«Comprehensio. Осмислення» був анонсований як перформанс Юрка Боринця за участі скрипаля Романа Рося. Анонс обіцяв подію, яку не можна пропустити:
«В четвер будемо осмислювати, хочемо чи не дуже, українську державність та хрещення Русі. Кожен перформанс має іншу тему, […] але четвер — день такий серйозний, що буде родити зі самого ранку ідеї для імпровізації, думки та їх вираження через музику і дію».
Збираюсь та йду.
Починаємо незвично вчасно. Незвично для Франківська, де заявлений час початку мистецьких подій є радше умовністю. Але звично для Юрка, до чеснот якого належить й пунктуальність. Думаю про те, що перфоманс вимагає дисциплінованості в ритуалах та підготовленості простору, інакше в потік не зайти. Хоча, хто зна.
18:03. Із залу лунають голоси з пропозицією зачекати кілька хвилин («Ми ж не німці ще, ми — українці!»), але скрипаль Роман Рось вже починає небагатослівну промову перед подією. Мовляв, мова йтиме про потік, а сьогоднішня тема — пастка.
«Це може бути пастка для щурів або життя як пастка. Ми бавимося з цією пасткою, бо її усвідомлення — то вже вихід з неї».
Намагаюсь перекинути концептуальний мостик до хрещення Русі. Не встигаю додумати думку, як Роман починає грати.
18:05. Юра розсипає останній мішок піску — чистого та світлого. Розгладжує його стопами, ніби готує полотно. Юра працює босоніж. Його в практиці взагалі важко уявити у взутті. В залі нас вже майже тридцять — немало як на таку нішеву подію та таку нішеву вчасність. Грає скрипка.
18:10. Юра розгладив пісок до рівного кола. Останні кілька хвилин доходили люди, тепер нас біля сорока. Грає скрипка.
18:12. Юра переносить на пісок палиці, підготовлені заздалегідь, — чисті, різної форми та розміру, але майже одного кольору. Звертає увагу на композицію. Виходить красиво. Підходить ще кілька людей, і нависає враження, що «ми всі», ми всі нарешті зібрались. В залі накопичується концентрація та тиша, вхідні двері не відкриваються та не закриваються, стає відчутно тихіше. Скрипку чути краще.
18:14. Юра бере білий аркуш паперу та вставляє його в пісок. Думаю, чи не будує він пастку. Юра починає бавитись в театр тіней — спочатку на аркуші з’являється один пес, потім два. Вони чи то розмовляють, чи то сваряться. На цьому моменті музика стає драматичнішою, люди підходять ближче.
18:16. Юра бере другий аркуш паперу та проробляє з ним все те саме, лише без тіней. Потім задіює невеличку бетонну клумбу, яка весь час стояла поруч, та наповнює її піском. Думаю, чи це не метафора розквіту, та роздивляюсь людей — здається, знімає кожний третій. Здригаюсь від першого за весь час різкого звуку з боку Юри — він рішуче забиває в клумбу поліно, явно завелике для неї. Але все виходить, поліно зафіксоване, майорить стелою посеред пісочного кола. Музика знову набирає драматичних обертів, скрипка переходить на аж зовсім високі ноти, моя сусідка прикриває вухо.
18:19. Скрипка пришвидшує темп. Юра повертається до аркушів та вставляє в пісок ще кілька. Вишиковує аркуші один за одним, тепер це трохи нагадує доміно. Думаю про те, що можна сильно дмухнути на перший аркуш (чи пастку?) і розлетяться всі інші. Перестаю рахувати нові аркуші. Юра виходить з кола (та з кола людей також). Хтось сміється, хтось піднімає брови та розглядає інших.
18:22. Юра повертається в коло з банкою чорнил. Малює щось на одному з паперів — вже після перфомансу побачу, що там кілька жирних горизонтальних ліній та тонше півколо над ними. Наче захід сонця. Або схід. Скрипка грає далі, здається, нас тут вже п’ятдесять. Хоча, може, мені просто так здається. За весь час з глядачів вийшла лише одна жінка, решта споглядають — хтось більш зосереджено, хтось менш.
18:23. Юра виходить з кола та дивиться в записи. На підлозі лежить кілька склеєних аркушів, де, схоже, розписаний (та розмальований) умовний сценарій в чотирьох актах. Його видно частині глядачів. А ще на підлозі кілька роздруківок А4 з мілким текстом, форма рядків якого натякає на поезію. Юра читає, задумливо тре мізинець, читає, читає… Потім рішуче заходить в коло…
18:24. …дістає поліно з клумби, висипає з неї пісок, викидає за межі кола всі палиці та весь папір. Втоптує пісок. Ще втоптує. Робить це дуже ретельно. Згладжує пісок стопою, йдучи по спіралі, — з краю до центру. Скрипка грає без кінця та краю.
18:27. Юра дійшов до центру, дивиться вниз та, здається, посміхається. Кланяється. Люди аплодують, хтось з залу викрикує: «Як ти тепер звідти вийдеш?». Двоє чоловіків підходять до Юри, піднімають його з боків та крутять. Це схоже на дитячу гру. Всі троє сміються, Юра вилітає з кола, тепер люди дійсно аплодують. Голосно та впевнено.
18:29 Люди підходять одне до одного, діти починають гратися в піску. Чую чоловічий голос: «Я сьогодні кайфонув як ніколи!» Ще один: «Саундтрек бомбезний!» Намагаюсь згадати, коли перестала грати скрипка. Здається, коли Юра поклонився вперше.
Підходжу до аркушів зі «сценарієм». Вихоплюю очима заголовки «Криза середнього віку» та «Пришвидшення. Рух. Спроби». Фотографую на телефон. Читаю роздруківку А4 (ред. — збережена авторська орфографія та пунктуація):
«Пастка коли говориш про те що вже не має заперечень
Можна втекти від себе у відходок
з книжкою — зачепленим дорогою «Володарем перстенів»
чи Гітляровського з туалетної полиці зняти, куди він якось перекочував обидва тома
або з телефоном і скласти судоку краще за 80% користувачів
Або гірше яка різниця
я в пастці своєї несвідомої невпевненості
і свідомого страху смерті близьких мені і своєї
самої що не є нікчемної
і від водневої бомби тієї що живе в новинах на сайтах
у телевізорі в роті жінок на лавці перед дверима будинку
Але мені не можна довго сидіти у відходку
лікар наказав робити це швидко
Я маю скласти судоку однаково краще
чи гірше за 80% користувачів і вийти.
18:36. Ще раз фотографую на телефон — на цей раз пісок. Виходжу з Ваґабундо.
20:17. Завершую писати цей текст.
Замість постскриптуму
Вранці наступного дня знаходжу запис перфомансу — на ютубі Ваґабундо. А потім заходжу в Фейсбук та майже першим бачу пост від Ростислава Шпука про те, що Ваґабундо вночі залило водою. До піска додалась вода, тепер в артпросторі пляж.
Згадую, як вчора на відкритті Роман Рось сказав: «Потік, він просто тече, і все.»
Не нам вирішувати, коли йому завершитись.
Замість епілогу
Євген Самборський (художник та куратор):
«Вчора Юра використовував архаїчні матеріали: пісок, вимиті коряги, листи паперу. Все це тягнуло роботу в сторону класичного перформансу, а звук як важливий компонент, на мою думку, надто все драматизував.
Взагалі, моє знайомство з роботами Юри Боринця відбулось на початку нульових. Це були досить легкі живописи з сюжетами провінційного повсякдення в естетиці, якої я раніше не зустрічав в Франківську. Той факт, що вони були зроблені на шпалерах, видавався дуже дивним і додавав сучасності. З того часу мені завжди цікаво слідкувати за творчістю Юри. Його мінімалістичні живопис, скульптура, інсталяція, перформанс і відео балансують десь між мольфарськими ритуалами і походом в супермаркет. Найбільш привабливим і важливим є те, що він не ігнорує і не естетизує сучасність, а навпаки оголює її і вказує на неї пальцем. Принаймні мені так видно».
Фото: Тарас Теліщак
