Василь Стефанишин — художник, викладач Івано-Франківської дитячої художньої школи, який вже четвертий рік служить у лавах ЗСУ. «Якщо зв’язок перерветься — це означає, що зникла електрика, і мені потрібно буде хвилин десять, аби під’єднати генератор та перезапустити Starlink. Тому, якщо пропаду, не дивуйся, це лише зникла електрика», — з початку нашої розмови попереджає Василь, який зараз перебуває на одному зі східних напрямків у складі 71 окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України.
Ми поговорили з Василем про його мистецький шлях, війну та плани опісля неї — хай як невизначено це звучить для чинного військовослужбовця.
Василю, насамперед дякую за службу та все, що ти робиш. Хочу почати з твоєї персональної історії як художника: ти закінчив інститут мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та Львівську національну академію мистецтв. Коли розпочалась твоя мистецька практика? Хто були твоїми вчителями?
Важко сказати, коли почав свою мистецьку практику. У мене все в житті відбувається поступово, не виняток і стосунки з мистецтвом: перший клас художньої школи, потім училище, відтак вищі навчальні заклади. Професійний етап творчості, думаю, почався, коли я вчився і жив у Львові (2008-2012). Вчителів за всі етапи у мене було багато й з ними пощастило: це професіонали, а не «випадкові люди», які прийшли відбути свою роботу, як часто зараз, на жаль, буває. П’ять чи шість з них позитивно вплинули на моє становлення як художника. Позаяк не було одного наставника, який би навчав довготривало, мене навряд чи можна назвати чиїмось послідовником. Проте дуже вдячний своїм вчителям та викладачам: вони справили на мене багатогранний вплив, завдяки якому я став тим, ким є; з деякими з них досі спілкуюсь і товаришую.
У 2018 році ти презентував серію абстрактних робіт «Проєкції». До цього творив у рамках традиційного живопису: займався сакральним мистецтвом. Чому вирішив перейти до абстракціонізму?
Я закінчив кафедру монументального живопису у Львові й сакральний складник є частиною моєї роботи. Скажу відверто, замовлення на сакральну тематику, зокрема розпис церков, було тим, що дозволяло мені годувати сім’ю. Та в певний момент відчув перенасичення реалістичними сюжетами, мені захотілось перейти до геометричних форм, де б не було ні фігур, ні натяків на попередню творчість. Мене завжди цікавило абстрактне мистецтво, але не мав чіткого бачення, не міг довгий час віднайти спільну рису для всіх робіт, щоб зібрати їх в експозицію та втілити у виставку. Великий вплив на мене мають такі художники, як Малевич, Кандинський, скульптор Архипенко. Натхнення їхньою творчістю вилилось зрештою у «Проєкції» — перший цілісний, завершений проєкт. І на цей час, хай як би прикро це звучало, «Проєкції» — мій перший і крайній проєкт. Всі інші задуми поки не реалізовані.
До повномасштабного вторгнення ти працював учителем в дитячій художній школі. Як вдалося поєднувати мистецьку практику та викладання?
Художня школа — це моя любов. Отримую величезне задоволення від спілкування з вмотивованими учнями, від їхнього професійного та інтелектуального розвитку. Люблю спостерігати за ростом дітей з десяти до п’ятнадцяти років, які випускаються зі сформованим світобаченням, зі своїми системами цінностей. А коли вони ще можуть видати мистецький продукт на своєму рівні — це для мене неймовірне задоволення: розумію, що не даремно витрачав свої ресурси. Через те, що я й сам вчився в художній школі, викладання в ній є певною мірою поверненням мого боргу тим людям, які вкладали свої сили в мене: передаю здобуті знання наступним поколінням.
Найбільшим же стимулом працювати у школі є те, що докладаюсь до інвестицій у наше майбутнє через освіту. Адже покоління дітей — найбільша цінність нашої держави. Вони зовсім інші люди, ніж ми: вільно мислячі, інтелектуально розвинені.
Діти змушують і мене постійно розвиватись. Один з моїх викладачів колись казав: «Для того, щоб щось дати, потрібно спочатку самому це мати». І чим більше віддаю дітям, тим більше розумію, що мені потрібно теж постійно рухатись вперед — як в мистецькому, так і в педагогічному аспектах. Адже бути хорошим митцем і хорошим педагогом — це не одне й те саме. Назавжди запам’ятав слова свого викладача з Прикарпатського університету, який викладав методи педагогіки: «Діти — це не глечик, який треба наповнювати, вони — вогонь, який треба розпалювати». Власне, моя місія — бути тим сірником, який зможе розпалити бажання дитини. Але знову ж таки, без бажання дитини вогонь не спалахне, це двосторонній процес. Тому художня школа мені дуже пасує, бо сюди йдуть діти з бажанням та мотивацією.
Якими бачиш наступні покоління молодих митців, твоїх учнів?
Вони вже дуже відрізняються від мого чи старших поколінь. Це не совкові чи постсовкові покоління. У них інше мислення. Розумію, що насправді не буває поганих поколінь — часом не завжди є розуміння між молодими і досвідченими. Це типові дискусії і протиріччя. Питання до нас, викладачів і старших: чому не можемо розуміти молодих?
Я на своєму рівні бачу велике майбутнє у мистецькому житті Франківська. Єдине, що потрібно, — більше сприятливих умов для дітей, їхнього розвитку.
Вже зараз є дефіцит місць у художній школі для всіх охочих, бракує елементарної площі приміщень. Про дуже низьку заробітну плату педагогів у художній школі теж варто сказати, адже це не дозволяє залучати молодих і професійних художників до викладання. Гадаю, Франківськ міг би собі дозволити дві або три філії художньої школи, бо охочих вчитися багато: по 3-4 дитини на одне місце. Та, звісно, щоб виховати покоління нових художників, які б могли про себе заявити, однієї художньої школи недостатньо. Потрібно щонайменше 15-20 років, щоб сьогоднішні діти пройшли етапи свого розвитку та становлення на мистецькому ринку. У мистецтві не буває швидкого ефекту — професія художника надзвичайно складна, порівняно з іншими, і результат стає видимим пізніше, ніж ми зазвичай очікуємо.
У зв’язку зі службою у лавах ЗСУ ти поставив мистецьку практику на паузу. Чи щось змінилось зараз?
Нічого не змінилося. Чітко визначив на цей час для себе пріоритет — це бути військовим. Займатися трошки одним, трошки іншим я вважаю недоцільним.
Якщо викладаюсь на своїй теперішній посаді, то не хочу робити щось як художник «для галочки».
Вже мовчу про побутові умови: тут не можна просто сісти і щось зробити. До того ж мені потрібен час, щоб пройти всі творчі етапи: обробку інформації, пошук та створення кінцевого продукту на полотні. На війні цього часу немає, тут потрібно виконувати задачі, часто дуже стресові. Тому мистецтво почекає.
Чи всі зараз мають брати в руки зброю, незалежно від соціального статусу, релігії чи приналежності до кола митців?
Це складне питання. Думаю, українське суспільство ще не дозріло до розуміння, що війна — це не лише питання добровольців, чи тих, кого вже мобілізували. Це війна всієї нації. І з кожним роком війни все більше людей має бути залучено до оборони держави. Якщо у когось була надія, що «рік-два і обійдеться без мене», то зараз, маємо розуміти, авангард знекровлено. Тих людей, які йшли першими, залишилось дуже мало. Припускаю, що й значній кількості жінок доведеться долучитись до ЗСУ. Можливо, не до бойових посад, та є десятки інших завдань у Збройних силах, які жінки можуть виконувати. І цього не потрібно боятись. Нам треба долати російську пропаганду про те, що як тільки потрапляєш у військо, зразу йдеш штурмувати посадку. Більшість людей в системі ЗСУ насправді не воюють безпосередньо, а виконують різні функції для забезпечення механізму оборони. І саме зараз гостра фаза війни, коли людей бракує у всіх сферах, коли в контексті тієї ж геополітики бачимо, що ніхто за нас не воюватиме. Війна у всій країні, а не десь там на сході. Українці мають готуватись всі, починаючи з дітей 17-річного віку: тактична медицина, психологія, навички володіння зброєю. Впродовж наступних десятиліть ці теми мають стати №1 для всіх нас.
Василь Стефанишин
Чи потрібен нам так званий «культурний фронт» задля збереження і популяризації української культури всередині країни та за кордоном?
Культурним фронтом ми не переможемо у війні. Безумовно, мистецтво має велике значення. Але перед нами стоїть зараз гостріше питання виживання як нації. Якщо для всіх українців ЗСУ не буде на першому місці, тоді у нас не буде ніякого майбутнього на території України. Про яке мистецтво тоді можна буде говорити? Хіба що про колоніальне на Росію. Тому для мене зараз немає жодних сумнівів у тому, що я — на своєму місці.
Як ставишся до митців, які виїхали за кордон під час «творчого відрядження», використовуючи цю можливість, щоб втекти від війни чи мобілізації?
Мені не дуже приємна тема так званого ухилянства. Соромно спостерігати, як молоді хлопці, які повтікали за кордон, рефлексують на тему війни та страждання в Україні, але насправді ні того, ні іншого, на щастя, у своєму житті не бачили.
Казати про такі складні, травматичні події, а тим більше створювати проєкти про війну, коли не береш у ній участь, а спостерігаєш лише в стрічці фейсбуку, вважаю неправильним. Це нещиро: митець обманює, бо не знає, не є компетентним.
Я й сам, до участі у війні, не міг дозволити собі рефлексувати про неї і зовсім не так собі все уявляв, як є насправді. Тому розумію митців, які самі пройшли війну і потім про неї пишуть (рефлексують). Багатьох військових зачіпає, коли якусь «аналітику» у військовому контексті починають надавати люди, які сидять на диванах, не розуміючи, що кожен рух дається кров’ю і життями наших військових.
Та я не хочу цю тему роз’ятрювати, бо це типова рана для суспільства, що воює. Війна — це ж не лише військо і передній фронт; це й рани, які кровоточать у цивільному житті. А нам зараз як ніколи потрібна єдність, потрібно говорити на теми, які об’єднують.
Як вважаєш зараз, чи зможеш після повернення з війни рефлексувати на тему пережитого через власну творчість?
Станом на зараз я б взагалі не хотів працювати з темою війни. Для мене це травматично. Війна — це не просто слова, це життя моїх друзів, які обірвалися, чи зникли безвісти. А я розумію, що їхні тіла десь по посадках гниють.. Я б волів все забути, але це неможливо.
Війна супроводжуватиме мене все моє життя і я вже не повернутись тим, ким був до неї. Я змінився. Мені потрібно буде шукати інші механізми вираження моєї творчості.
Та не хочу загадувати, скоро піде вже четвертий рік, як я у війську, і невідомо, скільки ще доведеться бути.
У листопаді 2024 року «Асортиментна кімната» оголосила про початок проєкту «Чи співають жаби в стінах?» — мистецької переписки між військовими художниками та художниками в тилу. Яка твоя роль у цьому проєкті?
Для мене це цікавий досвід. Доєднався, бо отримав пропозицію від інституції, яку поважаю. Я не впевнений наскільки вартісний буде продукт з мого боку на експозиції, але сам процес спілкування був для мене корисним, певним чином мав терапевтичний ефект. Під час переписки з мисткинею Олесею Саєнко писав про такі речі, які не міг собі дозволити озвучувати близьким людям, щоб не поширювати страхи і тривогу. Участь у проєкті додала різнобарв’я, нових іскор у мої щоденні справи на службі. Крім того, це єдиний мистецький проєкт за три роки, до якого частково долучаюсь.
Фото: Тарас Теліщак
Чи відчуваєш зміни, трансформацію на війні як художник?
Я змінююсь як людина, тому як художник — тим паче. За три роки на службі відбувся мій ріст та розвиток. Але після війни мені хочеться повернутись у цивільне життя. Водночас не зможу стерти себе-військового.
Чи хочеш повернутись до мистецтва після війни, до викладання у художній школі?
Дуже сумую за художньою школою, я хотів би туди повернутись. Також мене чекає моя законсервована майстерня. Не ділю себе окремо як художник і окремо як педагог — для мене це цілісний життєвий проєкт.
Взагалі маю таку слабість мріяти: хочу повернутись до мирного життя і знову віднайти себе в культурно-мистецькому середовищі Франківська.
Головне фото: Василь Стефанишин
