«Місце для повернення» — можливо, найкраща виставка, яку я бачила цього року. Якби в Україні існували премії для кураторів, я точно хотіла б знайти її у списку номінантів. Не через важливість теми чи імʼя художника, передусім через кураторську майстерність — не так вже й просто зробити відсутність відчутною на дотик, змусити мовчання говорити (мовчати?) саме за себе. І тут (пожаліюся) у людини, яка взялася про цю виставку писати, виникає проблема – як вхопити це словами? Як будувати діалог з мовчанням? Залишена з ним сам на сам у виставковій залі, я, здається, не маю іншого виходу, окрім як дати мовчанню висловитися.
Останні місяці офіс Асортиментної кімнати був заставлений сотнями (за відчуттями, тисячами) робіт Євгена Самборського (чоловіка, художника, «блудного сина» івано-франківського мистецтва).
Найбільше ці роботи нагадували мурах, у яких забрали королеву, — розгублені, ніби позбавлені сенсу — їм були потрібні люди, щоб жити і хоча б у спогляданні віднайти свій сенс. Цей забутий мурашник команда Асортиментної кімнати (незалежної мистецької інституції) розрила у будинку батьків Євгена на околиці Івано-Франківська. Руками Альони, Олі й Віти ці роботи діставалися з горища, переміщалися по драбинах і сходах. Руки Альони, Яни і Даші, розгортали кожну з цих робіт, звільняли їх від пилу і стрейч-плівки, описували, фотографували, тижнями перекладали їх фрагменти у пошуках зв’язків і сенсів.
«Роботи живуть на виставках», — сказав Стас Туріна, (чоловік, художник, «виїзний») співкуратор виставки «Місце для повернення». Але на виставці ці роботи можна було б діставати з музейних колекцій, з прохолодних і темних підвальних приміщень, де кожній роботі виділено своє місце і архівна папка, де живопис не лежить на підлозі згорнутий рулонами, без підрамників, підписів і дат. Але ані у Франківську, ані в усій Україні для сучасного мистецтва немає такого музею.
Я споглядала за жінками, які опікували ці осиротілі полотна, віддалено чула біль їхнього автора на іншому кінці континенту.
Це важлива виставка — масштабна ретроспектива на три локації у місті, де Євген Самборський народився; місті, де він став художником, і де доклав стільки зусиль, аби місце для художника тут було.
Але бути тут і працювати над цією виставкою Євген не може. «Не хоче», — принагідно поправляє мене співрозмовник. Я посміхаюся, не тому, що погоджуюсь, а тому, що привілей — концепт настільки ж дискримінаційний, наскільки іронічний. Звинуватити у ньому так само легко, як не помітити його за собою. Зрештою, мої документи, як і документи мого співрозмовника, дозволяють нам без остраху ходити по вулицях цієї країни.
«Місце для повернення» — не перша виставка робіт художника, який виїхав з України після лютого 2022 року. Але перша, яка говорить про це відкрито наскільки це можливо. «Євген зараз у Лондоні», — промовляє на першому відкритті Альона Каравай (жінка, кураторка, виїхала закордон і повернулася в Україну після початку війни у 2014 році) співкураторка виставки «Місце для повернення». «З 2022 року художник живе і працює в Лондоні», — говорить Альона на відкриттях двох наступних виставок. «Рік чи два тому, це був би скандал, а зараз — не така вже й провокація», — продовжує мій співрозмовник. І тут я, напевно, погоджуюся. Імена художників (чоловіків), які «поїхали і не повернулися», є майже на кожній українській виставці. Ці імена також представляють країну на найважливіших бієнале, зокрема у складі національних павільйонів. Просто ніхто не акцентує на цьому публічну увагу — спільнота обміняється дотепами, широка публіка буде просто милуватися мистецтвом.
«Це не скандал» не тому, що проблеми немає, «це не скандал», бо ми знайшли комфортну форму про це мовчати.
Немає статистики тих, хто поїхав. І серед художників (кураторів, працівників культури) і серед художниць (кураторок, працівниць культури), ми не знаємо точної цифри. Так само невідомо, який це відсоток від загальної кількості людей, що працюють у сучасному мистецтві. Ми не знаємо, скільки після лютого 2022 повернулося, і ми не знаємо скільки пішло на фронт. Спроба скласти такий список несе подвійний ризик: а) виглядатиме як «полювання на відьом»; б) спровокує ще проблематичніше питання — як знати, що ми врахували насправді «всіх», а не лише тих, хто є для нас видимим? Але ігнорування проблеми не призводить до її рішення. У мовчанні утворюються лакуни і вузли — «я поїхала через війну» сприймається з розумінням, «я повернулася (повернувся)» — перетворюється на героїчну складову соціального капіталу, коли деталі цього повернення замовчуються (хтось (вона) могла не знайти простору для реалізації закордоном, а хтось (він) врешті дочекався народження третьої дитини). Люди йдуть у військо добровільно, інших пакують у буси примусово. Мовчання навертається на ієрархію кутів і протиріч. «Ті, хто поїхали і не повернулись» (чоловіки), у більшості випадків їхали з дозволу держави представляти цю державу, робити щось на її користь, а це означає мінімум дві речі: 1) на державному кордоні з ними віталися, а не стріляли у лісі в спину (ієрархії протиріч і привілеїв); 2) держава визнала їх «достатньо» важливими для того, щоб представляти себе на міжнародній арені, бути агентами її інтересів, але, очевидно, не «достатньо» важливими для того, аби забронювати їхнє життя після повернення (на відміну від, наприклад, футболістів приватних клубів). Протиріччя пояснюються (виправдовуються) ступенем «суспільної користі» (як її міряти — ще один об’єкт мовчання), бо війна (і це правда, і тут якраз суспільство консенсусу досягло) означає поступатися особистими інтересами на користь суспільних, адже успіх спільної справи є гарантією особистого виживання.
Альона Каравай, Станіслав Туріна, Ярема Малащук на відкритті виставки «Місце для повернення» в Асортиментній кімнаті
Логічне коло замкнулося. На його кінці ми опинилися в точці, з якої починали, але тепер нас ще й гнітить звалище (врешті?) названих протиріч. Можливо, тому куратори «Місця для повернення» свідомо все це не озвучують. Тут мовчання стає актом турботи — ми (куратори) підемо так далеко, як ви (спільнота) готові зайти. Слова Альони на відкритті — запрошення до розмови. Але запрошення — це теж запит на зусилля того, хто поряд.
Питання «тих, хто не повернувся» куратори нанизують на нитку розмови, що зрештою триває набагато довше за цю війну, розмову про «художника», «спільноту» і «місце». Чи мають вони зобов’язання одне перед одним? Де точка, коли ми вважаємо борг художника перед місцем-містом-країною сплаченим? Чи такий борг взагалі існує? І чи має місце зобов’язання перед тим, кого там більше нема?
«Місце для повернення» насправді є однією виставкою, розділеною на три простори: Краєзнавчий музей у ратуші, Ваґабундо і саму Асортиментну кімнату. Кожна з цих точок не є випадковою, радше навпаки — вони є сенсоутворюючою рамкою для робіт, що демонструються.
Частина у ратуші розповідає історію Євгена Самборського у Франківську чи, може, Франківська в історії Самборського. Тут зібрані роботи, які, на думку кураторів, могли б бути частиною колекції міського музею — художнього чи краєзнавчого. Це невинне «могли б» колить очі — мені і тим представникам спільноти, що прийшли на відкриття (чи варто пояснювати?). Музей гостить виставку, яка буквально словами проговорює — через брак коштів на матеріали Самборський склеював полотна з малюнків інших студентів худфаку і малював на їх звороті. Мені цікаво, чи вважає музей це й своєю проблемою? В одній з таких робіт куратори запрошують художницю Інгу Леві відновити втрачений фрагмент. Цей фрагмент вони ставлять поряд з роботою, залишаючи видимою прогалину в основному полотні. Мені цікаво, чи музей зчитує цей жест? Чи вважає своєю відповідальністю мистецтво, про яке нікому піклуватись? І врешті (чи варто пояснювати?) найболючіше — чи муніципальний музей вважає себе частиною розмови про місце, яке відсутнє? Чи розуміє це «могло б бути» як питання звернене до себе? Ще одне запрошення і ще одна розмова дзвінкого мовчання. Це «могло б» (якщо чесно, «мало б»). Десь тут, у стінах муніципальних і державних музеїв, мало б знайтися місце для сучасних художників.
«Місце для повернення» Євгена Самборського. Відкриття в ратуші
Частина виставки у Ваґабундо — незалежному мистецькому просторі, створеному художниками самими для себе — це розповідь про зв’язки всередині мистецької спільноти Франківська, і ця розповідь – хащі. Буквально. Простір виставки складають дві стіни — на одній суцільна смуга живопису, що зображує хащі — забуті частини міського ландшафту; на іншій стіні висять так звані «підмальовки» — незавершені роботи, проби, частинки недоказаних думок. І тут я ще раз аплодую кураторам — як можна так точно з робіт одного художника скласти портрет незалежного мистецтва у місті. Бо у логічному ланцюжку «спільнота» — «звʼязки» — «місце» — «розповідь», саме «розповідь» є відсутньою. Замість неї окремі частинки, проби, фрагменти і недосказані думки. Цей візуальний ряд, де живопис висить так щільно, що забирає майже весь простір, різко контрастує з пустотою виставки у ратуші, ніби нашаровує нові питання про диспропорцію цього розподілу — як багато ця спільнота під землею (Ваґабундо — це буквально підземний перехід) може у собі нести, допоки стіни муніципальних і державних музеїв залишаються порожніми? І врешті хащі. Для мене (жінки, яка до повномасштабного жила закордоном і хотіла б повернутися у Харків, але через страх 2 роки живе і працює у Івано-Франківську) саме хащі стали головним образом чи підсумком моїх несміливих проб розібратися у франківському мистецтві. Мистецтві, яке сталося не завдяки офіційній культурі, зусиллям влади чи міста, а тому, що всі вони недогледіли. Мистецтві, яке живе у забутих людьми шматках міського ландшафту.
Саме недоглянутість утворює його самодостатню екологічну систему, адже тут проростає лише те, що вже сховане у цій землі і те, що сюди нанесло вітром.
У цьому його сила і головна вразливість — воно квітне самостійно, своїм диким, не зрозумілим для муніципальної влади цвітом, аж доки комусь не спаде на думку засадити пусте для них місце туями або, може, збудувати готель. І тоді доведеться шукати місце ще більш забуте і ще більш нікому не потрібне. Знову і знову будувати все з нуля. Десь в цій метафорі теж є художник, конкретно у цій виставці — Євген Самборський. Він виростає у цих хащах, проблематизує і осмислює їх у своїх роботах, задається справедливим питанням — чи це є цінністю? І чиїм обовʼязком за відсутності художника у колі «знову і знову» є ці роботи берегти?
Частина виставки у Асортиментній кімнаті відкривається пустими стінами. Це не відповідь на попередні питання, але нове запрошення до розмови. У 2018 році у галереї «ЧЕЧ» (незалежна галерея, створена художниками, закрилась у 2020) Євген Самборський безкоштовно роздав кілька тисяч (!) своїх робіт усім охочим — жест та дія художника в сторону місця. У 2025 куратори запрошують містян, у яких є роботи, отримані на акції в «ЧЕЧ», тимчасово повернути їх в галерею на час виставки, тобто скласти виставку разом, — запрошення до дії місця в сторону художника. Це докладання спільного зусилля зі сторони глядачів, спільноти і місця, продовжується у іншій залі, де на підлозі лежать кількадесят метрові сувої тканини, набагато більші за саму кімнату, тож, аби побачити роботу, мінімум дві людини мають скоординувати свої дії, аби розгортати цей сувой з одного боку і одночасно згортати з іншого. Це напевно найкрасивіший спосіб сказати, що існування місця є справою спільних зусиль.
Куратори стукали тричі — кожна локація, кожне відкриття були запрошенням до розмови. І мовчання у відповідь ніби ставало ще одним елементом експозиції. На першому відкритті від спільноти пролунало одне єдине питання: що про виставку каже сам Євген? У відповідь пояснення: «Місце для повернення» — це не послання, яке Євген Самборський передає з Лондона до України чи Івано-Франківська. Куратори консультувалися з Євгеном, були з ним на постійному зв’язку, але пряма мова Євгена тут відсутня навмисно — якщо почути її здається важливим, ви можете написати йому самі.
Виставка є саме кураторським висловлюванням, і воно виходить з контексту місця. Відсутність Євгена Самборського у цьому місті й у цій країні — це саме та майстерно експонована, поставлена у центр «відсутність», матеріальна не менше за будь-який присутній об’єкт. Тут важливо підкреслити (не знаю, наскільки мені це вдалося у тексті) — ця виставка жодним чином не інструменталізує Євгена, він тут не «повчальний приклад» і не «ілюстрація до проблеми». Виставка складається з архівних робіт, створених до повномасштабного і залишених художником у Франківську. «Місце для повернення» — це дуже вдумливе, дуже емпатійне запрошення до розмови про те, що робити і як виставляти мистецтво, залишене місцю, коли сам художник відсутній?
Куратори стукали тричі і лише третій стук отримав подобу відповіді — на третьому відкритті розмову врешті було привідкрито, але точно не достатньо, точно не завершено. Я споглядала за всім цим і злилася, звинувачувала місце у безпам’ятстві, адже хіба так може бути, що на виставку настільки важливого для місця художника приходить кілька десятків, а не сотень людей? А потім дівчина на імʼя Настя звернула мою увагу на очевидність — ті, хто міг би говорити, пам’ятати, дивитися, бути частиною цієї розмови, теж поїхав. Хтось на захід, хтось на південь і схід.
Їхні голоси теж відсутні і питання не менш болюче — чи треба опікувати місце для їх повернення? І чи хочемо ми будувати ієрархію тих, для кого це місце берегти?
На кінець скажу річ крамольну, річ аж зовсім не таку турботливу і емпатійну, як ця виставка, але зрештою і весь цей текст є моєю власною і повною відповідальністю — він не репрезентує ані голос кураторів, ані голос Євгена Самборського. Болюча річ така: залишитися на місці — не бути на сході, півдні чи заході — це теж привілей, і передусім він полягає у змозі бути, мати не лише голос, але і легітимність присутності у розмові. І поки що цей привілей залишає для нас невидимим те, як відсутність міста, держави, системи офіційного мистецтва у розмові зіштовхує лобами людей у надзвичайно вразливому, залежному становищі. У мовчанні ми будуємо ієрархії цих вразливостей замість розмови про те, як це подолати чи хоча б спроби ці вразливості назвати. Привілей залишитись, привілей бути у розмові присутнім іде з відповідальністю (знаю, сама питаю, скільки ще відповідальності на незалежне мистецтво можна покладати). Але лише ті, хто залишився, можуть будувати платформи для голосу тих, кого нема.
Фото: Анастасія Червонецька
