Деколоніалізм, деконструкція, пастиш: конспект розмови Юрія Андруховича та Олени Гусейнової до 30-річчя «Московіади».
Олена Гусейнова: Я приїхала з Києва в Івано-Франківськ поговорити, чому ми більше не боїмося Москви. Розмовляю про це з людиною, яка 31 рік тому написала роман, що мав спочатку виявити наш страх, а потім перетворити на сміх, або якусь іншу, складнішу, іронічну реакцію, — це про Юрія Андруховича і «Московіаду».
Востаннє я була в Москві у 1988 році, у свої 9 років, і мені там було доволі страшно. Жила в якомусь селищі під Москвою, куди давали путівку людям з індустріальних регіонів України.
У Москву треба було їхати електричкою. І дорога туди, і дорога назад лякала — це були різні страхи. В самій Москві тобі було страшно — двічі губилася в метро. Тобто все, чого можна налякатися в Москві, я за цей останній приїзд отримала. Чи було вам страшно?
Юрій Андрухович: Коли вперше потрапив до Москви, мені було двадцять дев’ять. Це такий вік, в якому боятися трохи вже не личить. Страшно?
Ні, страшно не було. Але було постійне відчуття цілковитого занепаду цього світу. Він занепадав просто на очах.
Тут, мабуть, є сенс пояснити, чому я туди поїхав. Це була моя власна воля. Це було вперше в житті — до того у Москві не бував. Зрештою, це теж був один з мотивів, я подумав: «Колись вже врешті-решт треба це побачити».
Декілька років до того я час до часу спілкувався з кимось з українських колег, передусім поетів, хто мав досвід Москви та Московського літературного інституту імені Горького. Всі казали, що це — надзвичайно забавне місце, туди варто спробувати дістатися. Не один український поет, який через політичні цькування і переслідування з боку КДБ, якому просто не давали здобути вищу освіту, використовував це як останній шанс — подавалися до цього літературного інституту в Москві. Виявлялося, коли поїхати безпосередньо в пащу цього дракона, можна вийти цілим з неї, — ще й повернутися з дипломом.
Ця ідея періодично до мене поверталася. Я її відкидав, потім знову розглядав, і врешті-решт 1989-го року треба було остаточно вирішувати: чи збираюся ще працювати в Івано-Франківській друкарні на випуску газети органу районної компартії «Прикарпатська правда», чи мені вже цього досить. Сам до цієї газети нічого не писав, але забезпечував її технічний випуск. Вже починалися цікаві події в нашому політичному житті: виник «Народний рух» і я долучився до нього.
Виходить, з одного боку, ходжу на «рухівські» мітинги й виступаю за синьо-жовтий прапор, з іншого — працюю над випуском [партійної газети] у друкарні. З цим дисонансом треба було щось вирішувати й кудись подітись.
Вирішив, що це прекрасна нагода на деякий час зникнути, опинитись якомога далі від Франківська, — і подав свої вірші на творчий конкурс до Московського літінституту.
Це були якісь жахливі «підрядники» російською мовою. Я їх робив майже самотужки в товаристві київського поета Ігоря Кручика, який писав російською мовою і дуже непогано перекладав сучасну українську поезію. На моє превелике здивування, через деякий час приходить інформація, що мене зараховано. З 1 вересня 1989 року я вже міг починати навчатися на літературних курсах у Москві.
Я прожив там два навчальні роки, до липня 1991-го. Це, звичайно, велике авторське везіння: вийшло так, що став свідком останніх двох років існування радянської системи та радянської імперії. Я став свідком багатьох драматичних моментів, велетенських демонстрацій, на які переважно виходили протестувати проти комуністичної й радянської системи. Я став свідком небувалих змін в житті цієї країни.
Водночас у мене було багато часу пересуватися Москвою: режим нашого навчання був максимально вільний, лекції можна було відвідувати за бажанням, а семінар був лише раз на тиждень. Не знав, як вбивати час, тож вигадував для себе довжелезні маршрути, щоб багатьма гілками метро кудись проїхати й когось відвідати. Я там багато написав — дуже добре писалося і дуже добре читалося.
Але головне — це була можливість використовувати цю свободу і регулярно їздити в Україну, зустрічатися з «бубабістами». У нас якраз був активний період виступів, тож у Києві бував десь раз на два тижні.
Це була комфортність в особистому житті, коли вперше засмакував особисту свободу. Ця комфортність підсилювалася надією і переконанням, які поступово ставали впевненістю, що ми всі йдемо до незалежності. Сценарій вже написано, і він розвивається таким чином, що Україна відірветься від цього монстра — ми будемо незалежною країною.
У цьому була суть моїх спілкувань з усіма російськими колегами на цих курсах. Провів не одну годину в дискусіях-суперечках (справедливо буде згадати, що ці дискусії-суперечки обов’язково супроводжувалися розпиванням міцних алкогольних напоїв). Але в будь-якому разі ці дискусії завжди зводилися до тези й антитези: всі вони (хоч якими ці росіяни були чудовими друзями при розпиванні пляшки) обов’язково потроху звіріли й запевняли, що ніколи в житті Україну нікуди не відпустять. Я обов’язково це заперечував, і обов’язково з ними сперечався. Чи бувало страшно? Думаю, ні.
Але коли написав цей роман, підзаголовком йому вибрав «роман жахів». У метафоричному сенсі все, що там бачив, все, що відбувалось, насправді було жахливим. Але це був такий катарсистичний жах: проходимо через нього — і потім нам вже нічого не страшно.
Олена Гусейнова: Для чого робили таку свободу письменникам в цьому радянському Creative Writing Center? Це ж місце, що має формувати радянського письменника, який, по-перше, буде задовольняти ідеологічні вимоги влади, по-друге, давати таку-сяку розвагу для людей, по-третє, зможе виїхати на великі міжнародні фестивалі. Кого вони хотіли виховати цією свободою?
Юрій Андрухович: Думаю, тут треба дивитися за періодами. Цей інститут виник ще в часи Сталіна. І він, очевидно, був запроєктований справді так, як ви це бачите, — як школа літературних кадрів для радянської влади: рекрутація молодих, здібних, обдарованих літературою людей, які, проживши п’ять років у такій відносній синекурі, з вдячністю будуть обслуговувати радянську систему, ставши титулованими «майстрами пера».
Але тут вступають в дію всілякі соціальні закони. Зокрема, що будь-яка система, створюючи всередині осередки спротиву самій собі, не завжди досягає бажаного ефекту. Тим більше коли ця система почала видозмінюватись, коли замість сталінського культу прийшла відлига, з’явилися інакодумці, з’явилися єретики всередині цих ідеологічних і літературних кіл. Цей інститут, мабуть, переживав дуже цікаві періоди, відмінні один від одного. У часи, що називали потім «періодом застою», коли правив Брєжнєв, літінститут був «островом свободи» та інакомислення.
Тут мав би сказати, що було таке явище, як «напівдисиденти», — росіяни, яких начебто нема за що (політично) посадити, але водночас їх нікуди не беруть на роботу. Наприклад, він — професор філософії, але не може ніде викладати. А літінститут приймав усіх. На певному етапі це перетворилося на «осине гніздо дисидентства», де всі не люблять чи, може, навіть ненавидять радянську владу.
Але моє невезіння (бо досі говорив про везіння) полягало в тому, що відбувся певний парадокс: цей навчальний заклад, який в найгірші часи був ліберальним, вільним, у вільніші часи, в «пізній перестройці», виявився середовищем монархічних та великодержавних шовіністів.
Олена Гусейнова: Але це ж теж антирадянський дискурс.
Юрій Андрухович: Так, але тут промалювалася зовсім інша традиційна лінія «западняки vs слов’янофіли». І тут я здивовано зауважив, що потрапив до «слов’янофілів». У цьому був певний скрегіт зубовний. Бо вони всі розраховували — оці мої колеги й деякі викладачі — що, як українець, я буду цим «молодшим братом». Буду їхнім спільником, буду підписуватись під їхніми маніфестами. Тому що начебто наша справа — «наше дєло общєє, слов’янське». А мене від цього страшенно нудило. Тому, власне, ми й не порозумілися.
Олена Гусейнова: Повертаючись до Отто. З кого зроблений Отто фон Ф.? Ви почали цю оповідь з географічної частини, але очевидно, що Отто фон Ф. і Юрій Андрухович — це не одна й та сама фігура.
Юрій Андрухович: Зовсім нещодавно нарешті знайшов відповідь, яка задовольняє цікавість багатьох читачів. Бо, відколи цей роман вийшов 30 років тому, обов’язково є людина, що запитує: до якої міри Отто фон Ф. — це я сам? Наскільки він автобіографічний? Завжди викручувався, знаходив плутані, багатослівні й, відповідно, непереконливі відповіді. І ось місяць або два тому нарешті знайшов варіант — і сказав: «На 30%».
Олена Гусейнова: Думаю, що в цій конструкції «З кого зроблений Отто фон Ф.» є й Олександр Ірванець. І не тільки він. Це — мозаїка, печворк з українського письменника, що входить у незалежну Україну і якому дістається ця система з розтрощеною Спілкою письменників; з читачами, які ще не вміють читати нову українську літературу; з книгарнями, яких не існує; з гонорарами, які випаровуються. Цей герой, з яким ми прожили 31 рік, — поговорімо, з чого він зроблений, окрім біографічного сюжету.
Юрій Андрухович: Так, тут не обійшлося без деяких книжок, які чинили постійний вплив на мене. Майже всі зауважують вплив Венедикта Єрофєєва з «Москва — Пєтушкі». Значно менше людей зауважує вплив польського письменника Тадеуша Конвіцького і його роману «Малий Апокаліпсис», який я перекладав з польської під час навчання в Москві. І Конвіцький, і Єрофєєв написали твори, що не надто схожі один на одного. Але, думаю, вони якоюсь мірою синтезувалися в «Московіаді».
Майже ніхто не зауважує, що тут є і класичні українські джерела. Базовими для мене є два твори Шевченка. Один лежить на поверхні — це сатирична поема «Сон», ліричний герой якої також переживає певну галюцинацію: в п’яному сні летить над країною, опиняється в столиці (на той час не в Москві, а в Петербурзі) і в царському палаці стає свідком сцени генерального мордобиття.
Другий твір, який варто читати й до нього повертатися, хоч він вважається марґінесом Шевченкової творчості, — це його «Щоденник». Там надзвичайно гостро прочитується, особливо у першій частині, де Шевченко все ще сидить в Новопетрівській фортеці, як він ненавидить цю армію, ненавидить цю офіцерню (іншим словом, як «офіцерня», він це середовище не називає). Він уже поводиться, як «дємбєля» в радянській армії: начхав на цю службу, не виконує наказів, проводить час вільно, тому що його друзі й опікуни з «великої землі», десь зі столиці, пишуть, що цар уже підписав наказ про його амністію, наче б то його звільнять. Залишилося тільки цю «бумагу» дочекатися. Цей папір має прийти туди, в ці безлюдні краї, сьогоднішній Казахстан — це степ, напівпустеля над Каспійським морем — і принести цей царський папір може лише корабель. Бо інших шляхів сполучення не існує.
Перша частина Шевченкового «Щоденника» — надзвичайно поетична, тому що він весь час дивиться в бік моря. Там є певні визначені за графіком дні тижня, коли цей корабель приходить з великої землі й привозить пошту. Але це середина ХІХ століття, і буває, що вітер дує не в той бік. Тобто Шевченкові нотатки цього періоду — це спостерігання за вітром, його напрямком.
З цих його записів дуже відчутна самотність і відчуженість. Він з іншої країни, з іншої землі, його запроторили на довгі роки, забрали особисте життя, зробили його солдатом. Він чекає — і ніяк не дочекається хоч якоїсь зміни.
Думаю, що Отто фон Ф. теж такий тип, який начебто добровільно, на відміну від Шевченка, подався у цю напівпустелю, звану Москвою. Але він страшенно самотній, страшенно відчужений. І він користується, як може, іронією. Абсолютно, як Шевченко. «Щоденник» — це максимально іронічний текст, з надзвичайним почуттям гумору. Добре, що маємо цей текст у перекладі Леоніда Білецького.
Олена Гусейнова: Усвідомити, що Отто фон Ф. — це не тільки Сашко Ірванець, не тільки хтось з французьких «проклятих поетів», але й Шевченко, — дуже важлива річ, щоб зрозуміти, як можна вибудувати цю пародійну веселість стосовно свого господаря. Ми всі належали Москві — і ми більше їй не належимо. Не належимо, тому що сіли в брудний поїзд — і поїхали. І в цьому нашому відриві, доволі жахливому, але веселому, з нами був і Тарас Шевченко.
Але тут з’явився Вєнічка Єрофєєв. Скільки років існує в моєму житті «Московіада», думала про Єрофєєва в цьому контексті. Сьогодні можу напевно сказати, що моє слово стосовно його присутності (а разом з ним — всієї російської традиції такого письма російського) — це слово «пастиш». Це пародія, при чому пародія не для того, щоби показати, як це може бути ще, а пародія для того, щоби закінчити свої стосунки [з оригіналом]. Пастиш не робить щось веселим чи просто іншим, не трансформує — він робить це безсенсовним. Я пародіюю, розкладаю на деталі, щоби ми з цим більше не мали жодних стосунків. Пастиш стосовно «великої російської культури» в цьому тексті: як він працює?
Юрій Андрухович: Щодо Єжевікіна (російського поета, героя «Московіади») — дуже жалкую, що, коли писав роман, мені не спала на думку інша версія його прізвища. Хотілося чогось пародійного, і зовсім недавно спало на думку, що він би мав назватися Ягодіцин.
У будь-якому разі, повертаючись до цього літінституту, — це територія, де начебто існує пантеон «великої російської культури». Почнемо з того, що в центрі цього кампусу є садочок з клумбами й пам’ятником Герцену. Інститут має ім’я Горького. Коли я вступив у 1989 році, це був період активних перейменувань всередині Росії. Вони тоді трохи декомунізувалися, але не зробили цього як слід — от і маємо наслідки. Але виникла дуже гучна ідея перейменувати інститут. Її обговорювали на багатьох рівнях, тому що це був дуже поганий період для Горького: його творчість заперечували на всіх рівнях. Отже, виникла ідея перейменувати інститут і дати йому ім’я Платонова.
Андрій Платонов працював на цьому кампусі двірником — як письменник, заборонений в Радянському Союзі. Але знову ж таки, це ж «острів свободи», тож йому надали на території квартирку, за яку він прибирав подвір’я. Існують студентські легенди, що офіційний радянський класик Костянтин Паустовський на лекції з якоїсь там літературної майстерності завів зі студентами розмову про геніальність, і студенти висловлювали своє розуміння, що таке геніальність, а він так задумливо дивився у вікно і казав: «Ах, геніальність, геніальність! Ви бачите, оцей дядько, який тачку з мітлою пре? Оце геній!» Студенти дивилися у вікно, а там був дядя Андрій, двірник, якого вони тут щодня бачили.
Це територія, де цієї «великої російської культури» було багато на один квадратний метр. Безумовно, що я постійно мав спокусу якось це провокувати, не визнавати, жартувати на цю тему, за будь-якої нагоди занижувати їхні перебільшено високі уявлення про себе і своє значення для цього світу.
Це в мені, мабуть, зародилося тут, у мої шкільні роки, тому що був дуже-дуже відчутний контраст між тим, як у нас у школі викладали українську літературу і російську. Була дуже відчутною ця зверхність, коли вчителі російської казали, що «вам не дано зрозуміти цього, якщо ви не увімкнете мізки й не почнете думати. Це вам не “Чіпка” який-небудь, це великі світові твори!». І це дуже боліло. Розумів, що вони не мають рації, але мені треба було подорослішати, щоб набратися аргументів, що з цією «великою російською культурою», як вони люблять казати, «не все так однозначно». Не так вже варто з нею носитися.
Додам, що мене страшенно зміцнював у власних позиціях незабутній Євген Маланюк. Саме вчасно там, у Москві, до рук потрапила видана в Канаді його двотомна «Книга спостережень». Я з цими книжками спав, їв, ходив, насолоджувався кожним текстом, наприклад, «Гоголь і Ґоґоль» або «Толстоєвський». Це було для мене щось таке, як для мусульманина — Коран. Міг напам’ять цілими шматками цитувати.
Маланюк вибудовує цілу систему: як українець повинен знайти себе, свою культурну ідентичність в обставинах, коли з усіх боків на нього тисне «велика російська культура». У цьому він дуже актуальний донині.
Олена Гусейнова: Маланюка дуже не вистачало, щоби зрозуміти, з чого зроблений Отто фон Ф. Зараз деякі питання просто стали на місця.
Отто фон Ф. виходить у місто як бароковий персонаж. Виходить разом з українським бароко в це холодне, занепале, ампірне місто. Виходить у свою барокову дорогу з усіма, кого там можна зустріти: і в раю, і в пеклі, і на всіх поверхах. Робить цей дуже активний, але (принаймні як здається, читаючи вперше) такий безсенсовний жест з пострілом і опиняється в поїзді «Москва — Київ». Не обов’язково має бути Київ наприкінці. Це може бути «Москва — Одеса», як у мого дідуся все його життя. У моєму житті такий потяг називався «Москва — Кривий Ріг». Неважливо, куди ми їдемо, але обов’язково завжди їхалося через «Хутір-Михайлівський» (вузлова залізнична станція, тут до лютого 2022 року діяв прикордонний пункт — прим. ред.). Це головна точка для будь-якого українця. Це там, де можна почати дихати. Я з дитинства знаю фразу: «Лєночка, головне доїхати до “Хутора-Михайлівського”». Це Слобожанщина, тож головне доїхати до Слобожанщини — там вже всі монстри вийдуть.
Як сьогодні, у 2023 році в Івано-Франківську, на 10-й рік російсько-української війни й другий рік повномасштабного вторгнення, відчуваємо це рішення Отто фон Ф.? Цього рішення ще не було на початку цього його «джойсівського дня».
Юрій Андрухович: Напевно, похід у бар [на Фонвізіна] стає якимось каталізатором для Отто. Знову ж таки, він приймає певну дозу на похмільну душу — і в нього відбувається емоційне перемикання. Він стає радикальним.
Олена Гусейнова: Чому більше нема куди тікати, крім Київського вокзалу? І чи це втеча насправді?
Юрій Андрухович: Це не втеча. Це повернення. І загалом це момент, коли протягом цього дня він багато речей розриває. Він спалює мости. На вечір з’ясується, що його подальше перебування в Москві вже не тільки не має сенсу, але й стає життєво небезпечним для нього. У цьому розумінні це — втеча. Але більшою мірою — повернення, бо він так і пише: «Я не втікаю. Я повертаюся».
Сьогодні мені залишається тільки вгадувати, бо все-таки ця відстань доволі далека. Мав на увазі, що він вчинив певний остаточний розрив. Неможливо залишитися до наступного дня в цьому місті. Просто неможливо. Це дорівнює смерті. Ця куля, випущена нібито собі в голову, вона не вбиває його, але для цього треба звідси зникнути. Якщо залишитись, ця куля спрацює, вона розірветься в цій голові.
Я дуже тоді спазматично шукав фінал. Як же мені вийти з цього? Він не повинен згинути. Навіщо цей песимізм у фіналі роману, який має означати, навпаки, початок якогось прекрасного майбутнього? Але і гепіенду не може бути. І подумав, можливо, є варіант написати про це так неоднозначно: що у нього в черепі засіла куля, але, виявляється, з цим можна жити.
Думав, це буде абсурдно, але хоч якось викрутився із ситуації. Та пізніше випала нагода консультуватися з нейрохірургами, і вони сказали, що це цілком реалістичний випадок. Є люди, яким потрапляє уламок, чи навіть дійсно куля, і вони виживають, тому що не зачеплено нічого життєво важливого. Можна все життя проносити в черепній коробці цю кулю — і жити далі.
Олена Гусейнова: Це хороша відповідь, чому ми дали собі раду з тим, що далі відбувалося в нашій незалежності, маючи так багато російського в собі.
Фото: Аґрафка
