На прохання post impeza докторка мистецтвознавства, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Надія Бабій написала про Остапа Бринського — франківського художника, який у 2023 році загинув в бою під Бахмутом.
Остап Бринський (1987-2023) — митець, чиє коротке та яскраве творче життя тісно вплетене у контекст Івано-Франківська, сповнений суперечностей галицьких чеснот й іронії покоління коли. Провідною проблематикою творів Остапа було дослідження суспільства через соціальні меми. Тривалий час його творчість залишалась невідомою для глядача через артистичне маскування за неймом BOB SP (BOB Square Pic). Точне датування та самоназви робіт також були й залишаються переважно невідомими. Оприлюднення творів частково відбувалось через фейсбук-сторінку BOBа й окремі виставки актуального мистецтва:
2014 — «Війна. Весна», ЦСМ (Івано-Франківськ)
2015 — «Трансформовані моменти походження», Марґінеси (Івано-Франківськ)
2016 — персональна виставка в галереї «ГАК» (Івано-Франківськ)
2016 — «Марґінеси міфу», PortoFranko GogolFest (Івано-Франківськ)
2017 — NewWaveExhibition (Львів).
Остап Бринський загинув 19 серпня 2023 у бою під Бахмутом від мінометного обстрілу. Цілісна колекція творів — 23 станкові композиції — вперше були представлені на посмертній виставці «Алієнізація свідомості» 30 липня 2024 у галереї «Ваґабундо».
Авторка вдячна за спогади, надані контакти, спільний пошук джерельної бази родині Остапа Бринського: матері Оксані Бринській, батькові Богданові Бринському й братові Тарасові.
Попри численну критику в провінційності й затхлості ситуації Івано-Франківська, очевидного позитиву місцевого середовища / середовищ може не помітити лише сліпий: місто, що час до часу зациклюється на предметі мистецької школи, тим не менш щедро й щільно наповнене довколамистецькими феноменами — професійними й напівпрофесійними, аматорськими, маргіналами, фриками, фланерами, естетами, інтелектуалами тощо. За словами митця та близького товариша Остапа Бринського Петра Буяка:
«Та найголовніше те, що тут десятиліттями тривають тусовки та двіжі. Молодші покоління замінюють старші, які теж, як не дивно, нікуди не зникають».
У родинній оселі Бринських, сімʼях близьких друзів (Андруховичів, Довганів, Прохаськів, Шпуків тощо), творчих майстернях, кнайпах, галереях завжди змішувались десятки й сотні різновікових особистостей не лише у творчих дискусіях, мистецьких процесах, спільних гулянках, провокаціях, а й в дотриманні ритуалів честі, звичаю, пошанування предків.
Юність Остапа Бринського припала на час цифрової глобалізації. Базової, та й початкової художньої освіти він не мав. Батько митця [відомий у Франківську художник — прим.ред.] зазначає у своєму інтерв’ю, що Остап мав схильність до графіки, був ретельним й акуратним, втім не позбавленим гумору. У шкільні роки хлопець був учасником міських та обласних конкурсів з образотворчого мистецтва для школярів. Авторка цього тексту була свідком оцінювання одного з таких конкурсів у середині 1990-х — «Стрітенська свіча». Попри велику кількість типових учнівських робіт, що демонстрували популярний сюжет зустрічі хуманізованих іпостасей Зими й Весни, в Остаповому малюнку відтворювався момент спостереження за людськими станами. Фронтальний інтер’єр, намальований дитячою рукою, з великим вікном, за яким вирує негода. У кімнаті обабіч за столом коло свічки двоє чоловіків, яким, за словами юного митця, затишно й тепло, бо у них є Стрітенська свіча. У цей момент я була присоромлена відкриттям особистості, що у буденному здатна розгадувати вічне.
Остап писав вірші, короткі есеї, складав байки, вів щоденник. Його епістолярна спадщина здебільшого втрачена через повномасштабну війну.
У 2008 році Остап Бринський закінчив бакалаврську програму «Філософія» факультету гуманітарних наук Києво-Могилянської академії. У бакалаврському проєкті аналізував праці Григорія Сковороди. Згодом вступив на магістерську програму з культурології. Серед найцінніших курсів, за словами одногрупників, які обрав серед вибіркових, — «Постмодернізм» у викладах Василя Черепанина, де досліджувався вплив традиції сучасного мислення на продукування культури. «Загалом ані Івашина (старший викладач Олександр Івашина), ані Собуцький (доктор філологічних наук, професор Михайло Собуцький) його не впирали так, як Василь», — з переписки Тараса Бринського з одногрупницею (19.02.2025).
Захоплювався читанням праць Епікура, Канта, зокрема теорією трансцендентної єдності аперцепції. Окрім того, Остап був фанатом ретрофантастики: творів Станіслава Лема, екранізацій історій про прибульців 1960-х; добре знався на культурі коміксів. Тусівка, до якої увійшов Остап, концентрувалась на роботі з примітивами й популярною культурою, через які опрацьовувались екзистенційні теми.
Тож даючи оцінку вагомості цього митця, не покладаємось лише на явне видиме, а враховуємо можливості його попередніх досвідів й сліди минулих вражень, мотивацію ховати власне ім’я за маскою — цим специфічним перехідним інструментом, об’єктом, який дозволив прожити мистецьке життя у рольовій грі зі зміненою ідентичністю.
Головний артистичний спадок Остапа Бринського складають твори, виконані у форматі піксель-арту. Вибір матеріалу й жорсткі формальні обмеження цієї системи стали не лише викликом, а й можливістю інноваційних пошуків, дозволили зосередитись на вдосконаленні естетичного досвіду й шліфуванні унікальних способів вирішення технічних завдань. Візуальні метафори, використані у роботах, свідомо чи ні, дозволили вільно працювати з соціальною проблематикою, зосередженою на пошукові героя свого часу й способі комунікації у суспільстві. Інтерпретація сюжетів робіт Остапа потребує занурення у величезний фактаж супутніх подій, оцінки деталей, що є ймовірними ключами до повідомлень.
У світі піксельне мистецтво набуло культурної атрибуції в час революції відеоігор та домашніх комп’ютерів наприкінці 1980-х. В Україні цей період доступності розпочався з кінця 1990-х, однак, попри всю архаїчність естетики, досі знаходить численних шанувальників. Серед відомих прототипів піксельного підходу можна уявляти пуантилізм, лічильну вишивку й такі популярні на пострадянському просторі в 1970–1980 роках мозаїки, але джерела піксель-арту як мистецького напряму навряд чи мають спадковість і пов’язані з виключним мисленням нового покоління, що зростало в умовах апаратних обмежень 8- і 16-бітної ери обчислень, коли роздільна здатність зображень та колірна палітра були ще наднизькими. У перші роки 2000-х піксель-арт перемістився до кишенькових консолей та мобільних телефонів і, за всіма правилами, мав би зникнути разом з вдосконаленням технологій. Однак піксельні ігри досі залишаються популярними, а піксель-арт — як напрям графічного мистецтва й особлива ретроестетика — і далі розвивається не лише в ігровій індустрії, але й в цифровій ілюстрації, стрит-арті, станковій графіці та живопису й сьогодні вже претендує на видову характеристику якщо не в академічних дослідженнях, то принаймні в нішевих онлайн-спільнотах (pixeljoint.com, pixelation.org), що обговорюють теорії походження й підходи до піксельного мистецтва вже кількадесят років і працюють як навчальні майданчики для нових поколінь митців.
Аби належати до піксель-арта, твір / група творів має мати чіткі формотворчі обмеження. Прогресивне авторське рішення щоразу зосереджується на діалогах з унікальними ситуаціями й вибором. Серед джерел творчих інспірацій сучасних митців часто фігурують персонажі й сюжети з популярної культури: від портрета Авраама Лінкольна, відомого за ілюзіями Сальвадора Далі, до анімації на зразок Губки Боба. Матеріалознавчі дослідження систематично поповнюються практиками зі складання пластикової мозаїки, лего-конструктора, екселівськими таблицями й примітивними пейнт-редакторами, ворд-артом тощо, а вуличні практики — графіті й стікер-артом, колажами з плівки-аракалу й композиціями з бруківки чи керамічної плитки.
Творчість Остапа Бринського тісно пов’язана з його заняттям у період між 2012 і 2018 роками — співпрацею у майстерні родинної галереї-рамарні «Цмок», що на вулиці Леся Курбаса. Саме ця діяльність і стала визначальною у виборі матеріалу — залишків кольорового картонного паспарту, що ретельно розрізався на квадрати-пікселі й згодом укладався в композиції. «Цмок» — галерея, її програма, майстерня, митці та твори, арттусівка «Квадрат Курбаса» — виявились конструктивним матеріалом для репрезентації ідей митця, зокрема й через створені чи помічені ситуації.
Серед маловідомих фактів з творчості — практики виготовлення карнавальних масок. Виразні гротескні типажі виконані у графічній манері. Цікавою деталлю цих артефактів виявився їхній внутрішній бік — кольоровий, що відображає обернену іпостась. Ці пласкі твори, припускаю, були початком естетичних пошуків й слідами гри митця, у якій він приховував своє ім’я за вигаданим персонажем.
Серед результатів творчої гри — організація спільно з Петром Буяком й Кірілом Кіріловим у 2015 році простору галереї «ГАК», що пропонувалась не лише як новий майданчик для комунікації, а й подія з визначеною сценографією та режисурою. Абсолютно маргінальна у своїй основі ідея стала виразником повної свободи, що оминала пафос, комерційність й позерство. А ще — участь у 3-му сезоні фестивалю кіноримейків. Перемога команди «Дзвіночки» з «Дохтір дивний» — шведінг на «Доктора Стрейнджа», українська прем’єра якого відбулась щойно 2016 року.
Перша з власноруч опублікованих композицій митця у фейсбуці (23 липня 2015) виконана у пропорції 25 рядів по 20 пікселів. Застосовано шеститональну чотириколірну палітру, два з яких — зелений і червоний — належать до компліментарних (у теорії кольору компліментарними, взаємодоповнюючими, розглядають кольори, оптичне змішування яких приводить до психологічного відчуття ахроматичного кольору). Герой зображений на тлі панорами мерехтливого двовимірного простору. Лінія горизонту впирається у нижній край роботи й «затискає» у собі зеленоголового прибульця, прив’язуючи його до умовного ґрунту. Доплічний силует складений з 36 пікселів. Найменшою кратною одиницею є темно-сині зіниці великих блакитних очей. Через обмеження піксель-арту митець свідомо упустив інші деталі ймовірного обличчя, що, однак, не вплинуло на відтворення виразу щирого подивування.
Прив’язка до гуманоїдів та інших персонажів популярної культури, що використовуються субкультурними спільнотами як ретранслятори повідомлень, очевидно і є основним мовним кодом художника, його способом донесення інформації до ймовірних суб’єктів, здатних вести діалог. Прикладом слугує своєрідний графіті-маніфест, що зображує Марвіна — персонажа ретромультфільмів 1950–1960-х з букетом квітів у руках і підписом: «600 друзів на fb не впечатляє, коли в тебе нема друга з Марса», хоча марсіанин Марвін уособлює антагоніста з високим IQ, що в кожний момент мріє знищити Землю, яка «затуляє» йому Венеру.
опубліковано 23.07.2015
Серед метафор застосовані: робот-п’яниця Бендер з «Футурами» — «Герой нашого часу»; меланхолійний «Портрет-силует» — рефлексія на вибух інтернет-мемів з жабеням Пепе, персонажем коміксу Boy’s Club (2005) Мета Ф’юрі, чи відсилка до «Джоконди» Леонардо да Вінчі?
Сантехнік Маріо, що з маленької людини перетворився на супергероя (іл. маріо). Композиція Now you see me now you don’t візуалізує дитячу гру в «бачу-не бачу».
It’s a new life! відсилає до цінностей емансипації через популярний сингл 1960-х Feel Good.
Відзначимо, автор є чудовим оповідачем. У роботі «…і потім вона піднялася в небо» автор описує історію «внебовзяття» прибульцями корови на ймення Ласа, яку в дитинстві разом з братом пасли в селі. В урбанізованих краєвидах просувається ідея спостереження за земляками, а портрети гуманоїдів мають величезні очі й розширені зіниці, що відображають неприкриті емоції подиву й захоплення. У розмові з Анатолієм Звіжинським митець якось сказав: «Варто вже зізнатися самим собі: всі ми схильні вбачати в комусь прибульців, а отже — всі ми інколи буваємо ними».
Арт Arecibo says Hello!, представлений 2016 року на «Марґінесах міфу», вкотре нагадує про складнощі комунікації й пошук агентів, здатних сприймати твою власну мову. Робота повторює структуру послання з радіотелескопа Аресібо 16 листопада 1974 до кулястого скупчення М13 з документальною точністю дотримання усіх числових вимірів: 1679 простих чисел, укладених у 73 ряди по 23 пікселі. Справжній футуристичний проєкт астрономів Карла Сагана й Френсіса Дрейка викликав дискусії через вибір мовного каналу ще понад півтора десятиріччя перед самим посланням і залишається недосяжним до розшифрування переважною більшістю сучасного суспільства.
Тож творчий метод, спроєктований художником Остапом Бринським, не що інше, як своєрідна соляристика — спосіб мистецького пізнання, що не дозволяє робити висновки, а лише накопичує інформацію через власне споглядання й пошуки каналів комунікації. Найважливіше, що у цьому пізнанні вигадлива маска BOB Square Pic стала можливістю сміливої репрезентації власного незалежного монологу: Ars longa, make me stronger!
Головне фото: Ростислав Шпук
