Виставка
З 28 травня по 6 червня цього року в містечку Шмаленберг (округ Гохзауерлянд, Німеччина) відбулася виставка «Українське сучасне мистецтво: Імунітет для творчості», в якій було представлено понад 120 творів 20 українських митців з Івано-Франківська, Львова, Маріуполя та Харкова.
Будь-який проєкт завжди твориться із якихось мотивів. Мотивом для цього проєкту, за словами ініціаторки виставки у німецькому курортному Шмаленбергу докторки Ельміри Маркс, була конкретна допомога українським митцям. Між іншим, пані Ельміра — уродженка Франківська, дочка відомої дитячої письменниці Віри Багірової.
Отже, не мистецький маніфест, не конкурентний з німцями аукціон, а допомога. Це багато що міняє в акцентах. Люди йшли перш за все підтримати Україну, все решта — додаток.
Було великою помилкою думати, що у віддаленому від великих міст курортному німецькому містечку люди мають поганий смак. Те, що для нас є вершиною смаку — колекціонувати нон-класику, для німця — звичайний консерватизм.
Модернізм і те що було після нього — більше не рівень середнього класу, це смак пересічного освіченого європейця. Про це промовляло навіть саме містечко, де на вулицях багато якісної сучасної скульптури.
Люди та їхні роботи
Партнером та куратором від України був івано-франківський художник Микола Джичка. У виставці брали участь митці, що вже в такому складі неодноразово брали участь в німецьких артрезиденціях, виставках, зрештою — навіть Дрезденській бієнале Ostrale.
Думки потенційних учасників щодо призначення майбутньої виставки розділилися. Так скептики надали твори без класичного обрамлення, на дешевих медіа, інші — передбачали, що грають на конкурентному ринку. Тему виставки задав Микола Джичка: «Імунітет для творчості в часі війни». Все ніби зрозуміло: картина колективної рефлексії на війну, проте на ділі вийшло зовсім не так. До Німеччини приїхало понад 120 творчих робіт різних медіа, різних художніх напрямків та тематичних спрямувань, що натворили 20 франківських та тих, що зараз мешкають у Франківську, митців за останні роки.
Колажі Юрія Іздрика
Німці мають дуже структурований спосіб життя, мислення і від цього порядок у цінностях, цінах, і витікаючих наслідках добробуту. Тому вже в Німеччині прийшлося з тієї «купи добра» зробити селекцію по стилях, напрямках, заздалегідь відклавши твори, що відображають перцепцію стану війни. У триповерховому просторі старого німецького млина, адаптованого під галерею, виросла зовсім непогана ретроспектива українського мистецтва за два останніх десятиліття.
У іншому, модерному, просторі галереї, що обабіч старого млина, розгорнули концепт «Імунітет для творчості в час війни». Тут різностилево, проте органічно, вписалися твори Миколи Джички, Мирослава Яремака, плакати Нікіти Тітова та фото «Synchrodogs». Завбачливо, Джичка прихопив із власної колекції також роботи Юри Боринця, що дуже резонували з темою війни.
Для нас зрозумілий «станиславівський феномен», його візуальна частина: картини Ростислава Котерліна, колажі Юрія Іздрика та фото Ростислава Шпука — саме те, що зустрічало глядача виставки на першому поверсі старого млина. Постімпресіоністична художня мова «нової хвилі», в руслі якої творить до цього часу Ростислав Котерлін, добре сприймалась консервативними колами. Його анімалістичний гротеск («Вагітний кролик») та епічна метафора Української Землі (диптих «На краю землі») — дуже лагідні та відсторонені форми відчуження, котрі властиві європейським інтелектуалам.
Ростислав Котерлін. Край землі
У серії «Перкалаба. Взяття Берліна» Ростислав Шпук обігрує гротеск російської інвазії з позицій 1990-х: коли впала Берлінська стіна, все, що принесли зі собою росіяни в німецьку культуру — виглядало як «експансія бомжів». Така ж іронічна візія російської окупації, але вже на галицьких теренах відчутна у творах Анатолія Звіжинського (фотоколаж «hiStory»). Його патерни культурного вторгнення совка впізнавані для нас, але зараз майже чужі для німців.
Ростислав Шпук. Взяття Берліна
Німецька візуальна культура мала досить довгий час, аби розібратись у плутанині історичної пам’яті: травмах, колективного стиду за нацистів, зрештою вони навіть розібрались у спільних цінностях західних і східних німців після звалення стіни. Але для них цей процес закінчився вже з початком 2000-х. Тоді ще на початку 1990-х було чимало спільних арт-резиденцій митців зі Східної Європи та Західної Німеччини. І саме німців це переосмислення чутливих точок цікавило тоді найбільше. Зараз німці — це нація не політизована, а прагматична.
Тому коли я кажу, що вони мають структурований спосіб життя, перш за все маю на увазі те, що їхні смаки відповідають їхнім потребам часу: сприймати мистецтво без наративів, виключно як самодостатній естетичний об’єкт.
Саме тому найбільший інтерес викликала абстракція у її різних тактильних проявах: «Наше Сонце» Миколи Джички та «Об’єкти» Юрія Боринця. Причому робота Джички користає з методології редімейду: дно від заржавілого чорного баняка прикріплено до яскраво жовтого обрамованого тла. Робота із заржавілим металом — технічний хід Миколи Джички на роботах останніх років. Смакуючи деконструкцію, він водночас ліпить фактуру активного тла.
Микола Джичка. Наше сонце
«Ви перевернули моє уявлення про цей депресивний та згубний для картин колір!», — казав Миколі на відкритті старий німецький художник. Смакування тонкощами фактури, саме коли вона є маркером часу, є дуже колоритною рисою івано-франківського фотомедіа. Тут би дуже пасували роботи Дмитра Петрини із серії «Покоління газованої води», де фактури старого металу, бруку, тиньку наче роблять віртуальний портал до 1980-х.
Твори Юрія Боринця збудовані на простоті давнього наїву. Його тактильні абстракції можуть бути референтом побаченого ритму в побуті, народному мистецтві. Боринцю не треба було читати теорію Малевича, аби зрозуміти, що надвірнянський орнамент — то супрематичний пейзаж Карпат. Все побачене Юрій Боринець швидко переводить у «супраформу», і ця супраформа для художника зараз говорить про ритми спаленої землі.
Юрій Боринець. Байкар і Червона загроза
Фото Юрія Бакая — дуже естетична «поезія урбанізму». Фрагменти екстер’єру модерної споруди, перспективи шосе — доведені також до форми абстракції. Його серія «Шосе» має тільки чотири частини, проте якби таку серію робив славетний німець Герхард Ріхтер, їх би було більше двадцяти. І справа тут зовсім не в імені Ріхтера, а в тому, що українські масштабні ідеї чомусь не отримують відповідної реалізації.
Юрій Бакай. Версаль
Інший різновид, що захопив німців — концептуальна фотографія Ольги Кукуш, її серія «Сценографія вагітності». Як на мене, тільки під цю серію вартувало б віддати простір великої галереї, надрукувавши фото у великому форматі та з відповідною естетичною подачею. Мінімалізм, зосередженість на кількох предметах та власній екзистенції — це те, про що «кричить» доба європейського постглобалізму.
Ольга Кукуш. Сценографія вагітності
Мілітарні симулякри Сергія Григоряна: сувенірні рушниці із вставними елементами традиційної гуцульської майоліки — з одного боку, це смачна іронія над національним фетишем, а з іншого, для європейського глядача, — це дивна екзотика автентичного характеру, що має гідного поціновувача навіть там, на Заході Європи, але у дуже вузьких колах.
Роботи Сергія Григоряна
Група творів із рефлексію на події війни мала більш цільний характер. Вже в холі старого млина на фронтальній стіні був дуже знаковий акцент з тематикою самої події. Мультикомпозиція світлин Маріанни Глинської «струшувала» свідомість спокійного європейця, наче нагадуючи: «Слухай! Та в Україні війна!»
Промовисті лики українок перемішані текстами гасел та вигуків до світу про допомогу могли б мати окреме достойне місце в публічному просторі Бона, Кельна чи Берліна, якби були виконані на високому технічному рівні великоформатного друку та належно заекспоновані. Такої ж емоційної температури були лики дівчат на живописних портретах Мирослава Яремака. Знаючи його масштабний експозиційний та стилістистичний бекграунд, я тільки можу уявити, що його спонукало повернутися до відвертого мімезису — емоції після перегляду звірств у Бучі.
Мирослав Яремак. Дівчата. Микола Джичка. Відбій тривоги
Найбільш вдалими творами експозиції «Імунітету..», на мою думку, все ж були твори Юрія Боринця «Снайпер» та «Байкар». Зухвала експресивна форма, за якою прозирає добра анатомічна будова, дуже добрий метод відтворити динаміку людського насильства.
Образ насильства був тут дуже важливим, бо європейці, пропри всю їх гуманність та рівень поінформованості, не чують сирен, не бачать ранених, не є учасниками частих похоронів серед вулиць міст та сіл. Саме на тлі цих творів відбувалося відкриття виставки та представлення її учасників, саме тут докторка Ельміра Маркс аргументовано та зі знанням справи розповідала про ситуацію в Україні та роль сучасного українського мистецтва в комунікації нашого суспільства з Європою.
Висновки
Там, де європейці заводять мову про справжнє мистецтво, відразу в діалог вступають «цінності».
Відтак німці не купують картини, як би дивно це не звучало. Вони купують цінності, заховані у мистецтві.
Побудова ієрархії цінностей у будь-якій культурі — не простий та не моментальний процес, як і входження нового явища на національний артринок. Тому всі благодійні аукціони українського мистецтва в Європі, не зважаючи на потужні інформаційні кампанії, це не входження в ринок, а лиш процес отримання сувеніра за благодійну допомогу. Проєкт у Шмаленбергу не став винятком, економічного чуда не відбулося.
Плакати Нікіти Тітова. Скульптура Юрія Бакая “Тріска”
Івано-франківський осередок мистецтва, що представляв Україну в Шмаленбергу, включно з людьми, які тимчасово переїхали з Маріуполя та Харкова до Франківська, має достатньо знакових персоналій та явищ, аби спромогтися на творення цінностей світового рівня. Для цього потрібен сучасний науковий наратив та високого рівня експозиції в державних музеях. Кажуть, що Європа інколи відкриває для таких проєктів музейні двері, і тоді зайвими стають партизанські вилазки, що показують мистецтво як строкатий ринок сувенірів.
Для Станиславова цікавою галуззю в мистецтві була художня фотографія, котра входила у світовий ринок і без спільних наративів завдяки унікальним персоналіям: Юліана Дороша, Павла Дроб’яка і ще багатьох, які працюють та активно виставляються у Європі і зараз. Ключовим залишається питання якісного концепту та меседжу, яким українське мистецтво може збудити приспану Європу новими сенсами, або залишити байдужою. І лиш сьогодні я схиляюсь до скептицизму Анатолія Звіжинського, який при першій розмові про цей проєкт в галереї Ваґабундо 24 квітня радив творити мистецький маніфест, а не благодійну виставку. Бо так у цивілізованому світі є: спочатку цінності, а потім гроші.
