Що таке дім? Як він нас визначає чи не визначає? Як віднайти себе в новому просторі? На ці запитання спробували відповісти учасниці дискусії «Валізи з досвідом: внутрішня міграція як стимул для розвитку». Ми публікуємо головне з дискусії. Подія відбулася в межах фестивалю «Харків (не)релокована культура».
У розмові брали участь:
– Модераторка Іванна Скиба-Якубова — поетка, публіцистка, виконавча директорка радіо «Хартія»;
– Олена Апчел — театральна режисерка, дослідниця театру і кураторка;
– Альона Каравай — співзасновниця громадської організації «Інша освіта», карпатської резиденції Хата-Майстерня, галереї «Асортиментна кімната» і медіа post impreza;
– Ася Цісар — кураторка і дослідниця;
– Ольга Байбак — керівниця і кураторка творчих проєктів НСТДУ;
– Ольга Бабак — художниця з Харкова;
– Ірина Мацевко — ректорка Харківської школи архітектури.
Іванна Скиба-Якубова: Ми будемо намагатися говорити про оптимістичні сценарії міграції, певний посткризовий чи «підчаскризовий» розвиток. Але мені хотілося, щоб ми тримали в фокусі уваги, що за більшістю цих історій все ж таки стоїть трагедія. І ми говоримо сьогодні, як віднайти себе в цих нових просторах, обставинах; як щось даємо новим просторам, які нас приймають. (…)
Знаєте, коли ми говоримо на таких панелях про наші оптимістичні сценарії міграції, мені здається, дуже важливо не забувати, що висловлюємося з дуже привілейованої позиції. Маємо рід занять і освіту, яка нам дозволяє відбутися деінде. А якщо ти вирощував чи вирощувала все життя кавуни на Херсонщині, то тобі, згрубша, на карпатському ґрунті вже трохи важче. Хочеться, щоб ми не випускали з уваги, як можемо допомогти людям, які переселялися, переселяються, не маючи цієї привілейованої позиції.
Хочу почати з вами говорити, що таке дім взагалі. Чому ведемо розмову з цієї оптики дому. Є ти, а ти — є ти, хоч де б була. Як місце нашого життя, походження, переміщення — нас визначає? Які досвіди беремо з собою, як вони нас визначають?
Оля Байбак: Вперше (після переїзду у 2014 році до Києва з Донецька — прим. ред.) я просто не витримала й захотіла додому — туди, де народилася. Коли їдеш, сприймаєш ту територію як ворожу. Просто тримала себе і боялася зайве слово сказати. Не дай Боже, щоб в мене українська прохопилася. Коли доїжджала дорогою автобусом, то вловлювала, що тут пробивається українська мова (в нас багато суржикомовних людей). Тоді сказала собі: «Все, можна відчувати». Бо їхала і так: «Нічого не відчувай, нічого не відчувай, бо на обличчі буде написано, що ти їх усіх ненавидиш». (…)
Для мене запах Донбасу — це полин і чебрець. А вдруге я їду і собі кажу: «Відчувай, відчувай, вже можна, ти поряд». А я нічого не відчуваю. «Боже, як я всіх вас ненавиджу, тому що не відчуваю любові до того, що люблю».
У мене досі така штука. Усвідомлюю, що наразі мій дім — Київ. Але коли кудись виїжджаю, у мене прохоплюється: «Коли ми повернемося додому в Донецьк…». Маю на увазі Київ, але кажу «Донецьк». (…)
Коли у 2022 році почалося вторгнення, я не могла зібратися і виїхати з Києва. У мене таке враження було, що кожна клітинка мого тіла причепилася. Здавалось, що світ розвалиться, якщо виїду вдруге. (…)
Якщо дивитися мою історію, то я одна з тих, хто, мабуть, вже не повернеться. Тому що в Києві в мене склалося вже якось краще, ніж в Донецьку. Тобто я могла далі піти у своїй роботі, розширити базу своїх знань і т.д. Мабуть, це позитивна історія, крім моменту, що було причиною цього. Якби не почалася війна, я б ніколи не поїхала з Донецька. Мені там було добре, я любила свою роботу.
Іванна Скиба-Якубова: Я сказала, що взагалі не маю цього досвіду втраченого дому. Половина мого дитинства минула в Донецьку, там жила бабуся з дідусем. Всі ці 11 років — історія про те, що десь є ще я, є ще якась частинка мене. Зараз подумала: а що для мене ця історія про неможливість повернення в моє місто? Що означає, що десь є частина мене? Думаю, що це про щось, що тебе веде до певної міри, якщо ти хочеш туди повернутися і щось забрати, то ти щось зараз маєш зробити. Питання, що саме там збираюся забирати, крім своїх дитячих спогадів? Що збираюся потім дати цьому місту, на що буду готова? Альоно, що для вас дім, в який незрозуміло, чи колись повернемося; як він визначає вашу роботу, чи не визначає? Чи він взагалі ще якось існує в системі ідентичності?
Альона Каравай: Спробую відповісти на питання трьома тезами чи трьома історіями.
Перша історія — така, можливо, відірвана. Це історія 2023-2024 років. Ми, «Інша освіта», робимо програму «Культура допомагає». У рамках цієї програми підтримуємо проєкти, що допомагають людям, які переїхали, інтегруватися в нові спільноти засобами культури і в Україні, і за кордоном. Вони роблять купу проєктів, багато з них мають арттерапевтичний ефект. Ми постійно кажемо: «Арттерапію роблять тільки терапевти, звертайте на це увагу, щоб не було профанації». В одній з цих подій відбувається такий класичний приклад. Він мені трошки згадався зараз на цій панелі. В одному з українських міст запрошують дітей переселенців і дітей місцевих, і кажуть: «Привіт, ми всі разом, а тепер намалюйте дім». І якою є реакція? Це приблизно була моя реакція на це питання зараз. Думаю: «Це хороше питання, цікаве. Як з цим працювати?».
Історія номер два. Думаю, в цьому залі теж є люди, які поїхали з міста, в якому народились, в інше місто, в якому навчалися чи жили.
Тобто у когось є дім, в якому ти народився і прожив там все своє життя, і з ним є один зв’язок. Потім є місто мого дитинства, місто, яке пам’ятає мене дитиною. Але є наступні міста: місто моєї юності, зрілості; місто, де я народила дитину. До цього приблизно так ставлюсь, тому що я така людина, скоріше, кочівна, яка багато переїжджала. І якісь міста сприймала як місто дитинства, чи більш інтимне місто, а наступні — як міста моїх інших фаз. (…)
З одного боку, не знаю, чим мене сформував мій донецький період, який досвід з того часу несу в собі, якого іншого досвіду більше. Мені складно відповісти на це питання. До цього міста є якийсь особливий зв’язок, і він не є інтелектуальним. Цей зв’язок дуже складно пояснити, він навіть не є емоційним, цей зв’язок є фізичним. Коли бачу якісь міста дитинства, які зараз виглядають по-іншому або які є зруйнованими, можу відчувати це фізично у своєму тілі — досі.
Іванна Скиба-Якубова: Харків дуже швидко став моїм домом. Все думала до певного часу, що в мене є ще невеличкий список міст в країні та світі, у яких я б ще потім пожила. З початком повномасштабного вторгнення абсолютно втратила це бажання. Свідомо вибирала повернутися в Харків весною 2022, тому що зрозуміла, що станом на зараз можу бути, жити, відбуватися тільки там. Моє донецьке дитинство відлунюється дуже конкретно. Мені сниться смак і дотик двох дерев на бабусиному подвір’ї: груші, що родила якусь абсолютну нікчемницю, яку не можна було їсти, і абрикоса, кращого за якого не куштувала ніде. Асю, я тут включу тебе. У тебе є абсолютно розкішний, дуже щемкий, мудрий і водночас фізичний текст. Ася розказує там про історію своєї родини, в якій теж багато складних переміщень. Там є така фраза: «Не знаю, чи була бабуся щасливою, коли опинилася в місці, де падали абрикоси. Але з дідового зошита знаю, що він сумував за домом і місцем, де виріс». Ця родинна історія, як ти з нею працюєш, як вона корелює з твоєю історією, коли робиш паузу перед тим, як відповісти на питання, де ти зараз, і смієшся. Як ці досвіди між собою взаємодіють?
Ася Цісар: Моя родина по мамі — росіяни, переселенці з Сибіру, яких досить часто в політичній теорії називають трудовими мігрантами Радянського Союзу. Вони приїхали з Уралу в місто Марганець, а згодом в місто Дніпрорудне на роботу, тому що моя бабуся мріяла про місце, де падають абрикоси. Я писала цей текст, щоб відповісти собі на питання, чи несу відповідальність за те, що зробили мої дідусь і бабуся; чи несу відповідальність за вибір моєї мами, родини, як вони хочуть або не хочуть себе ідентифікувати. Єдиний висновок — це те, що так, ми несемо відповідальність, і я маю бути свідома того, що в сучасній теорії те, що зробили мої дідусь і бабуся, фактично стало одним з приводів, що місце, де я народилася (Запоріжжя), місце, яке ідентифікую як свій дім (Харків), зараз є під атакою і нападом, і там проходить лінія фронту.
Мені здається, якщо ми всі чесно покопаємося у своїх ідентичностях і почнемо відверто ставити собі питання і давати на них відверті відповіді, то ні в кого з нас немає однозначних ідентичностей, вони всі розбиті. Вони розбиваються не тільки в родинній історії, але й в якихось життєвих виборах: чи ми свідомо кудись їдемо, мігруємо, чи вимушено кудись переміщаємося і т.д. Кожен з цих виборів нас змінює.
Іванна Скиба-Якубова: Я за цю недовгу поки що розмову кілька разів впіймала себе на тому, що в мене збивається дихання, що мені місцями некомфортно. Олю, у вас є проєкт з назвою, яку забуваю. (…) Для мене страшенно важливо, що ви говорите не тільки про людський складник, а про щось, що існує поруч з нами, разом з нами, водночас з нами. Як вам дихається?
Ольга Бабак: Чесно кажучи, складнувато. У мене взагалі підвищена тривожність, і тому одразу, коли заходила мова про дім, в мене починало калатати серце. (…)
Скажу таку річ.
Мені здається, художникам найбільше, якщо можна так висловитися, пощастило. Тому що через творчість можна все ж таки прожити болючі питання і ті події, які з тобою сталися. І якщо не пережити це, то принаймні знайти якусь відповідь, як з цим можна далі жити.
Проєкт «Видих довший за вдих» був моїм терапевтичним актом. Трошки видихнути, скажімо так, ті питання, які в мене болять.
Іванна Скиба-Якубова: Іро, я до тебе нарешті хочу дійти. Власне, історія твоїх двох переміщень сама собою була цікава, тому що це різні контексти — харківський і львівський. Якщо можеш поділитися приватним досвідом, що для тебе були ці переїзди, як вони відгукуються тобі?
Ірина Мацевко: Ти поставила питання, що для нас є дім. Ми якось це сприймаємо як даність.
Кожен з нас підсвідомо розуміє, що ми конструюємо свій дім. Переїжджаємо у велике місто, і якщо нам вдається, конструюємо дім через реалізацію себе.
Якщо живемо в якомусь маленькому містечку, і в нас немає змоги чи сили, обставин виїхати, а ми не задоволені життям, то перший аргумент, який виникає, — це те, що ж мене тут тримає. (…)
Сильний зв’язок з землею, домом у нас, як на мене, спричинений двома речами. Перше — оцією традиційністю прив’язки до землі. Друге — те, що за 30 років незалежності все-таки Україна й економічно, і суспільно, на жаль, не стала такою розвинутою країною, де оця прив’язка для тебе неважлива. (…)
Переїхавши до Харкова, я конструювала свій дім в цьому місті. За тиждень до повномасштабного себе зловила на думці, що це моє місто. Минуло майже два з половиною роки. Це був болючий процес. Я вернулася у своє рідне місто, яке люблю, (…) мене був такий величезний страх, що це місто мене затягне назад. (…)
Ми зараз ухвалили рішення, що не можемо повернутися до Харкова. Розуміємо, що там не можемо навчати офлайн. Якщо ми будемо у Львові більше ніж 3, 4 чи 5 років, перевезти цю махіну назад буде неможливо. Багато хто за цей час ухвалить рішення не повертатися. Маємо дати право цим людям на свою пам’ять і на право не повертатися.
Іванна Скиба-Якубова: Це цікавий кейс, який можна перекласти взагалі на приватні досвіди, не тільки досвіди інституцій. (…)
Іро, як ми з нашою привілейованою позицією можемо допомогти, про що маємо говорити, куди маємо докладати свої точки зусилля?
Ірина Мацевко: У нас взагалі немає таких досвідів позитивної міграції всередині країни впродовж століття.
Іванна Скиба-Якубова: Маєш на увазі не особистих, а групових?
Ірина Мацевко: Так. Ну, і особисті мінімальні. Країна не мобільна. Країна мобільна між Києвом і великими містами. Мені здається, якщо кожен зі свого боку подумає, що він може зробити для тих людей, які зараз опинилися в іншому місті, в складних обставинах, і зробить хоч щось, — це вже буде велика допомога.
Іванна Скиба-Якубова: Бачила великий скепсис в очах Асі на словах про відсутність досвідів позитивної міграції. (…)
Ася Цісар: Я, можливо, просто не до кінця зрозуміла, що малося на увазі.
Але всі українські тридцяті — це, фактично, позитивний обмін між Львовом і Харковом, туди і назад. Вся література, весь театр побудований на цьому. Всі ці люди закінчили дуже-дуже погано, але це — не вина ні Харкова, ні Львова, ні міграції.
Ірина Мацевко: Мала на увазі реальні переїзди. Можемо говорити про міграції, коли створювалися нові радянські індустріальні містечка. Не говорила про взаємодії і про поїздки туди-сюди, а про конкретну міграцію. (…)
Іванна Скиба-Якубова: Оленко, якщо ти чула, про що ми говорили, то спирайся частково на це (Олена присутня на дискусії дистанційно. Під час розмови з нею був втрачений зв’язок — прим. ред).
Олена Апчел: Для мене дім — це фазан, який перебігає дорогу. Або тетеря. Не до кінця знала, де ви, скільки вас там. І я під’єдналась і чула тільки твій голос, Іванко. Він мені рідний. Для мене це найболючіша тема, найважливіша; тема, яка мене не відпускає. Але через те, в яких зараз перебуваю умовах (армії — прим. ред.), бути в цій темі чуйною до досвідів інших дуже складно. (…)
Банально, але люди є дім, спільноти є дім. Ви говорите, а я думаю, що переїхала за своє життя понад 40 разів з усіма речами — між величезною кількістю міст і всередині міст. Це такий сум, що у тебе немає великої родини, яка тобі допоможе поносити ці книги. (…) Дуже багато речей відпущено. Армія сказала: «Слухай, якщо будеш на цьому концентруватися, ти просто не вигребеш».
Для мене дім — це знання про те, що якимось чином десь можна отримати доступ до будь-якої форми його конструювання. Чи через речі, які десь лежать в чистоті й безпеці, чи через людей, голоси яких можна почути, коли вони гуртуються, і ці голоси не будуть засуджувати. Не зможу жити в будинку, який занепав від рук окупантів. Я бачила фотографії, бачила кал на вишитій білим по білому руками моєї бабусі постільній білизні, що вони залишили там, як пси, помітивши. Розумію, що хоч скільки б я прала, не виперу. Я дуже за домом сумую, як за частиною тіла. Це фантомний біль. Хочу повернути собі право самій його розібрати, продати, спалити.
Авторка фото: Ірина Деркач
