Виставка фото різних років, що в тій чи іншій мірі мають стосунок до міста, але не прив’язані до місця. Авторів також єднає те, що вони неодноразово виставляли свої праці у Івано-Франківську і не тільки.
В містечковому середовищі ставлення до фотографії неоднозначне й непевне. Особливо тепер, коли кожен від дитини до емерита мають змогу клацати пуделком, щоб фіксувати усе що заманеться – від краси й до конфліктів. Все це документує фрагменти дійсності. А чи має це стосунок до мистецтва?
Фотографія довгий час мала сумнівну естетичну цінність, але у 70-х роках ХХ ст. фотографію почали визнавати в США «красним» мистецтвом. Пізніше згадали як живопис використовував фото для «обманок зору» (trompe-l’oeil) у ХІХ ст., або досвід Ф. Бекона який з 1949 цитував фото і кінообрази в живописі, а поп-арт напряму експлуатував знімки для живописного медіуму.
Та все-таки фото залишається продуктом технічним, фотографія має механічну основу — камера «захоплює» реальність автоматично, а не створює її з нуля. Це відрізняє фотографа від живописця чи скульптора, бо фотограф радше відбирає фрагменти світу, ніж вигадує їх. Сюзан Зонтаґ наголошує, що фотографія завжди тісно пов’язана з документуванням — це свідчення, фіксація моменту, часто це спосіб «заморозити» реальність, зробити щось «реальним» у вигляді образу. Це більше про репрезентацію, ніж про творення. Водночас Зонтаґ визнає, що фотографія вплинула на мистецтво і розширила наше розуміння того, що таке мистецький образ. Фотографи можуть працювати так само творчо й суб’єктивно, як і художники, якщо їхній підхід не зводиться лише до «натискання кнопки».
Свого часу, американські художники гіперреалісти, вирізняли у фотокамері найціннішу її якість – неспроможність приймати ієрархічні рішення, що властиво людському сприйняттю навколишнього. «Камера не знає що вона бачить, не розуміє на що вона спрямована» – заважував Чарльз Клоуз. Точніше, камера впускає все, що потрапило у поле зору об’єктиву, фіксує образ навантажений інформацією про зовнішні поверхні. Камера зрить з однієї точки (монокулярне бачення). Людина, зазвичай, має два ока.
На відміну від живопису фотографія має свою просторову сугестію, центральна перспектива втрачає своє значення, бо простір може передаватися засобами відносної різкості. Старий поділ полотна на передній, середній та задній плани стає неактуальним. Усі образи фіксуються на одній площині простору. Нейтралізуються, щодо глибини. Митці, розуміючи це, намагаються ускладнити форму подачі – на виставці демонструються колажі, постановочне фото, інсталяції, об’єкти, розфарбоване фото, асамбляж.
Фото спрямоване працювати на ефект. Плакатність. Викличність. Ефектність. Цим вміло користаються рекламісти. Але подібне швидко набридає.
Натомість, Ролан Барт вбачав справжню сутність фотографії не в мистецтві, а в онтології: вона пов’язана з часом, минущістю й смертю, й ставив фотографію особняком серед мистецтв — як доказ існування того, що минуло.
Та чи існує зв’язок з минулим? Чи потребуємо його впливів і таємниць, нагадувань, навернень?
Стан невизначеності, перманентних перемін і відсутності стабільного стрижня теж має форми та вигляд. Мистецтво здатне їх фіксувати, візуалізувати, озвучувати, інтерпретувати, торкатися, урухомлювати…
Якщо це так, то яке додаткове навантаження може нести фото поза полем друку?
Автори: Ярослав Яновський, Зоряна Козак, Микола Джичка, Маріанна Глинська, Synchrodogs, Ростислав Котерлін, Любомир Стасів, Ольга Кукуш, Олекса Фурдіяк, Holger Wendland und Matias Jackisch, Дмитро Петрина, Анатолій Звіжинський.