме тоді я відчула, що стала свідком процесу його художнього дорослішання. Це були не просто експерименти, а перший сміливий діалог через мистецтво.

Тема релігії поставатиме в його творчості й надалі, але в нашій останній розмові художник часто говорив про відчуття втоми й віддаленості від Бога. Після служби в армії та травматичного досвіду поранення стосунки з вірою стали складнішими: «Зараз я відчуваю віддалення від Бога». Його історія — це розповідь про людину, яка постійно шукає. І цей пошук відчутний у кожній роботі.

«Стати священником зараз видається мені, делікатно кажучи, складним. І звучить це все непевно. Буквально рік тому я міг сісти та в розмові з другом розказати, чим я збираюсь займатися до кінця життя, а зараз цього немає. Не через втрату сенсу в цій професії, а через відчуття кількох неправильних рішень, що призвели до ще кількох, які потягнули за собою ще більшу кількість та які змушують тебе розчаруватись у собі».  

Звільнення з армії стало для нього водночас полегшенням і викликом: «Отримуєш поранення, потрапляєш в лікарню, всі близькі поруч і настрій маніакально-божественної присутності». 

Богдан тоді навіть не думав про створення мистецтва. Спробував намалювати щось, але зрозумів, що єдине, що виходить зобразити — це покалічені страждання, крик, страх та побиті тіла в агонії. Цих рисунків Богдан потім швидко позбувся.

«Я проходив реабілітацію у переробленому старому радянському санаторії, в якому дуже сумна атмосфера, і там усе змушує тебе думати про смерть». 

Невидимі травми

«У мене зараз дуже обмежені можливості в сенсі фізичних навантажень. Хочеться бігати, але не можу. Це сильно б’є по мені. Коли намагаюся, це схоже не на біг, а на дурне шкутильгання. Наче я зараз йобнусь і зламаю собі ногу».

Після одужання Богдан опинився на художній резиденції, що відбувалась на Кіпрі. «Там була бульбашка, в якій можна було почуватись комфортно. Не відчувати самотності. Було досить простору, щоб поділитись відчуттям провини й переживання війни». 

Творчість Бунчака — це постійний рух між зовнішнім і внутрішнім, гучним і тихим, очевидним і невидимим. Це інтимна практика, що торкається тем віри, болю, війни, мистецтва, а кожна робота — як фрагмент історії, яку він проживає.  

Ще до початку війни Богдан шукав форми діалогу з людьми й простором через ікони, дзвони, релігійні символи. Один з улюблених проєктів — це серія робіт, де він разом із групами людей просто слухав дзвони. «У ньому є щось дуже наївне і просте. Група людей збирається в одному місці, лунає дзвін — і цей момент стає значущим для всіх». Саме через цю простоту, ці роботи отримують несподівану силу. 

«Очікування, які не виправдалися — хіба це не про нашу реальність?».

Ранні роботи Бунчака промовляли про тиху віру, про ритуал як засіб створення спільного досвіду. В них не було прямої мови про Бога чи релігію, але вони вловлювали саму суть взаємодії між людиною і її духовністю.  

Повномасштабна війна зрушила цей наївний спокій з місця. Перебуваючи на передовій, Богдан не лише бачив, але й відчував, як війна проникає в його внутрішній світ. Але в той саме час, саме на фронті, він почав знову записувати відеощоденники. Ці записи, створені між боями, стали основою для роботи, яка народилася буквально за кілька днів до відкриття виставки у Франківську. «Ця робота далаcя мені дуже насильно. Я просто взяв уривки зі щоденників і поєднав їх із треками, які слухав останні місяці. Це не планувалося як щось велике чи значуще, але в підсумку саме цей матеріал перетворився на документальну проповідь. І це була ніби моя сповідь, тільки інструментами мистецтва», — розповідає він.  

Робота отримала назву «Те, що не може стати проповіддю, стає нею». Вислів, який з’явився у розмові з Романом Хімеєм та Яремою Малащуком. Вони пригадали цитату режисера про те, як фільм виникає з матеріалу, який, здавалося, не мав ніколи стати фільмом.  

Сповідь через мистецтво

У практиці Богдана зараз більше мовчання й саморефлексії. Якщо раніше в роботах були явні релігійні мотиви — іконографія, історії, пов’язані з церквою, — то тепер усе це стало фоном, хоча й досі визначальним. «Для мене “там” (у вірі — прим. авт.) — усе, навіть якщо зовні цього не видно», — пояснює він. Відеороботи, інсталяції й проєкти стають спробою осмислити те, що художник пережив. Попри все, віра для Богдана залишається невіддільною частиною життя. Навіть коли він говорить, що віддаляється від Бога, це звучить радше як пошук, ніж втрата. 

Наприкінці розмови він пояснює мені про один з епізодів з You ain’t even try, де на кар’єрі готують ґрунт для перероблювання. Це ніби масштабні індустріальні вибухи, що створюють величезний горизонт, руйнуючи пейзаж. Земля немов йде з-під ніг, і Богдан порівнює це з чимось дуже глибоким, як тераформування України, якої ніхто не очікує. Видно, як цей образ землі, що вибухає, дуже йому подобається, бо відображає зокрема неймовірний масштаб.

Згадуючи момент після поранення, він розповідає, як кричав, повідомляючи таким чином, що поранений. Він лежав, час від часу відчуваючи, як земля навколо його тіла вибухає, наче фонтанчики землі. Це нагадало йому вибухи землі, що лунають з-під ніг, і він задумався про те, як важливо відчувати землю під собою, коли здається, що вона може зникнути.

Творчість Бунчака — це простір, де біль перетворюється на сенс, а спогади стають матеріалом для нового. Місце, де віра стає не метою, а способом залишитися живим:

«Шукаєш, кого б звинуватити і це дуже цікавий пункт, з якою іноді претензією людина звинувачує Бога у своїх бідах. А потім шукаєш як розібратись з відчуттям провини за смерть людини, поруч з якою ти не загинув». 

За день до виходу тексту, напередодні дня Святого Миколая, я отримала повідомлення від Богдана: «Я завтра йду до сповіді. Вперше за цей час. А в цю неділю стану хрещеним батьком».

Фото: Олеся Саєнко