post impreza продовжує серію матеріалів, присвячених темі: чому для українських міст має залишатись у фокусі Харків та харківська культура. Культурологиня та кураторка Ася Цісар міркує про це, відвідавши у Франківську події фестивалю «Харків: (не)релокована культура».
У серпні цього року Ольга Перехрест, редакторка post impreza, звернулася до мене з пропозицією написати текст про Харків, і так вперше прозвучало це речення, фраза чи то магічно-риторичне питання: чому треба бути солідарними з Харковом? Готуючи цей текст, ставила це питання багато разів, і незмінно воно викликало дуже насичені, сповнені емоцій реакції: когось провокувало на поважні роздуми та політичні теорії, а комусь, здебільшого харківʼянам, що залишились у місті, округлювало очі в обуренні: мовляв, питання настільки абсурдне, що і відповідати на нього — поза нашою гідністю. Питання підкорило мене. Простота, майже наївність його формулювання, ставить у кут, змішує раціональні думки з фантомами підсвідомого.
Відповідь на нього вимагає чесної розмови: що таке солідарність? Як саме вона може виглядати, і як її можливо висловлювати (і чи самого висловлювання достатньо)? Хто такі «ми», які солідарності потребують і її проявляють? Чи рівні ми у цій дії, й чи солідарність є способом одне одного зрозуміти? Всі ці питання ми, українці та українки, після повномасштабного вторгнення тисячі разів ставили іноземцям, але, здається, не мали достатньо сміливості, аби ініціювати розмову про солідарність між нами, всередині цієї країни.
Користуючись підказкою Альони Каравай, ділю цей текст на три частини, адже хочу зберегти чесність і насамперед зробити видимим багатоголосся досвідів і позицій у відповідях на запитання, винесене в заголовок.
Перша частина про «нас» і саму змогу «ми», коли мова заходить про солідарність.
1.
За тиждень до поїздки у Харків все ще не маю квитків. Це перший день фестивалю «Харків: (не)релокована культура», що відбувається у Франківську, і просто з варшавського потяга біжу на дискусію про дім і внутрішню міграцію. Івана Скиба-Якубова влучно назвала її «Валізи з досвідом». Чого, а досвіду нашим валізам точно не бракує. Планували говорити про потенціал переселенців і переселенок для розвитку культурного життя локальних громад. Мала вийти досить життєствердна розмова, але не вдалося. Ми всі, учасниці, переселенки, експертки культури, самі жінки, посипалися вже на першому питанні: чим є дім і як місце походження нас визначає? Виявляється, ми розділені не лише на «тих, хто поїхав» і «тих, хто залишився». Виявляється, ми — жінки, експертки, переселенки — різні у тому, коли й за яких обставин залишали свої міста; різні історіями, що сталися після і, найголовніше, ми — різні висновками, які зробили з цього досвіду. Альона Каравай і Ольга Байбак (керівниця і кураторка творчих проєктів НСТДУ) обидві виїжджали з Донецька у 2014-му. Альона каже, що переїжджала стільки разів, що кожне місто знало її іншою. Що є місто її дитинства, є місто її юності, місто її зрілості, місто, де вона народила дитину. Так, кожне місто знає певну частинку тебе, а всі разом вони укладаються в пазл твоєї історії. Ольга, переповідаючи поїздку в рідний Донецьк після окупації, згадує, як дивилася на місто через вікно маршрутки й думала: «Боже, як я всіх вас ненавиджу, тому що не відчуваю любові до того, що люблю».
Місто належить тим, хто в ньому живе, — перше правило, якого навчає міграція. Адже кожне місто — це складна структура, що має свою внутрішню динаміку. Залишитись у ній «гостем» на довгий час означає відрізати себе від простору, але так само неможливо залишити своє право на місто, поїхавши звідти.
Думаючи про повернення, згадуємо місце, але так насправді хочемо повернутися у час, хочемо відмотати зміни, що відбулися за нашої відсутності. Жодне з моїх прифронтових міст не є окупованим, тож не маю в особистому досвіді болю, що пережили Ольга та Альона, але якщо визнаємо за харківʼянами і херсонцями, що залишилися у місті, право говорити від його імені, нам доведеться визнати те саме право за жителями Донецька. І про це ми не говоримо.
Ірина Мацевко, ректорка Харківської школи архітектури, каже: «Ми зараз ухвалили рішення, що не можемо повернутися до Харкова. Розуміємо, що там не можемо навчати офлайн. Якщо будемо у Львові більше ніж 3, 4 чи 5 років, перевезти цю махіну назад буде неможливо. Багато хто за цей час ухвалить рішення не повертатися. Маємо дати право цим людям на свою пам’ять і на право не повертатися». Хай скільки б раціональним і обґрунтованим було це рішення, на обличчях багатьох харків’ян у залі я читаю слово «зрада». Івана має модерувати цю дискусію, але бачу, як невимовно боляче їй теж чути ці слова. Вона розповідає, як зробила свій вибір залишитися в Харкові, як і тоді, й зараз це відчувалося як найбільш правильне і логічне для неї рішення. В голові зіставляю її слова з відповіддю Олі Бабак, харківської художниці, яка після початку повномасштабного живе і працює у Франківську.
Рішення поїхати чи залишитися, хоч яким би складним воно було, має спільне коріння піклування про себе — це питання, чого ти не зможеш витримати більше: життя у домі біля лінії фронту чи своєї у цьому домі відсутності?
Івана побіжно розказує про радіо «Хартія», яке нещодавно заснували у Харкові, і не говорить про десятки культурних інституцій, які, так само як ХША, закрилися або релокувалися після 24-го лютого. Про це ми всі не говоримо, бо начебто зрозуміло, що у місті, по якому щодня бʼють КАБами, музеям та театрам працювати небезпечно. Але це не просто «місто, по якому бʼють КАБами», це Харків. Культура тут ніколи не була справою міської влади чи держдепартаментів. Все, чим є харківське мистецтво, було створено людьми, конкретними іменами та спільнотами, які навколо них утворювалися. Це завжди була справа незалежної сцени, яка трималася на хімічному елементі, який ми називаємо «Харків головного мозку». Але у 2024-му Київ майорить великими ретроспективами художників та приймає іноземні делегації, у Львові відкриваються нові музеї та засновуються європейські інституції, а Харків, який завжди був центровим вузлом, перетворюється на глухий кут, де трафік іде лише в одному напрямку.
Відтік кадрів — тих, хто поїхав і тих, хто ніколи не приїхав, бо молодь і студенти, прибулі, були не менш важливі для життя міста, ніж місцеві. Тепер всі вони творять інші міста, а сам Харків завмирає, — і це болить не менше, ніж снаряди, що падають з неба.
Ми з Оленою Апчел (театральною режисеркою, дослідницею театру і кураторкою, яка у 2024 році долучилась до Сил оборони) були саме тими, прибулими. Обидві вибрали Харків своїм домом, обидві сформувалися у його повітрі, обидві в певний момент поїхали з міста за новими кар’єрними можливостями, обидві зустріли 24-те лютого у Варшаві та обидві вирішили повернутися в Україну. Але те, що можна було б назвати нашим спільним досвідом, досвідом, що зробив нас рівними, допровадило до різних результатів. Я переїхала в Івано-Франківськ, бо мені страшно повернутися додому, а Олена мобілізувалася до лав ЗСУ. Оленка, єдина учасниця цієї дискусії, чиї слова я не дозволю собі ані переповідати, ані інтерпретувати, бо реальність, у якій вона перебуває зараз, настільки радикально відмінна від моєї, що не маю точки опори для коментаря чи інтерпретації.
У складній розмові, якої ми всі боїмося, доведеться бути готовими, що певні досвіди існуватимуть лише у формі прямої мови: військові, люди, що пережили окупацію, депортовані, ті, чиї міста стерли з цієї землі й багато інших. Їхні голоси звучатимуть і нам доведеться витримати правду, яку вони говоритимуть. У цій складній розмові ми також маємо бути готовими почути — вас там не було, ви не знаєте, як це — ми, цивільні від військових; ми, ті хто поїхали від тих, хто залишився; ми, ті що у відносно безпечних областях від тих, у кого щоденно розриваються бомби. У цій складній розмові, якої всі боїмося, нам доведеться визнавати, що наші досвіди — різні, і шукати відповідь на питання, чи зможемо визнати їх рівними?
Повертаючись до питання про солідарність, ми, семеро жінок, учасниць цієї дискусії, лабораторної проби великої складної розмови в українському суспільстві, якій, очевидно, настав час, але якої ми боїмося, сиділи й дивилися одна на одну. Хто з нас має більше право до голосу або, коли прийде час, чий з наших досвідів буде визнаний за той, що має право ухвалювати рішення, а який буде цього голосу позбавлений?
Так сталося, що солідарність у сучасній теорії розуміється як привілей, в тому сенсі, що солідаризуватися з кимось означає мати ресурс, якого позбавлені інші, й мати бажання і змогу цим ресурсом ділитися.
І перше питання, питання без відповіді, у тому, хто в українському суспільстві сьогодні має цей привілей солідарності, яким ресурсом володіє кожен і кожна з нас окремо і спільно, аби ділитися з тими, хто певного ресурсу — позбавлений?
