Юрій Вовкогон — ветеран та культурний менеджер із Коломиї. Своєю роботою з мистецтвом понад двадцять років доводить, що культура та революції, а згодом і війна — нерозривно пов’язані. Після поранення та реабілітації Юрій фокусується на роботі з ветеранами та ветеранками. Про історії, які необхідно чути та пам’ять, яку мусимо берегти, — у розмові.
Юрію, розкажіть про ваш шлях — культура, революції, початок війни, початок повномасштабного вторгнення.
Все почалося ще з 2001 року, зі справи Гонгадзе. Тоді, 9 березня, нас з іншими львівськими студентами затримували міліція та всякі «беркути». Так я опинився в місці, що тоді називали «обізянник» [слідчий ізолятор — прим. ред.].
У тій камері у день народження Шевченка я познайомився з хлопцями із братства Львівської політехніки, які стали моїми найближчими друзями. І так почалося наше веселе молоде життя, революційна діяльність і мистецько-визвольна боротьба. Бо все це було в ті часи переплетено, за естетикою — ніби націонал-футуризм чи щось схоже. Тобто, в ті часи вітатися «Слава Україні» взагалі було фрикувато.
Люди, коли бачили міліціонерів, переходили на інший бік вулиці. Це ж часи печерного кучмізму, коли кожен мент міг тебе або просто забрати, або побити, ну і бандитизм був, звісно. Якщо ти ходив із довгими патлами, як я, то кожен день мусив відстоювати свою нестандартну зовнішність.
Протести і мистецький напрямок тоді були переплетені. Згодом було купа таких більших і менших акцій, революцій, фестивалів. Там вже й Помаранчева революція, потім Революція гідності.
А між тим я пішов працювати у мистецьке об’єднання «Дзиґа», яке було авангардом і випереджанням свого часу. Думаю, що в майбутньому багато мистецтвознавців і істориків будуть робити дослідження про це, адже чи не половина всіх явищ інтелектуального українського мистецтва так чи інакше були прив’язані до «Дзиґи».
Я понад десять років був на «Дзизі» прессекретарем і координатором фестивалів. Завдяки цьому мав нагоду спілкуватися з найбільш цікавими, творчими, розумними людьми нашої країни. Ми робили, зокрема, джазові фестивалі, де грав фрі-джаз. Музиканти із Європи, США, казали: «Нічо собі, ми ніде не збираємо стільки людей. У вас справді там ціла філармонія може прийти до фрі-джазу?». А фрі-джаз — це ж реально жестяк!
Завдяки «Дзизі» в мене було це революційне розуміння, що потрібно змінювати світ і людей довкола. Думаю, що у нас в Україні середовище найактивніших людей формувалося на революціях і фестивалях.
Цим шляхом мене і вело. У 2014, коли напала Росія та анексувала Крим, то можливість потрапити на війну у лавах ДУК «Правий Сектор» мені допоміг знайти саме один із тих хлопців, з якими ми подружилися у камері тимчасового утримання.
Коли почалися Мінські переговори, фронт почав затихати, і для добровольчих батальйонів там не стало місця. Влітку 2015 року я повернувся до «Дзиґи» і культурної діяльності, бо бачу сенс якраз в цьому. Тому що в нас війна не тільки за територію, а насамперед за ідентичність.
Ідентичність чи національність – це передусім культурне поняття. Ще з 2014 повторював, що наша лінія фронту пролягає по звивинах мозку. Як казав хтось із мудріших людей: якщо ми не б’ємося за культуру, то за що ми тоді б’ємося?
Після «Дзиґи» ви продовжили працювати з незалежними культурними проєктами?
Коли «Дзиґа», на жаль, почала згасати, після смерті Маркіяна Іващишина, я пішов працювати з YMCA-Львів, де ми робили культурні проєкти, залучаючи молодих менеджер_ок та волонтер_ок. Там разом із режисеркою і авторкою ідеї Уляною Горбачевською, композиторкою Марією Олійник, чудовими співаками і акторами з театру імені Лесі Українки, театру Курбаса, «Щука-риба» ми зробили глибоку новітню Оперу-Міф “Ukraine — Terra Incognita”, присвячену Василю Сліпаку. Це опера, базована на українському автентичному співі, на піснях: від колискових до гуцульських поховальних голосінь, чумацьких, козацьких, кубанських пісень. І ці давні пісні поєднувалися з новітніми мистецькими формами: фрі-джазом, відеоартом, абстрактним живописом, сучасною хореографією.
Такий великий твір ми змогли зробити суто на ідеї, а не на базі якоїсь інституції. Тобто опери робляться або на базі оперного чи іншого театру, або ти маєш оркестр.
В нас, крім ідеї, нічого не було. Ми змогли взяти диригента з одного середовища, оркестр з іншого, тому що нам так пасувало. Одних співаків з Києва, інших зі Львова, з різних театрів — і зібрати це все навколо себе. І воно було дуже потужно.
В 2022 році ми планували виїжджати в Європу на гастролі, але почалася повномасштабка. Було зрозуміло, що треба йти воювати.
Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення? Знаю, що ви отримали поранення та проходили реабілітацію — розкажіть про цей досвід та роботу з мистецтвом під час власної адаптації.
24 лютого зранку мені зателефонував товариш, а ми до того часу подавали заявку для УКФ, і мені якось початок війни не був настільки страшний, як те, що ми можемо провтикати дедлайн. За це я найбільше переживав.
Ще з часів АТО у мене була зареєстрована зброя, однострій, броня лежали вдома — не те що я готувався, але все своє було. У перший день були великі затори на виїзді зі Львова. В другий день зібрав жінку, дітей, намалював їм ближче до грудей їхні групи крові ручкою і відвіз на село. Потім вернувся до Львова, зібрався і пішов у військкомат.
З певними перипетіями потрапив у 80-ку ОДШБр. Бо пам’ятав, що коли ми в «Правому Секторі» були в Пісках, то наші хлопці десантники з 80-ки були в аеропорті [під час боїв за Донецький аеропорт — прим. ред.]. І мені подобалося, наскільки там були вишколені, заряджені, злагоджені між собою хлопці.
Я хотів у 80-ку, і так потрапив на фронт. З квітня був на Миколаївщині, потім біля Кривого Рогу при обороні. Це десантура, тебе використовують як високомобільну піхоту. Або якась частина не витримала, або десь сильніший наступ. Нами латали дірки у фронті: практично ти був на позиціях по кілька днів, тільки встиг окопатися — і треба переїжджати, тільки встиг зрозуміти, що де — тебе перекидали на іншу ділянку фронту. Був я у боях біля Білогорівки, коли була понтонна переправа і наші москалів нормально на Сіверському Дінці накришили.
Поранення отримав 30 червня при обороні Лисичанська. Зловив свою міну, зразу мав дві артеріальні кровотечі. Завалило мене, подивився в небо, сказав: «Дякую, було все гарно». Думаю, все, буду вмирати.
Та й лежу, а час насправді довго тягнеться, і так скучно робиться, ну не вмирається. Треба щось робити, думаю, треба кричати. Кричу: «Хлопці, трьохсотий», то мій побратим Дід, старий «афганець», почув і підбіг до мене під обстрілами. Тільки через те, що в мене були чотири турнікети, вдалося врятуватися. Так що всім передаю це послання: при собі мати чотири турнікети. Зараз війна така, що як валить, то валить осколками.
Далі почалася моя дорога з евакуацією, різними госпіталями. Мені дуже везло на лікарів. Чим ближче до лінії фронту, тим люди взагалі людяніші, і медики відповідно теж.
Поки валявся госпіталями, вже написав есей для Інституту стратегії культури про війну і мистецтво. Вони роблять ініціативу, засновану на «Дзизі», бієнале «Український зріз» з представлення сучасного мистецтва України за кордоном.
У госпіталях, коли ти цілими днями маєш час, мимоволі слухаєш історії своїх сусідів по палаті, а там трапляються люди з унікальним досвідом та неповторними історіями. Госпіталі — це справжня точка збору та переплетення різних сюжетних ліній.
Там присутні всі жанри: від горору та пригодницького детективу до еротики. Пізніше, коли я вже пів року пересувався на милицях, ходив на шикування у своїй 80-ці, чекаючи на виписку, час тягнувся дуже довго.
Усі хлопці сиділи в курилці, марнували час і чекали закінчення дня, а я тим часом із Григорієм Семенчуком писав п’єсу. Він підмовив мене стати співавтором, і на основі історій, які я наслухався в госпіталі, ми створили п’єсу «Мааа, болить». Вона навіть вигравала перші місця на театральних конкурсах в Україні.
Актори театру імені Лесі Українки її озвучили та начитали. Нещодавно відбулася читка Харківським театром, і вони теж дуже гарно підійшли до процесу. По суті, ми написали п’єсу, яка на 80% є документальною.
Над якими проєктами працюєте зараз?
Зараз разом з YMCA Львів працюємо над проєктом Voices of Defenders, аби підсвітити голоси молодих ветеранів та ветеранок. Кожного року ми робимо збірку з десяти новел. Десять ветеранів/ок пишуть, а інші десять — начитують для аудіо. Видаємо друковану збірку й аудіоверсію. Одну з новел уже можна почитати — це текст Андрія Каспшишака, також одного зі стипендіатів програми ВІЛЬНО/VILNO. Класна новела, і взагалі він великий молодець — після повернення з війни заснував видавництво «Мрієлов».
Класно, коли люди після війни лишають у собі оцю внутрішню делікатність і якесь прагнення до добра, розвитку, світла.
Кожен автор чи авторка у збірці — це цікава нестандартна особистість із різним досвідом війни. І кожна новела в іншому стилі написана. У збірці не буде героїчних оповідань, це коротка проза війни, де ветерани та ветеранки осмислюють те, що з ними відбулося.
Також ми робимо проєкт «Титани під вітрилами» — морські подорожі під вітрилами для захисників та захисниць, які втратили кінцівки. Це важливо не лише як фізична реабілітація, а й як усвідомлення власної внутрішньої сили. Попри будь-яку стихію, шторми та хвилі, якщо у тебе є мета і команда, ти досягнеш своєї цілі. Ти можеш керувати своїм життям так само, як капітан керує кораблем.
Це звучить дуже поетично, але коли ти в морі чи океані, куди не глянь — лише хвилі, а у тебе є мета і команда, ти відчуваєш це на органічному рівні. Мені здається, саме в цьому полягає найбільша цілюща сила і важливість цього проєкту.
Ви також працюєте зі збереженням пам’яті. Розкажіть про це більше.
Я вийшов із мистецького середовища, і багато моїх друзів, які належать до нього, пішли воювати. Це люди, які розуміли, для чого вони туди йдуть. Вони пішли воювати добровольцями. На жаль, багато з них загинуло.
Щоб продовжити їхню присутність серед нас хоча б у словах, мріях і думках, ми з дружиною створюємо артбуки пам’яті. Це вийшло природним чином. У мене був один із найближчих друзів — Олег Клюфас.
Він поет, теж навчався зі мною на філософському факультеті. У нас в Львівському Університеті Івана Франка була політологія на філософському факультеті. Олег вивчав філософію, я — політологію. Ми жили разом у гуртожитку. Це теж така собі неформальна тусовка.
Він — поет-авангардист: експериментував зі словами у поезії. У нього дуже панківські, класні вірші, як-от «вірші-раки», «вірші-жуки». Він вигадував нові стилі, наприклад, неохопію, робив переклади.
На його похороні ми стояли вже під церквою з нашою колегою Зозою, художницею, яка також пішла воювати. За рік до цього помер її чоловік, художник-авангардист Юрко Кобенко. Вони з Клюфасом приятелювали.
Мене Клюфас колись із Кубіком познайомив. Вони були дуже помітними людьми. Я побачив, наскільки гарно поєднуються вірші Клюфаса і малюнки Кубіка. Ми вирішили, що за життя вони не мали ні каталогу, ні книжки, тож зробимо їм після смерті.
Це знайшло відгук у людей, тому що є не лише виявом пам’яті та поваги, а й можливістю продовжити їхнє життя хоча б у цьому вимірі.
Це дає змогу багатьом людям, які знали й не знали Клюфаса, прочитати його вірші. Для всіх інших — це спосіб зрозуміти, що війна — не лише статистика. Це усвідомлення того, що люди з яскравим та багатим внутрішнім світом зробили свій вибір на користь захисту світів інших.
Зображення з артбука
Розуміння того, яких людей ми втрачаємо через орду, яка знищує все на своєму шляху — це як вакцинація від шаблонного образу героя, який може бути найсильнішим і найвідважнішим, але без живих людей за ним він перетвориться на ті радянські бетонні пам’ятники визволителю, пофарбовані бронзовою фарбою, які взагалі не сприймаються.
Якщо не будемо пам’ятати кожного та кожну як окрему особистість, ми не зможемо нічого пояснити поколінням, які прийдуть після нас.
Для них ця війна не буде пережитою особисто. Якщо ми не будемо показувати щирі, правдиві особисті історії, ця війна перетвориться на щось чуже й мертве, що можна просто відсунути ногою. Вона нікого не зачепить, як це сталося з багатьма попередніми війнами.
Тому мені дуже важливо, що в артбуках і в проєкті ветеранських новел, ветерани говорять самі за себе. Ми маємо розуміти, що кожен із наших живих і полеглих є окремою особистістю з глибоким, фантастичним, яскравим внутрішнім світом. Це допомагає усвідомити ціну, яку забирає в нас ця війна.
Зараз завдяки програмі ВІЛЬНО/VILNO, ініціативі Іншої Освіти та фонду Боша, ми створюємо артбук пам’яті ще одного нашого побратима — Євгена Гулевича.
Він був філософом, редактором, перекладачем, діячем культури, який добровільно пішов на війну у 2022 році. Воював у складі 46-ї десантно-штурмової бригади і загинув під Бахмутом на Новий рік.
Моя дружина — дизайнерка, і ми вирішили зробити артбук у формі розмови між Євгеном та ще одним моїм товаришем-ветераном Юрком Калиняком. Євген виражав себе через слово, а Юрко — через світлини.
Цей артбук — ніби мандрівка поза часом та світами Євгена і Юрка, а також розмова під час цієї мандрівки. Ми використовуємо цитати, вірші, щоденникові записи, статті Євгена Гулевича та світлини Юрка Калиняка.
Це ніби продовження їхньої розмови до якої може приєднатися кожен. Ті, хто знав Євгена, зможуть почитати й згадати щось особисте, а ті, хто не знав, — дізнатися про нього, про його бачення, а швидше — його відчуття світу. Це радше естетична категорія.
У мене виникає вдячність за те, що вони були. І ця вдячність витягує тебе до світла і до майбутнього. Вона не дає горю зробити життя гіршим. Я думаю, наші найближчі люди хотіли б, щоб життя було кращим. Саме вдячність за те, що вони були, здатна перевершити біль втрати і розвивати цей світ у тому напрямку, в якому вони хотіли б його бачити. Потрібно робити гарні речі, думаючи про них, робити те, що вони хотіли б, щоб сталося.
Звичайно, слід також допомагати людям, які були важливими для них, триматися разом і не дозволяти зневірі та злу перемогти нас. Вибач за пафос, але якщо копати глибше, то так воно і є.
Ви здебільшого працюєте з ветеранами і культурою: чи може культура бути одним з етапів певної реабілітації чи адаптації?
Культура — це найбільший простір для цікавих речей. Я бачу, як це працює, на прикладі нашої збірки новел. Вона є чимось більшим, ніж просто літературою чи документалістикою.
Я зрозумів це, коли побачив, наскільки важливо для наших хлопців і дівчат розповісти про себе. Усвідомив, як багато для них важить, що їхній досвід комусь цікавий і потрібний.
Якщо труднощі, страх, біль, які траплялися з тобою, будуть передані далі — написані, сказані, оформлені в історії, щоб інші люди могли краще розуміти життя і ставати кращими, — тоді цей важко здобутий досвід є цінним. Якщо ж він не переданий, то стає травмою.
Найбільше емоційно та психологічно вбиває зневіра — думка про те, що все було марно: і те, що я воював, і те, що мене чекала сім’я, і те, що мої друзі загинули. А інші люди просто жили собі найкраще життя. Важливо не пускати цю думку в голову.
Саме культура, мистецтво допомагають постійно пізнавати щось нове про людину. Вони дають зрозуміти, що твій досвід не є марним. Він відкрив і для тебе, і для інших те, що ми б ніколи не дізналися про людину та про світ.
Фото надані Юрієм Вовкогоном.
