Цього року готелю «Дністер», що розташований на розі вулиць Шевченка та Січових Стрільців, виповнилось 109 років. З них останніх 7 він повільно, але невпинно втрачає свій зовнішній вигляд.
Скандал довкола брутальної «реставрації» памʼятки архітектури тягнеться вже давно. Проєкт розробили у 2016-му році, але у 2017-му його відхилили, і Держархбудінспекція скасувала дозвіл на проведення робіт. Але роботи продовжили — попри заборону (це повторилось навіть після штрафів). Зрештою готель втратив свій автентичний вигляд, що власники подавали як «реставрацію». У 2021-му році стало відомо, що під час робіт намагаються засклити колонаду готелю на вулиці Шевченка (і прохід під цією колонадою є невіддільною частиною вулиці). Після низки протестів з боку активістів власники готелю — Мирослав Бойко та Надія Левшакова — пообіцяли забрати скло з галереї.
29 травня на початку вулиці Шевченка прибрали риштування — і стало зрозуміло, що, попри обіцянки, галерею готелю не розісклили.
Письменник, фотограф та активіст Ростислав Шпук розповідає історію будівлі, яку місто мало б берегти, а натомість — втрачає через свою байдужість.
Франківськ — стисле центробіжне місто без зайвостей, з ідеєю «ідеального» в походженні й добрим плануванням в реальності. Воно вміє подобатись, але завдяки сукупності факторів, а не добрій архітектурі: її у нас критично мало навіть в порівнянні з рівновеликими й близькими Чернівцями чи Ужгородом. Тому нечисленні старі кам’яниці мають неабияку цінність, додану їхньою дислокованістю у Франківську. Затулені з боків новобудовами, вони пробиваються і продукують добру атмосферу з останніх сил.
І, здавалось, не так складно захистити кілька десятків будинків, які мають особливу вагу й неповторне лице, і могли б «на рівні» височіти в знатних європейських містах. Серед них є один ще «рівніший», на якому «зійшовся клином сірий світ». Бо неабияка його архітектурна виокремленість переплелась з унікальним місцем у болюче-пекучій нашій історії.
А його особиста історія почалась із задуму єпископа Григорія Хомишина. Владика результативно суміщав мудрість богослов’я з ефективністю господарництва, і спочатку мав намір збудувати тут, неподалік від своєї резиденції, нову церкву — мабуть, щоб мати її «під двома руками», а не за двома площами, як Катедру. Але врешті внутрішній богослов поступився внутрішньому господарнику. Вирішили збудувати сучасну прогресивну єпархіальну кам’яницю «Австрія» — з готельною, житловою, ресторанною, торговельною та кінотеатральною частинами.
У Станиславові вже кілька років діяв архітектор Фредерик Януш з Відня. В час обмежених інформаційних звʼязків найшвидшим способом доставки знань про нові можливості в будівництві та стилістичні зсуви в архітектурі було запрошення спеціалістів з мегаполісів.
До того часу Януш вже потряс місто створенням низки заносисто-сміливих модернових будівель. Кілька з них стримано й велично формують початок нашої Стометрівки з обох боків вже 110 років, за що ми їм дуже вдячні. Владика Хомишин, видно, був вдячний теж, бо запросив автора без конкурсу архітекторів. Хоча з кінця ХІХ століття конкурси проєктів увійшли в моду, а макети потім робились експонатами виставок.
Бо з ідеями — як з людьми: ніщо так не сприяє народженню нових, як обмін ідей та їхнє таємне взаємопроникнення.
Маючи повне сприяння замовника, молодий архітектор, хвацький до нових світових технологій, «відірвався», звівши перший у Станиславові високий будинок, скелет якого відлили з бетону цілком, до верху. Залізобетон використовувався вже давно, але більше для горизонтальних конструкцій: мостів та перекриттів. Бо лише на початку XX століття його остаточно опанували теоретично, тобто розвинули можливість розрахунку допустимого навантаження на залізобетонний виріб, в залежності від співвідношення у ньому сталі й бетону. А для горизонтальних і вертикальних конструкцій потрібні різні пропорції, бо сталь стійка до розтягу, а бетон — до стискання. Відтоді, як ці дві субстанції знайшли одне одного, а єдність їхніх протилежностей стала керованою, кращого матеріалу для будівництва не було і немає.
Отже, застосування довгих тримальних опор для висоток втратило ризиковість, і славнозвісні колони «Дністра» є лише видимим фрагментом каркаса. Фактично, вони тягнуться до даху, але приховані всередину стіни, прикриті фасадними безперервними пілястрами, хвилястими в перерізі, кольору стриманої непоказної крові.
Цей колір мав «принцип спрацювання»: він ніби сповзав поверхнею пілястр зі схоже забарвленого високого червоного черепичного даху до колон, які повторюються з рівномірною періодичністю. І в цьому полягала «конституція» цілісної донедавна будівлі, її основний закон.
Вона мала вмонтовані у стіни ринви, приховані підйомники вгорі, рольганги для подачі вантажу внизу і два парадні фасади. В основі одного з них — довжелезна аркада з 16 колон, єдина в місті прохідна наскрізь, що ніби грала роль «пішої направляючої», урочистого входу на імпозантну вулицю Шевченка.
Містянки йдуть біля готелю Дністер зі сторони вулиці Шевченка. 1980 р.
Це створювало сценарій місця. В архітектоніці таке взаємопроникнення називається співпрацею простору з чуттєвою стороною людини. Колони, в перерізі прямокутні з фасками, — умисно не декоровані. Бо своєю сукупністю утворюють архітектуру великих форм: ефектність досягається повторюваністю, ритмом, серійністю, протяжністю, співпрацею світла і граней.
Галерея ніби «припіднімала» поріг сприйняття вулиці Шевченка на вході: як казав Бернард Шоу, з порогу видно, чи розумні господарі дому. Одразу було видно: ця вулиця — розумна.
Поява кам’яниці «Австрія» була результатом взаємодії інженерної й художньої фантазій, металу з бетоном, архітектора зі священником, знання з вірою. Природньо, що цей головний формотворчий елемент споруди — критий підколонний простір — прийшов з грецької традиції храмобудування. Він виник колись як місце, де можна було прихиститись, навіть коли храм замкнений.
За кілька днів до Першої світової війни на самій горі будинку зʼявився баштовий годинник. Але йому судилося майже все життя вимірювати темні часи. Поки в їхній розпал на нього не наклали радянське розп’яття — п’ятикутну зірку.
А раніше, невдовзі після Першої світової війни, коли виникла потреба прихистити Уряд ЗУНР і очільників УНР, отець Хомишин одразу запросив всіх сюди, майже цілком віддавши будівлю для потреб державотворення. І тимчасово перетворив семінарію, розташовану неподалік (католицький ліцей), на урядово-парламентський гуртожиток, відпустивши семінаристів на вакації. І сам став учасником засідань Національної Ради ЗУНР, і закликáв містян до вступу в Галицьку армію, і відправляв службу на могилах Січових стрільців, і готував українських фронтових капеланів.
Фронт під час обох світових воєн багато разів опинявся у Станиславові, зруйнувавши місто до невпізнання. Але кам’яниця «Австрія» залишилась неушкодженою. Аж до часів української свободи.
Приблизно 1920-і, 2012, 2020. Колаж: Куфер
Спочатку в 1998 році на комусь згоріла його шапка, тобто вежа. Стан будівлі отримав офіційний незадовільний статус непридатної для експлуатації. Це позначається на експертній оцінці й мінімізує вартість викупу.
Але скріни не горять, а свідчать, що з 1993 року готель потрохи накривався надійним «Надіїним» крилом, поки врешті не накрився коперфільдівською завісою, щоб потім всі побачили фокус.
І побачили. Фокус полягав у тому, що темрява насувається під виглядом світла: у 2018-му над ширмою швидко сходила новенька вежа. Вона майже одразу повстала у чистовому вигляді, і розгублений подив викликав її кремовий ясний колір, несумісний з суворо-шорсткавим образом будівлі.
Але була надія, що це така чистота чорнового кольору. Бо ж зрозуміло, що ця вежа мусить бути темно-пісочною, як і весь фасад. А невдовзі побачили, що замість строгого шпагоподібного «громовідвідного» шпилю башту увінчали золотистою ялинковою верхівкою. Це контрастувало з елегантною зібраністю і військовою зосередженістю кам’яниці, що останньою з великих була зведена в місті до війни. Але контрастувало в уяві, бо нічого бачити нижче ми не могли: на прикритті висіла щільна крадькувата завіса на весь фасад. А могли бачити нижче — і навіть були зобов’язані — ті, хто у 2015 році підписався під Охоронним договором №337, а також місцева влада, бо
«збереження об`єктів культурної спадщини та запобігання їхньому руйнуванню внаслідок несанкціонованої господарської діяльності є одним із головних завдань органів місцевого самоврядування»
— це недавній вердикт Верховного Суду, який знадобиться надалі для прецедентного права.
Річ у тім, що дозвіл на початок робіт, і лише реставраційних, був виданий тільки 19 жовтня 2018 (на фото вище). Поряд — фото з вересня 2018-го. Каркас вежі вже готовий. А значить, і дах: старий був знесений у 2017 році, а новий нарощений без дозволу. Попри те, що ця пам’ятка архітектури й історичної спадщини перебуває під захистом Конституції (ч. 5 ст. 54) як «Об’єкт з охоронним номером 354-ІФ». І попри те, що реставрація визначається законом як «базовий захід охорони пам’ятки, метою якого є збереження й виявлення її естетичної та історичної значущості». «Будь-які втручання в пам’ятку мають спрямовуватись на повернення їй первісного вигляду» — свідчить Венеціанська хартія, що має статус Закону України.
Але закон значно частіше буває на боці розуму, ніж способи його дотримання. Бо «танкам віза не потрібна», темрява під виглядом світла вкрила готельну половину кам’яниці, довівши цілісний ще донедавна будинок до глибокої естетичної тріщини. Це поєднання кольорів — фарбованої частини фасаду й автентичної — є важким естетичним випробовуванням глядача, і в жодну з припустимих комбінацій палітри Ле Корбюзьє не вписалось би. Споруду перетворили на болісно зрощених сіамських близнюків.
І можна було б сказати, що пів будинку — пів біди, але половинчастою бідою вирішили не обмежуватись. Замість вишеньки на цей торт під нього для чогось підклали міну: колони засклили, як балкон хрущовки. Базовий недоторканний архітектурний елемент, що належить місту, приєднали до холу готелю. Галерею, символ гостинності, де внутрішній простір будинку перетинається з зовнішнім, перетворено на декларацію ворожої непривітності, «заколочену» скляним парканом. Хоча було очевидно: блокування навіть кількох колон спотворить весь будинок.
Але це не просто абсурд спотворення, а кримінальна дія привласнення (тобто викрадення) громадського простору, який за законом підпадає під сервітутні обмеження: навіть якщо він стає чиєюсь власністю, все одно мусить перебувати у спільному відкритому користуванні.
І якщо місто дозволяє зневажати власні символи, то воно фактично відмовляється від права так називатись. Бо в середньовіччі місто (civitas) виникло як територія насамперед права, гонору і самозахисту; і спочатку окреслювалось не географічними кордонами, а людськими: складалось зі спільноти тих, хто зобов’язався дотримуватись закону, тобто діяти взаємоузгоджено. І де навіть цісар втрачав повноту влади, розділяючи власну — з судовою.
Потім була довга серія протестів проти цього злочину з подвійним дном і подвійним дахом. Потім було досягнуто компромісу на користь готельєрів: вони дали обіцянку десклопакетизувати колони, а Департамент архітектури ініціював виготовлення паспорта частини будинку, згідно з яким мали продовжуватись роботи. Тому судові позови й мітинги було згорнуто. Але так і не було виготовлено паспорт, як виявилось згодом.
Бо готельєри забарикадувались і вдавали, ніби нікому не підзвітні. Влада вдавала, ніби не може нічого вдіяти. Хоча закон наголошує, що історична спадщина належить насамперед громаді. А власнику делеговане право нею опікуватись, з можливістю отримувати з цього прибутки. І ще закон додає багато смішних «нісенітниць»: наприклад, що реставрація пам’ятки мусить мати науковий супровід, що обов’язковим є збереження навіть ліній, контурів і габаритів, і гарантує відповідальність за порушення навіть буферної зони навколо пам’ятки.
І ось паркан, нарешті, знесли. І трикляте скло, попри всі домовленості, проступило у всій своїй блискуче-крихкій некрасі. Колон нема, вони стали жертвами вандалізму. І стало чутно голоси, яким у цьому ввижається прекрасне. І справді, результатом акту вандалізму може постати якась краса. Хоча й вбивча. Скажімо, ядерний гриб — це страшно красиво, достойно мрії художника-пленериста.
Але, здається, в цій історії пропорція проста: чим менше людина освічена в темі естетичного й історичного, тим більше їй подобається теперішній «Дністер». І коли обізнана частина міста каже: поверніть мені відкритий прохід, їй відповідає фешенебельне міцне сучасне незнання: нє, тобі потрібен конференцзал і худгалерея, іди набирайся знань.
Було б весело, але незнання своєї історії надто дорого нам обходиться. Це — історія гірких втрат, її треба виходжувати, як важкопоранену, відновлюючи «всім миром». Непростимо, якщо нею зухвало нехтують далі, зводячи все до заробітків на весільній круговерті.
Батько цього будинку Хомишин сам став жертвою неуцтва: помер від побиття по голові власними книжками НКВДистом в Лук’янівці у 1945 році. Бо не погодився схвалювати комунізм, тобто відректись від знань і почуттів. Волів беззахисно битись головою об лід, і загинув від ударної ваги своїх текстів. Яка метафора може бути «льодянішою»?
Але тепер він отримує по голові навздогін, у нас на очах: по голові свого кам’яного дітища. Будинку боляче, але ще не пізно дотримати слова. Зі слова все почалось, і все одно — слово буде вкінці.
Фото: Ірина Бандура
