Ростислав Котералін: «Одна з перших виставок Леона Кондрачука в івано-франківському Художньому музеї називалася «Ключ до почуття».  Тоді, 2006-го, Леон розповідав, як в шестирічному віці різко і болісно подорослішав. Коли йому було п’ять років, родину вивезли на Далекий Схід. Вже за рік батька розстріляли, а у малого хлопчика на все життя в пам’яті закарбувалося: «За що?» Пізніше, в зрілому віці, повернувшись в Галичину і оселившись з дружиною Валентиною в Івано-Франківську, художник напише вистраждану картину, що так і називатиметься «За що?» У цьому запитанні вся суть Леона Кондрачука, як особистості. Майже всі, з ким він товаришував у Івано-Франківську, згадують його уважний, запитальний погляд у вічі співрозмовника, в якому можна було відчути біль за втраченим, тугу за нездійсненним і попри усе надію на розуміння.
Все-таки любов до життя, живопису, поезії, музики, рибальства ‒ це були ті риси характеру, що притягували до нього людей. Як живописець, Леон постійно перебував у пошуку. Був період, коли він багато писав пейзажі, але дуже емоційні, колористично насичені, композиційно незвичні. Вроджене відчуття кольору, помножене на уважне вивчення здобутків європейського постімпресіонізму та аванґарду початку ХХ сторіччя інтуїтивно привели художника до власної манери письма, де вирішальну роль відігравали структурність в побудові композиції і колорит. Ван Ґоґ, Матісс, Кандинський, Мондріан ‒ саме ці, його улюблені, художники формували персональний ключ до живописного розуміння світу. В останні роки його творчої діяльності абстрактний живопис був домінантний. Помітно було, що Леон прагне абстрагуватися до космічних масштабів. Але композиції формувалися виваженіше, фактури накладалися ґрунтовніше, а поєднання кольорів ‒ найнесподіваніші. В картинах відчувається зрілість і повага до глядача. Те, що не залишає байдужим».