Ця розмова з кураторкою та співзасновницею «Асортиментної кімнати» Альона Каравай є частиною нашого спільного проєкту з Post Bellum-Ukraine, де ми документуємо українські голоси з Франківська.
***
Гадаю, у студентські часи в тебе була своя мистецька тусовка.
У студентські роки я займалася театром: ми організовували театральні фестивалі, а потім це перейшло на перші роки моєї роботи. Також багато спілкувалися в місцевій музичній тусовці, в рок-тусовці, в панк-тусовці. Трохи пробували тусуватися з анархістами, які виявилися сталіністами (після цього перестали з ними тусуватися). Взагалі ця група сталіністів була не численною, але досить видимою, принаймні в нашому університеті. І частина функціонерів, які були активні в так званому ДНР в перші роки й активні досі, — це колеги, яких знаю з історичного факультету ще з тих часів, коли ми навчалися, тому що вони були сусіднім факультетом з нами і в корпусі, і в гуртожитку.
Повертаючись до театрального фестивалю — він мав назву?
Він просто мав назву «Міжнародний театральний фестиваль». Це був фестиваль студентського аматорського театру. Ми його робили три роки поспіль. Так познайомилися з людьми, які робили схожі речі, тобто аматорський театральний фестиваль в Києві та Львові, і час від часу одне до одного їздили. Зокрема, наша невелика група і донецька тусовка дуже дружила зі львівською тусовкою, і ми одне одного навіть навідували на Новий рік.
2003, під час театральної майстерні. Фото з архіву Альони Каравай
Чула про твої хуліганські міські мистецькі інтервенції. Який це мало вигляд, що саме ви робили?
Ми цим займалися з подругою, Анею Гафоновою, вона себе тоді називала Ліпа.
Однією з акцій було те, як ми перейменовували вулицю. Знайшли вулицю, здається, це була вулиця Червоних Чекістів, і «перейменували» її на вулицю Захер-Мазоха. «Перейменували» — тобто надрукували повідомлення ніби від пошти. Завдяки роботі в університеті я тоді мала доступ до всіх великих принтерів, які були з папером з такими дірочками збоку, як на пошті. Ми написали: «Повідомляємо вас, що такого-то числа вулиця перейменовується так, будь ласка, вказуйте в усій кореспонденції тепер нову назву, таблички будуть замінені згодом». Видрукували, обережно під лінієчку розірвали, і з одним колегою розносили вночі й вставляли в поштові скриньки чи просто в паркани.
Ми з моєю подругою тоді були долучені до Помаранчевої революції, намагались теж влаштовувати акції — лишати щось помаранчеве в різних місцях, тому що виходити на демонстрації було дуже складно.
У 2004 році Помаранчева революція збиралась біля бібліотеки Крупської (там поряд памʼятник Шевченка, тож потім, у 2013, там збирався Євромайдан). Це такий п’ятачок, на якому часто гуртувались проукраїнські демонстрації. І через те, що ми там збиралися, «Партія регіонів» організовувала контрдемонстрацію на площі Леніна, яка була поряд. Зі сцени вони казали людям, переважно пенсійного віку, що приїхав потяг зі Львова, на якому привезли провокаторів. Вони йшли до нас, кричали «що ви сюди приїхали», проганяли нас. Ми зрозуміли, що ці виходи не мають сенсу, бо вони завжди нас перекричать. Вони завжди пригонять чергових бюджетників або людей похилого віку, яким вони задурили мозок, і які все одно не чують, що ми говоримо російською, з такою самою фонетикою, як вони. Вони чують нас, бачать нас, але їм все одно. Їм сказали, що ці люди приїхали зі Львова, — і їх треба прогнати.
Фото: Олеся Саєнко
Як тобі запам’ятався Донецьк у контексті міста, в якому ти дорослішала?
Це було непросте місто. Воно тебе постійно перевіряло на стійкість, виховувало характер. Люди, які там були, теж виховували твою стійкість. Той габітус спонукав казати правду і відстоювати свою думку.
До того моменту, коли пішла ця поляризація, у мене було враження, що було дуже багато різних людей з різними поглядами, і вони ці думки проговорювали — і це було окей, це не призводило до негативних наслідків.
У момент, коли це політизувалося, це змінилося. Але мати свою думку, відстоювати її, бути якось прозорою в тому, за що ти зараз, — це те, що вважалося там правильною поведінкою і підтримувалося.
Які були твої місця сили в Донецьку?
Дуже любила набережну і досі її люблю. Взагалі люблю місця біля води. Ось це місце, про яке розказувала, — бібліотека Крупської та пам’ятник Шевченка. Зараз, коли проговорюєш ці топоніми, вони досить дивно виглядають разом, але бібліотека Крупської завжди була місцем зустрічі більш критичної спільноти, інтелігентної. Поряд ще був художній музей. Ці місця я дуже любила.
***
Чи відчувала ти якусь інакшість в українських містах у часи своїх студентських подорожей?
Дуже пам’ятаю Львів. Ми там багато ходили, спілкувалися з людьми, заходили додому до наших колег з театральної сфери. Нас завжди дуже тепло приймали. Завжди знаходили нам вписки — або у знайомих, або у знайомих знайомих.
Пам’ятаю, одного разу нас поселили у бабусі й дідуся нашої колеги, які жили у віллі десь недалеко від центру. Вони були досить старенькі, десь 70 років. Ми ночували там з моєю подругою Анею, потім приходили наші друзі й ми йшли гуляти. Потім знову ночували там. Одного ранку цей дідусь підійшов до мене, почав розпитувати, звідки ми. Відтак приніс дерев’яну ікону, яка складена з двох частин, — і подарував мені. Він розказував історію про одного з чоловіків з його родини, який був в УПА і загинув. Дідусь сказав: «Просто хочу, щоб ти знала, що вони були героями». Я так розумію, йому було важливо людині з Донецька це сказати. У мене досі є ця ікона, попри те, що я, в принципі, не є релігійною людиною й ікони вдома не тримаю.
Зима 2001-2002, одна з театральних поїздок у Львів. Фото з архіву Альони Каравай
***
Чому саме Франківськ?
Це — наполовину випадкове рішення. Воно базувалося насамперед на тому, що це найближче велике місто до Хати-Майстерні, яка виникла у 2014-2015 роках.
А ще моя колега і партнерка з моїх основних проєктів Оля Дятел сюди переїхала. Для неї це теж було наполовину спонтанне рішення. Коли вона виїжджала з Криму, то подумала, де у неї є кілька друзів. Друзі були у Франківську, і вона поїхала у Франківськ. Хоча це міг би бути, можливо, Львів або Київ. Але вийшло так, що це був Франківськ.
Альона Каравай та Оля Дятел. Фото: Олеся Саєнко, Proto produkciia
Розкажи про саму Хату-Майстерню.
Хата-Майстерня як ідея виникла у нас у 2013 або 2012 році. «Інша Освіта» виникла десь у 2008 або 2009 році як ініціативна група, зареєструвалися пізніше. Ми були в дуже різних містах: хтось в Донецьку, хтось в Сімферополі, хтось в Ужгороді, хтось в Рівному. Разом робили проєкти, і ми мали на той момент візію кочової організації, яка не має центру. Центр може переходити від одного міста до іншого, залежно від того, хто бере на себе зараз більше відповідальності. Нас не було в Києві чи головного офісу в Києві, і це було так задумано. Це була децентралізація і співпраця між різними регіонами.
Але поступово, як проєкти росли, у нас росла потреба мати спільний фізичний простір. У 2013 році зустрічалися в Карпатах і вирішили, було б непогано мати тут хатинку, де можемо збиратися ми чи наші друзі, часом проводити культурні резиденції чи навчальні події. Бо це завжди такий великий головний біль — знайти місце, яке не готель, не коштує всі гроші світу, розуміє, що вам для навчання не потрібні дивні конференц-зали. Де є кімната для навчання, в якій можна сидіти або лежати, куди можна привозити, наприклад, собаку чи кішку.
Спочатку думали, що просто всі гуртом (нас було 10-15 людей) скинемося, і це буде спільний будинок, яким зможемо по черзі користуватись. Потім ідея трансформувалася. Зрозуміли, що у нас не вистачить грошей, аби купити будинок. І усвідомили, що не обовʼязково зможемо його купити там, де хочемо, бо часто там нема документів на будинок. Ми хотіли мати будинок не в туристичному місці, а трошки віддаля. Часто ці будинки передаються в спадок. Наприклад, у Хаті-Майстерні перші й останні документи датуються 1939 роком — і відтоді вони не переоформлялися.
Якщо люди живуть в спільноті, де і так майно передається в спадок, документи не є такими важливими. Бо всі й так знають, що це мій лісок, що це лісок мого діда і прадіда, і завжди було так.
Коли ми знайшли цей будинок, то спочатку домовились з родиною про 10 років безплатної оренди коштом того, що ми зробимо ремонт. Будинок постраждав від повені 2008 року, у нього впав дах, і там ніхто не мешкав. Але це був важливий для них будинок, бо це будинок ще їхнього дідуся. Хороша гуцульська хата. Родина власників моніторить, що там все окей, що можемо їм передати будинок в нормальному стані після 10 років. А поки ми туди привозимо групи різні навчального, активістського характеру, а ця родина готує для цих груп і цим заробляють собі на життя. Такий собі сімейний бізнес.
Всі наші резиденти, які приїжджають на Хату-Майстерню, знають пані Олю та пана Василя. Ми з ними опікуємось цим будинком 50 на 50. Термін у 10 років збігає цьогоріч, і минулого року ми ухвалили рішення, що продовжуємо ще на 5. Але для мене важливо, що цей будинок пана Василя і пані Олі буде залишатися їхнім, і в якийсь момент ми можемо просто піти, а вони можуть займатися ним далі.
На Хаті-Майстерні, 2009 рік
Повертаючись до твого переїзду в Франківськ, якщо пригадати — як ти тоді побачила місто, і як познайомилася з ним?
Місто я побачила у 2013 році, ще до Майдану. Щороку зі спільнотою «Іншої Освіти» десь зустрічались, і того року зустрілись у Франківську, поїхали в гори. Пам’ятаю, що гуляла біля ратуші й думала: «Яке прикольне місце, тут можна пожити, так класно виглядає». Це був зовсім інший час, до Майдану і до всього іншого.
В якийсь момент концентрація того, що робимо у Франківську, стала більшою від того, що ми робили в інших містах. Десь у 2017 році ухвалила рішення, що після Берліна ми з моєю дочкою поїдемо у Франківськ. Але ще до цього я вже почала бувати тут частіше. Якось подумала, що треба вже орендувати квартиру, хоча б однокімнатну, щоб залишати речі. Хата-Майстерня набирала обертів, а потім ми придумали «Асортиментну кімнату» і якийсь час були з нею на «Промприладі». Потім виїхали звідти, і за пів року знайшли те місце, де ми зараз знаходимося.
Як відчувався Франківськ тоді, у 2017 році?
Дуже м’яким, дружнім. Те, що кажуть, not complicated. Можна було швидко розв’язати всі питання. Я дуже швидко знаходила контакти, оперативно могла з’єднатися з тими людьми, з якими було цікаво познайомитися, обмінятися.
Як тебе прийняла місцева мистецька спільнота?
Завжди виходжу з того, що спільнота дуже негомогенна. Такого, як одна спільнота, не буває в жодному місті, завжди є підспільноти чи підтусовки.
Але можна сказати, що ці перші два роки були роками відкритості, приглядання одне до одного.
Пам’ятаю, одним із перших, з ким познайомилася і почала взаємодіяти, був Петро Буяк. Я з ним просто в місті познайомилася — чи налетіла на нього, чи він на мене налетів. У той момент він ще мав гурт «Балимба» з Гобою. Через них я почала спочатку спілкуватися більше з музичною спільнотою, вони мали тоді репетиційні бази на «Промприладі». Там, наприклад, Паша Кирилов мав свою репетиційну базу, де він грав на барабанах. Андрій Михайлов, який «Вайпер», теж там був. Ми з Андрієм робили мікрошколу барабанів: люди приходили і могли на вихідних пробувати грати на барабанах. Так ми і перезнайомилися.
Саме ця спільнота, ці люди, були одними з перших, хто мусив поїхати з «Промприладу» через те, що там розширювався ремонт, збільшувалися оренди тощо. Це була одна з важливих причин для мене і для Олі поїхати звідти.
Пізніше, у 2018-му, почали співпрацювати з командою Porto Franko. Ми з ними познайомилися, долучилися до організації. Це був останній фестиваль. Цікавий досвід, щоб познайомитися з містом і зробити щось абсолютно нестандартне для нього. Знайомишся з містом — і одразу долучаєшся до події, де на тутешньому стадіоні літак АН-2 грає сучасну оперу, тобто відбувається таке, чого тут не відбувалось 100 років до того і не відбудеться ще, можливо, років 50 потому. Це була дуже виснажлива, але важлива подія. Завдяки фестивалю ми також познайомилися з Драмтеатром, бо вони брали на себе іншу частину організації.
Пізніше я познайомилася з тусовкою навколо галереї «Чеч», що працювала на Сахарова. Згодом велика частина цієї тусовки переміститься у «Ваґабундо». Вже ближче до ковіду почали співпрацювати з тусовкою електронної музики, з Detali. Під час ковіду робили разом стрими, серію навчальних подій, зокрема, з медіаарту.
З моменту твого переїзду і цього часу — як змінилося місто з твоїх особистих спостережень?
Для мене в цьому було кілька етапів і вони дуже різні. Те, що запустилось після повномасштабного вторгнення, дуже відрізняється від того, що, наприклад, було під час ковіду, а те, що сталось після ковіду, — від того, що було до.
Ілюстрацією цього міста для мене є мурал, який якраз напроти «Ваґабундо». Такий, знаєш, де на білому різні лінії намальовані чорним. Я його називаю «Франківське метро». Це — оце місто, яке ходить нерівними колами. У цьому місті ти постійно переміщаєшся по колу. Дуже рідко виходиш на «новий рівень» або на якесь неповторення. Таке медитативне пересування колами є частиною цього міста. Тому, перебуваючи тут… Скільки? Сім-вісім років?
Можу сказати, що у Франківську щось міняється, та насправді не міняється нічого.
Гадаю, тут хтось змінюється зовнішньо, але насправді все залишається приблизно так само. Це не є поганим, я це кажу без жодної оцінки. Бо є простори, які здатні дуже змінюватися; є простори, які, навпаки, консервують в собі якусь стабільність, якусь незмінність. Для мене у Франківську завжди було цікавим, як це місто здатне народжувати певну кількість груп, ініціатив, спільнот, які певну кількість часу тут живуть і перебувають на орбіті одне одного. Потім вони можуть переставати існувати, але на їхньому місці виникають нові. Це місто має цю здатність, цей ґрунт, який допомагає цим спільнотам народжуватись. Це є не в кожному українському місті, мені здається.
Разом з тим, що ці ініціативи існують, а орбіти рухаються, це не призводить до глобальної трансформації і змін. Це теж цікава особливість цього міста. Воно не переходить до кроку, який би ми розуміли як наступний. Але може цього і не має бути.
Якась кількість художників і художниць, з якими ми співпрацюємо, кажуть, що франківський простір є ідеальним для резиденції: тут можна зустрітися, повзаємодіяти з чимось іншим, створити щось тимчасове і потім десь піти своєю дорогою.
Те, що я бачу: це місто через ці свої характеристики не може втримати людей надовго. Через якийсь час їм треба виходити, майже всім. У Франківську є міф, що це місто є магнітом і що воно є якорем для багатьох. Це так, але ненадовго. Принаймні, судячи з колег, з якими ми співпрацюємо, Франківськ може бути містом-резиденцією, містом-дачею, в якому побув, відновився, з кимось з’єднався — і пішов далі.
Чи може воно бути містом-трансформацією? Я наразі не впевнена. Але знову ж — це не є поганим.
***
Як виникла ідея «Асортиментної кімнати»?
«Асортиментної кімнати» не було б, якби не було нашої спроби попрацювати з «Промприладом». Можливо, це зараз у мене такий сенс-мейкінг, коли я говорю про це у 2024 році.
На той момент ми спробували співпрацювати і подивитися, чи «Промприлад» може стати нашою платформою. Тоді виходило так, що ніхто не хотів брати на себе розвиток Центру сучасного мистецтва там (здається, ситуація досі приблизно така сама). І ми подумали, що спробуємо зайнятися цим. Тим більше, що я мала досвід з «Ізоляцією».
Ми шукали форму, шукали назву, з багатьма радилися. Наприклад, говорили з Ірою Соловей про те, що зараз важливо для такого міста, як Франківськ, в плані сучасного мистецтва, яку роль воно може грати. Радилися з Катею Тейлор, як це може стати самоокупним, чи яку модель має мати ця «Асортиментна кімната». У цих розмовах і виникла ідея «Асортиментної кімнати».
Асортиментною кімнатою раніше, в радянський час, називали місце на заводі, яке ще не було музеєм заводу, але мало ним стати. Деякі заводи мають свій музей: про роботу, про те, що там виробляється тощо. Деякі ще не мають музею, але мають асортиментну кімнату, де збирають зразки того, що виробляється в цьому місті. «Асортиментна кімната» — це метафора для місця, де збираються зразки сучасного мистецтва, яке виробляється в цьому місті.
Нас цікавить не файн-арт, не пізній модернізм, який називають сучасним мистецтвом, а сучасне концептуальне мистецтво, яке тут є. Плюс до цього ще сайт-специфічні проєкти. Тобто, якщо митці з інших міст приїжджають сюди і роблять щось про цей контекст, нам теж цікаво це показувати. І резиденції: якщо ми вже маємо Хату-Майстерню, якщо маємо місце, яке, як вже сказала, є ідеальним простором для цього, то резиденції й перші покази їхніх результатів також відбувались тут.
Чи тоді ти відчувала себе частиною міста?
Так, так. У Франківську це було дуже швидко — відчувати себе частиною міста. Мені здається, що я це робила навіть до того, як орендувала свою першу тимчасову квартиру; задовго до того, як сюди переїхала моя дочка; задовго до того, як отримала штамп в паспорті про прописку в Івано-Франківську. Задовго до того, як пішла вперше голосувати.
***
Чи мала ти якісь перестороги напередодні 24 лютого?
Ти маєш на увазі, чи було відчуття, що починається?
Так.
Це було якось посередині. Голова розуміла, що буде, це тільки питання часу, а емоційно хотілося себе заспокоювати, і це виходило. Я себе втихомирювала: цього ж не може бути; не може бути, щоб в центрі Європи у 2022 році хтось взяв і аж так нахабно напав на іншу країну. Звичайно, маючи досвід Донецька, маючи досвід, що це почалося раніше, розуміла, що це можливо. Але прагматично думала, що в цьому немає сенсу: це ж абсолютно невигідно, вигідніше вести таку гібридну війну, де і війна, і не війна, і ми тут, і ми не тут. Але відкрито нападати — мені здавалося, що це дуже дурна ідея. Все ніби вказувало на те, що це почнеться, але це здавалося мені дуже дурною ідеєю, навіть з боку Путіна.
Розкажи, будь ласка, про своє життя після повномасштабного вторгнення.
Ми дуже багато працювали. Почали з першого дня і працювали в нон-стоп режимі перші три місяці. Десь у липні вивезли першу виставку, першу групу художників, велику машину з великою кількістю робіт. Мені здається, що тільки після цього, десь в серпні, ми почали трошки-трошки скидати швидкість і намагатися дивитися, що відбувається навколо, трошки структурувати цю діяльність. За цей час у нас запустилася програма евакуації. Ми почали з першого дня з Анею Потьомкіною збирати запити від людей, яким треба допомога, щоб вивезти художні роботи.
Потім почалася ця термінова резиденція. Ми, здається, в перший або другий день вирішили, що просто відкриваємо двері, не беремо ніяких грошей. Усі, хто заїдуть на хату, вони заїжджають і залишаються. Це було досить швидке рішення. Велика частина київської команди вже 24-го ввечері виїхала у Франківськ, ми їм тут готували вписки. Невдовзі запустилась post impreza.
В червні ми відкрили першу велику виставку «Робочої кімнати». Мені здається, це була взагалі перша велика виставка «воєнного» мистецтва по всій Україні. Бо, наприклад, в «Мистецькому арсеналі» вона пізніше відкрилася, як й інші виставки. Вже в липні ми вивезли «Робочу кімнату» за кордон, багато показували її в Німеччині, в Австрії, в Словенії, ще раз у Німеччині й закінчили тим, що завезли її в Дніпро, в Центр сучасного мистецтва.
Відкриття Робочої кімнати у Франківську, 2022
***
Знаю, що ти стала на облік до військкомату. Можна про це?
Так, це теж цікава історія. 24-го лютого я була в військкоматі. Тоді ж Аня Потьомкіна мені подзвонила, вона теж хотіла йти. Я кажу: «Аню, я вже стою в черзі. Якщо що, я тебе наберу, щоб ти не йшла дарма. Ти там займайся поки своїми справами». Сходила за однією адресою, потім переслали на іншу. Потім врешті опинилася в якійсь школі, не пам’ятаю номер, де якраз приймали людей. Черга була дуже велика. В ній я зустріла багатьох знайомих. Черговий перевіряв, хто стоїть і чи треба людям там взагалі стояти. Він до мене теж підійшов і запитав: а ви з яким питанням?
Я хотіла уточнити, чи треба жінкам зараз записуватися, чи є потреба. «А які у вас дипломи, що ви вмієте?». Він зрештою дуже ввічливо відповів мені, що поки не треба, йдіть займатися своїми справами, може, пізніше підійдете. Бачте, скільки людей. Я подзвонила Ані й сказала, що не треба їхати.
Але з того часу вирішила, що все-таки стану на облік, але не в перші дні, коли наплив був дуже великий, щоб не забирати час у реєстраторів. Я пішла ставати на облік в травні 2022 року, і на початку серпня отримала посвідчення, що є на обліку.
***
Чи відчувала ти колись певний ярлик ВПО на собі?
Мабуть, не так часто, і мені здається, що це не завжди добре.
Бо знаю, що з 2014 року в мене була якась контрреакція: коли переїхала в Берлін, теж казала, що я не біженка. Хоча за всіма показниками нею була. Навіть, якщо я тоді переїхала, бо отримала швидку пропозицію роботи, — але це було від колег, у яких я стажувалася раніше, і це для них була спроба допомогти мені. Те, що формально це було пропозицією роботи, нічого не означає. Я б її не прийняла, якби не було цього контексту. Цієї пропозиції про роботу, можливо, не було, якби не було цього контексту.
Для мене було важливо не обмежувати себе цією ідентичністю, не навішувати на себе цей ярлик, але це також призвело до того, що досвід, який я мала, мною ж маргіналізувався, замовчувався, не проговорювався. Не думаю, що це завжди є правильним шляхом.
Наприклад, коли я переїхала у Франківськ і вже якийсь час тут перебувала, деякі мої місцеві знайомі через два-три роки могли мені сказати: «Ой, а ти родом десь з-під Косіва, чи що?». Кажу: «Ну, не зовсім». В якийсь момент я так мімікрувала, що цього досвіду [війни і ВПО] не було видно. Але ж це неправда.
Цей досвід існує, і якщо він не є видимим для решти спільноти, він також не рефлектується. Його ніби не існує. Але це, мені здається, досить типова або принаймні не поодинока стратегія для переселенців, біженців першої хвилі війни, які цей досвід тримали в собі, ділилися тільки всередині спільнот, або не ділилися зовсім.
Як, на твою думку, повномасштабна війна вплинула на Франківськ?
Тут, можливо, немає чи не так багато унікальних змін. Тобто, ті зміни, про які я буду говорити, стосуються не лише Франківська. Наприклад, цією зміною є, що дуже багато людей виїхали. І надія, що тих, хто виїхав, зможуть замінити ті, хто приїхали з інших регіонів, не справдилася. Багато людей все одно поїхали, українські міста їх не втримали. Люди поїхали далі, вони не тут. Це вимивання людського потенціалу вже відчувається і буде відчуватися ще більше. Це перше.
Друге — з одного боку, українські міста були дуже відкритими до нового досвіду, до нових людей. Але будь-який дуже травматичний досвід часто переходить у чорно-біле мислення. Ми намагаємося бути більш гомогенними, хоча ми такими не є, і тим самим виключаємо ще більше людей, а нас і так стає менше. Це таке інтелектуальне звуження в плані людського капіталу: про що ми говоримо, якими словами, про що думаємо, куди дивимося. Ось це інтелектуальне звуження відчувається досить сильно. Різноманіття, яке у нас було ще 2021 року, 2020 року — я не знаю, коли ми до нього зможемо повернутися знову. І, можливо, цей коридор ставатиме ще вужчим.
Як би ти зараз окреслила свої стосунки з містом?
Вони зараз дуже тверезі. Це вже не романтичний період, коли ти тільки знайомишся з містом. Це прагматичні, більш зрілі стосунки, коли я трошки більше розумію, що це місто може, а до чого, можливо, не здатне.
Можливо, я сподіваюся, що місто теж розуміє це про мене: що я можу, а чого не можу і не хочу. Тобто, це менш романтичні стосунки, але ми не розходимося. Не розходимося, ні.
Головне фото: Олеся Саєнко
