Дослідниця Ірина Гаймус написала текст про картину франківського художника Миколи Джички «М’ясо історії або склад ВАҐАБУНДО», презентація якої відбудеться 16 квітня у Підземному переході Ваґабундо.
У французькій філософії історії зустрічається термін La chair de l’histoire (укр. «плоть історії») — це метафоричне поняття, яке вживають для означення живої, реальної структури суспільства в певні історичні періоди. Історія — це не лише глобальні політичні процеси, а й матеріальна повсякденність кожної окремої людини: випадковості, деталі, моменти, що роблять її «справжньою», а не просто набором «сухих» фактів.
Передумовою створення картини «М’ясо історії» Микола Джичка називає виставку художника Петра Буяка у 2024 році. Дмитро Петрина зафіксував усе це дійство на плівку, а Микола скористався одним зі знімків, щоб створити власну мистецьку інтерпретацію зменшеної моделі суспільства.
У мистецькому просторі Ваґабундо зібралася різнопланова публіка, тоді як у країні відбувалися максимально контрастні події: люди одночасно плакали, сміялися, назначали зустрічі, щоб вже ніколи не зустрітись… Така абсурдність ситуації надихає на створення сюжету картини, де в хаотичному скупченні всіх героїв процесу кожна постать і кожна деталь мають своє символічне місце та значення — аналогічно до самого історичного процесу.
Серед безлічі облич і рук, що виконують різні соціальні ролі та виражають різне ставлення до оточення, не одразу помітно ногу посеред банкетного столу. Але саме ця нога у військовому черевику та піксельних штанах і є головним героєм цієї «балади».
Вона повсякчас приводить нас до тями й повертає до дійсності. Ми всі тепер існуємо, озираючись на неї — ногу у військовому черевику та піксельних штанах.
Риси портретованих упізнавані для відвідувачів камерного простору Ваґабундо. Для посвячених у події в Підземному переході неважко буде впізнати Ростислава Шпука та Василя «Мера Перкалаби». Микола навмисне помістив їхні фігури на передній план, надаючи їм статусу важливих персон у цій компанії.
Лицарські обладунки на одній фігурі та костюм паяца на іншій — це відсилання до різних історичних епох. Зображені поруч із сучасними речами (такими як айфон і пачка чипсів), вони вказують на те, що історія не є лінійною, а існує одночасно в різних часових прошарках. Микола Джичка продовжує гру з часом і концепцією «Нових Старих Майстрів» американського арткритика Дональда Куспіта.
Дійові особи центральної частини привертають увагу жестикуляцією рук та емоційністю. Кольорові й фактурні контрасти підсилюють акценти на полотні, поступово даючи змогу глядачеві роздивитися всіх учасників процесу, серед яких — винуватець дійства Петро Буяк, Юра Бакай, Кіріл Кірілов та інші.
Нашарування планів створює ефект історичних археологічних пластів. З часом ми всі перетворимося на викопні рештки, ну а поки — бенкетуємо.
Фото: фрагменти картини «М’ясо історії або склад ВАҐАБУНДО», Микола Джичка