У 2021 році в Івано-Франківську відбувся проєкт «Болото» за кураторства Анатолія Звіжинського. Проєкт складався з кількох виставок, що відбувались в різних локаціях та з різними учасниками.
Публікуємо кураторські тексти, що описують цей проєкт, його учасників та реакцію на нього, без змін.
1. Болото
Місце і місто, природне і побудоване, хтонічне і раціональне. Географія і ландшафт формують виняткову особливість місць, а тому й людських надбудов, що там виникають. Подібно і Станислав/Івано-Франківськ. Місто, що омивається двома чистими гірськими річками, і яке від народження увібрало в себе болотяне і княже.
У межах двох сіл Заболоття та Княгинин було сформовано життєвий простір, в якому ми сьогодні живемо. Станіславці і Франківчани, люди старшого віку ще добре пам’ятають скільки боліт було навколо умовного центру міста. Тривалий період дух болота був визначальним в атмосфері міста, і не тільки через запахи, кумкання жаб і нашестя комарів, але й через політику та відсутність високої культури. І лише зрідка (про це можна сперечатися) справді княже брало гору над болотяним.
Історія нашого міста – це своєрідне перетікання двох начал: замуленого і відчеканеного.
Болото асоціюється з небезпекою, воно непомітно затягує, може смердіти. Але в той же час воно виконує дуже важливу природну функцію. В болоті легко загрузнути, вимаститися брудом. Але глина пластична, з неї можна щось виліпити, що все одно колись зникне, повернеться в землю. Це нудна, монотонна, безкінечна робота. Копаємося у багні, не запитуючи дозволу, бо газдуємо на чужій нам землі.
Та мова, у цьому випадку, йде про свободу висловлювання, про свободу взагалі. Виставка констатує status quo, а не осуджує, чи моралізує. Для цього були обговорення по завершенні експозицій.
Насправді виставка складалася з декількох, проведених у різних місцях, у різний час і навіть ще не проведених. Болото за своєю структурою, поняття неоднорідне, виникаюче-зникаюче, статичне і пливке одночасно. У казках на болотах, зазвичай, нічого хорошого трапитися не могло, а жили там переважно страшні істоти – мари-кікімори, духи-болотяники, чи потопельниці-русалки. Сьогодні усіма забуті.
Яна Гетьман
Отже, по порядку.
Реакція на пропозицію взяти участь у тематичній виставці виявилася несподівано широкою. Учасниками стали митці зі столиці, Чернівців, Кривого Рогу, Львова, Харкова, Донецька та Івано-Франківська. Отримані пропозиції також вирізнялися різноманітністю жанрів – від концептуальної фотографії до абстрактного живопису, реді мейд і відеоарт, перформанси та інсталяції, а також концерт. Як і має бути в сучасному мистецтві.
Концепція виставки описувала ситуацію з містечковим мистецьким процесом (чи його відсутністю) у Франківську, опираючись на історію та сьогодення, організатори прагнули відсторонено побачити, що не так з цим у місті та окреслити перспективи. Наприклад, можливість проведення чергової едиції бієнале Молодого мистецтва, чи готовність середовища до відкриття державного музею сучасного мистецтва у Франківську. Багатьом поза межами міста видається, що тут активно буяє мистецьке життя і не закінчуються фестивалі, що перетікають у рейви, а літературні презентації чергуються з театральними прем‘єрами. Хоча, багато хто з вас, проїжджаючи Франек дорогою до Карпат чи звідти, знає, що насправді безсенсово зависнути у місті на день-два, бо всі культурні атракції можна обійти за пів доби. По дорозі смакуючи каву чи коляції. Це щодо приїжджих.
Заснований як фортеця Станіславів й дотепер проявляє свої мілітаризовані риси військової залоги. Повільність рухів, в’язкість плинності часу пов’язані з герметичністю гарнізонного життя орієнтованого на очікування. На сподівання того, що нудне мирне існування раптово перетвориться на захоплюючу, непередбачувану бойову зарубу. На перемогу! Або раптову з’яву смерті перед очима.
Сповільнена плинність очікування спрямована на вбивання часу. І це одна з причин того, що мистецтво не приживається в місті. Потреба в ньому виникає лишень під час свят, празників для декорування події. А це вже забаганки містечкової буржуазії, церковників, гендлярів без яких не можливе життя навіть фортеці. Відповідно їх смаки залишають сліди в історії, формують прийдешню ментальність. Так відбувається і дотепер.
Мистецьке життя міста ніколи не було повноцінним, насиченим і цікавим. Для львівських, варшавських, краківських артистів та обивателів довоєнний Станиславів був «перелазом до Карпат» (чи як теперішні чиновники кажуть «ворота до гір»,) проміжним пунктом на шляху до барвистої екзотики природи. Артисти не приживалися в місті і, або бували проїздом (І. Франко, Г. Розмус, Я. Пстрак, С. Крушельницька, І. Труш, Г. Хоткевич, Г. Крук), або були приречені на марґінальність і забуття (Д. Січинський, О. Сорохтей, Д. Іванцев, П. Заливаха). Сто років тому містечкові митці проголошували викличне мотто для своїх творчих пошуків — «еpaterle bourgeois» (епатувати буржуазію). Вони залишилися не почутими. Болото повільно робить своє.
Перша експозиція (25-30.05.2021) розташовувалася у просторі художнього музею, колишній колегіаті — сімейній усипальниці засновників міста з роду Потоцьких. Найстарішій і мабуть, найкрасивішій міській споруді. Одним із завдань виставкового проєкту була спроба вчергове налагодити співпрацю з державними та громадськими мистецькими інституціями. Поважність споруди та пафос музейної експозиції поглинають стороннє, метушливе, сьогоденне. Тріщини, що останніми роками з’явилися на стінах сигналізують, про те, що болото добралося і сюди.
Живопис Олеся Базюка, Володимира Гулича, Віталія Греха, Андрія Єфіменка, Володимира Луканя, майстерні Яреми Стецика «Меджікфактурен», Михайла Стецика, Ольги Трегубової, фото Софії Двояк, Анатолія Звіжинського, Ростислава Котерліна, Єлизавети Матійшенко, реді-мейд Миколи Джички та відео Насті Лойко та Ріти Новак, Ростислава Котерліна, Олега Кучія, Im Lokal та Artzebs, інсталяція Ярослава Яновського пов’язували історію з екологією, сучасність з міфами, естетику з технологіями.
Художники достатньо стримано, дехто навіть абстраговано відреагували на запропоновану тему, принаймні такий висновок напрошувався з побаченого.
Глядача зустрічала на вході експлікація до виставки і реді-мейд від Миколи Джички «Знак». Справжнісінький дорожній знак з попередженням про ремонтні роботи. Вирішив навіть не розпаковувати його з прозорої плівки. Як омаж Хрісто. «Людина розумна неспроможна соціально побутувати без знаків. Вони стають захистом, порадниками, вказівниками. Копати чи не копати. Ведуться перманентні роботи. Упакування предмету, як ознака товарності, маркетингу, приналежності до інших сфер. Тепер це мистецтво. Придивляйтеся щоб не заблукати. Будьте уважні», — з експлікації.
Микола Джичка, «Знак», 2021, реді-мейд об’єкт
Робота Ростислава Котерліна «The Mud» стала знакової для виставки, а її україномовний варіант було репродуковано на афіші. Картина-колаж зроблена за допомогою цифрових фото технологій зіштовхує, співставляє, доповнює в інтелектуальний спосіб природне й штучне середовище. Нанесений за допомогою трафарету та балончика напис золотою фарбою по поверхні болотяного бруду додає дійсності тимчасового підпису. Мов пояснення для незрячих.
Ростислав Котерлін
Віталій Грех (Dilkone) у картині «Заброди історії» зобразив пару гумових чобіт актуальних для подорожі болотами. Молодий автор родом з Дрогобича декілька років мешкає у Франківську й цікавиться його нетривалою історією. Гумаки з мітками глибин блукання вулицями міста, з назвами вулиць різних часів і мовами, котрі колись звучали на його вулицях. Прикріплена поруч з полотном графічна схема окреслювала маршрут походу з Пасічної в центр міста з позначками 22 стацій пов’язаних як з історією, так і з особистими переживаннями. Вимірювання історії підручними засобами й оригінальним способом фіксації глибини занурення. Картина-плакат, що примушує згадати і замислитися, придивитися і зауважити. Схематична ілюстрація поверхневості історичних знань, із використанням мов, що колись наповнювали повітря міста та схема сфірот співставлена зі старими контурами фортеці Станіславув. Здається, картина сповнена важкого мовчання – придушливі крики з глибини, криклива тиша. Далекі часи і їхнє повернення у тепер.
Віталій Грех (Dilkone), «Заброди історії», 2021, акрил на полотні
Найцікавішим видався блок відео, мабуть, завдяки динамічності й часовій плинності. Настя Лойко (Київ) та Ріта Новак (Лондон) у відео скульптурі «Еxport» демонструють магнетичну в’язкість субстанції, що сковує зрадливість сподівань, екзистенційну покинутість.
«Artzebs» у відео «Вболівальники», навпаки, демонструють, що у справжньому болоті вирує життя. Земне тяжіння звичне для нас. Незвично ковзати поверхнею води. Метафора справедлива для життя — обставини, фізика процесу, особливості метапрограм унерухомлюють, затягують. Рятує легкість буття. Ковзання поглядом про те, як проходив чемпіонат України з греблі, майже таємно і без глядачів. Фани наче домальовані, віртуальні, ненав’язливі.
Вже зниклі «Im Lokal» у відео «INSPIRATION» втягують у магічний тріп психоделічними краями під електронний звуковий супровід. Опрацьовуючи соціальну тематику поетично з іронією, смаком та без агресивної дидактики. Целофанові пакети, пінопласт, штучні замінники, скотч, а також plastic, як замінник щирих стосунків і відвертого спілкування. Урбаністичний і промисловий треш – реакція на індустріалізацію суспільства, артефакти створюються з підручних матеріалів, навіть сміття і перетворюються на незвичні речі. Таке кіно частіше б крутити по місцевих тб, можливо й екологічного усвідомлення та побутової естетики в жителів міста побільшало.
Олег Кучій у знятому в 2019 «Potocki dark» через дитячі страхи навіяні відвідуванням містечкової пам’ятки й асоціаціями, що виникають від споглядання лімінального простору корпусу «хірургія» колишнього палацу Потоцьких лякає забуттям. Руїною. Зникненням. Перетворенням у привид.
Виставка в музеї запам’яталася ще прецедентом непорозуміння. Організатори відмовилися від проведень традиційного відкриття в тому чи іншому просторі. Виставки монтувалися один день, а на другий з часу відкриття музею чи галереї можна було її відвідувати. Натомість у перед день закриття пропонувалося усім охочим взяти участь в обговорені.
Музейні працівники в перший день роботи виставки на певну годину запросили журналістів, а учасників виставки нікого нема. Експлікації до виставки, короткі описи до кожної з робіт було недостатньо, як науковим співробітникам, так і журналістам — потребували talking heads. Пізніше, на обговорені одна з працівниць музею оголосила невдоволення такою поведінкою організаторів виставки. Жодні аргументи не приймалися. І це було важливішим, аніж піднята тема «болота мистецького процесу» (чи, радше, процесії) й абсолютного відсторонення від нього єдиного державного художнього музею.
Відсутність в колекції знакових робіт, як місцевих так й інших художників за останні 30 років (поповнення фондів лишень за спосіб дарування музею робіт після виставки, переважно, вельми сумнівний спосіб формування колекції), брак виставкових площ й жодних кроків для їх створення, недостатність місця для музейного фондосховища (частина робіт зберігається в колеґіаті на хорах), відсутність наукового супроводу в наративі побудови постійної експозиції (музей мистецтв Прикарпаття показує в постійній експозиції 10-15% робіт місцевих митців) і т.п.
Важливим був виступ в останній день експозиції групи слухачок «Меджікфактуркен» під орудою Яреми Стецика. Створення портрета свого начальника перед дверима музею й урочисте внесення його в експозицію демонструвало живість мистецьких проявів і світлі надії.
Так минула перша едиція виставки. Обговорення вийшло емоційним й запальним, хоча із-за чергового непорозуміння з адміністрацією музею пройшло воно у Підземному переході «Ваґабундо». Головним було бажання говорити про підняті проблеми. Пізніше це вилилося у співпрацю й створення спільної групи у фб.
На завершення обговорення Юрій Боринець провів коротку лекцію-перформенс, а молоді музики «Трясовина» влаштували захоплюючий виступ з використанням болота.
Наступна виставка проходила в галереї «Детектор».
2. Мистецтво і екзистенція.
Кліматичні зміни на планеті Земля не позбавили нас від боліт, хоча загалом мовиться про глобальне потепління. Людство мазохістично порушує різноманітні природні баланси, але натура все одно через катаклізми повертає на своє. Сьогодні ми часто згадуємо болото, коли говоримо про політику, економіку, культуру чи людські стосунки.
Болото, як символ непрозорого, мутного прийняття рішень загрузло в багатьох культурах світу. Україна звісно ж не пасе тут задніх. І ніколи й не пасла, про що каже ще одна чудова народна приказка: «Сидить, як чорт на грошах в болоті».
Експозиція в «Детекторі» була, мабуть, щонайдинамічнішою з усіх трьох. Важливу роль у цьому відіграв медіум відео. Фільм «Canvas/2021/IF» Марії Русінкевич впритул і напряму мовить про екологію. Про етичну та естетичну. Звуки музики дуже доречно вплетено в зміни кадрів.
«Болото, постає як елемент ландшафту, в якому відчутний брак активних (повітря і вогню), і надлишок пасивних (землі і води) начал. Міцність та густота землі, мінливість та пластичність води, притягнуті до одночасного або спільного життя. “Явне” болото манить, з’являються випадкові спалахи, звуки, дзвін. Так само як і формування соціальних і культурних змін, обвіювання ними, через вторгнення та вивільнення».
Рвані рани плівки, калічені уламки труб, тілесний неспокій, струнний нерв, змерзла оголеність, дискомфорт випорожнення, пустка ландшафту ілюструють екзистенційну тривогу. Звуки загострюють розгубленість. Кіно того варте.
Наталія Лісова свій інсталяційно-перформативний проєкт «ZEML_Я» записаному на відео, пояснює: «земля / ґрунт розглядається як жива структура, надмірне споживання якої призвело до серйозної проблеми». Механічна відстороненість споживання землі лякає, а документальна естетика зйомки нагадує про «холодні» реакції на інформаційні події.
«Rаpаnы» у кліпі «Жабуринь» привносять у трагічну драматичність сексуально-екологічної теми страхів злягання нотки саркастичної іронії та стьобу. Музика тішить, картинка смішить, жабуринь пливе.
Якщо Synchrodogs у своїй серії робіт «Ukraine» іронічно фіксують кумедні фрагменти провінційного життя подорожуючи країною, то Михайло Маркін в асамбляжі «Ініціація» створює ілюстрацію екзистенційного пошуку маргінала і дійсності, що вносить поправки у його мрії. Сподівання що за тобою хтось прибере сміття – неповага до себе самого. Професійна гламурність співставляє природне з духовним. Наївне аматорство захоплює брутальною безпосередністю. Разом будують картинку оточуючого світу.
Synchrodogs, Ukraine, 2014
М.Маркін, асамбляж «Ініціація» 2019
Маріанна Глинська вчергове пірнає у підсвідоме через чорно-білі фото сни. Знимки намагаються жахати глядача сюжетом і депресивними емоціями, але радше, викликають співпереживання. Ніби то документальні фрагменти театралізованих персонажів постановочного фото стають ілюстраціями ненаписаного криміналу, а-ля Шекспір у постановці драмтеатру.
Олеся Саєнко натомість у подвійному портреті через зміну об’єкта фокусування розмиває сприйняття дійсності. Зсув акцентів знеособлює, розчиняє, або приховує. Інші дві знимки про пластик у природі, як елемент для замилування. Як і розглядання натури на іншому фото, відсилають до документалістики.
Олеся Саєнко
Дмитро Петрина у серії фотоспостережень за життям міста опрацьовує тему візуальної вуличної культури, демонструючи фрагменти з життя такої жвавої, пістрявої точки будь-якого поліса, як базар. Реєстр молоху, що накопичується впродовж життя пістрявіє тимчасовістю. Плюс центральна робота, де в калюжі бачимо відбиток втраченого фасаду готелю «Дністер».
Софія Мельник, запропонувала для «болота» три праці: «Бетономішалка», «Моноліт», «Плейлист ІФ». Перша пропонує напряму втрутитися у міське середовище розташувавши на найбільш велелюдній вулиці працюючу бетономішалку. Нагадування про абсурдну безглуздість та потворність теперішніх новобудов. «Чи ефективно використовується простір міста і чи є необхідність у швидкому хаотичному заповнені цього простору? Чи має вплив громада міста на урбаністику, а не тільки є частиною урбанізації? Будівельний процес став постійною складовою міського середовища. Чи стане бетономішалка на головній вулиці чимось, що викликатиме дисонанс та несприйняття?». «Моноліт», обֹ’єкт — студентська робота, ескіз-пропозиція для масштабнішого втілення, охоплює теми монолітності та закоренілості, прив’язаності й залежності, руху й опору матеріалу. На плеєрі, котрий пропонувалося послухати, підібрано плейлист найпопулярніших пісень, що звучать у франківських харчзакладах.
Софія Мельник. Моноліт
«Бетономішалка» та «Плейлист ІФ» з технічних причин (з вини організаторів) не були втілені в матеріалі й існують лишень ескізно-описово, та це не значить, що вони не стануть об’єктами наступної експозиції. Болото, або висушується, або розповзається.
«Крапку» у просторі whitecube ставить «Зайчик» Юрія Бакая, кічовий об’єкт, що символізує підсумкову риску — смаки мас непереборні. Особливо, коли вони диктуються владою. Грошей.
Виставку в галереї відвідало найбільше число глядачів, але прослідкувати та зафіксувати це виявилося неможливим. Публікацій в ЗМІ не було помічено. Конфліктом стало пошкодження організаторами штукатурки стін галереї під час відклейки фото по завершенні експозиції. Обговорення вийшло бурхливим та емоційним, хоча більша частина учасників, мовчали, а пізніше висловлювали своє нерозуміння подібних балачок. Можливо й так — художник, малюй!
3. «Дно»
Після двох попередніх виставок «Болото» у музеї мистецтв Прикарпаття та галереї «Детектор» можна підбивати певні підсумки. Здебільшого вони невтішні.
Налагодити співпрацю між інституціями, можна сказати, не вдалося. Розраховувати на пошуки порозуміння між державними та приватними закладами не виходить. Сподіватися на ентузіазм, щодо творення та реалізації спільних проєктів, намарно. Більшість робіт, що були чи ще будуть показані ковзають темою болота поверхово. Лишень декілька намагань можна назвати вдалими зануреннями, та це вже успіх.
«Запрошуємо до діалогу. Навіщо культура? Мистецький процес — ілюзія чи завуальована реальність? Чи потрібно місту (області, регіону) музей сучасного мистецтва? Українські художники на світовій сцені маргінали чи невдахи (а у місті)? Колекціонування мистецтва – навіщо це, для кого? Молоде місто може бути законодавцем мод, чи лишень споживачем трендів?», — писалося перед відкриттям третьої експозиції в галереї «Асортиментна кімната».
Експозиція була найконсервативнішою — фото на стінах й один об’єкт на підлозі посеред зали. Головним експонатом була документація діяльності та пропозицій від Марти і тато (мистецький проєкт Сергія та Марти Сидорів — прим.ред.), найактивніших учасників виставки впродовж її усього часу.
«Шановний мешканцю Івано-Франківська! Шановна мешканко Івано-Франківська! Запрошуємо долучитися до нашого проєкту саме Вас і, по можливості, вашу дитину/дітей (рідних чи знайомих). Просимо створити текст чи тексти про одну з будівель Івано-Франківська (список додається чи на Ваш вибір) — обсяг, форма і манера довільні: афоризм, роман, діалог, особисті історії, реп, повчання, молитва, цінник….
Ідея — полілог поколінь, субкультур, стилів, верств, страт і унікумів міста Івано-Франківська в контексті збереження чи незбереження, пам’яті чи забуття, рідності чи чужості культурного та історичного простору міста. Створені тексти ми плануємо помістити у капсулу часу (віртуальну і фізичну) і закласти у болото (реальне і переносне) впродовж тривання виставки Болото від Ініціативи ЦСМ Івано-Франківська.
Просимо відповісти чи пристаєте Ви на нашу пропозицію і, можливо, зарекомендувати когось долучитися ще.
З повагою, Marta i Tato (…)», — один з маніфестів-закликів до участі у виставці.
А ще були перформанс біля брами палацу Потоцьких, записи кліпів та багато іншого. Цей дует — найважливіший показник успішності «Болота».
А ще, до цього часу не було показано відеоінсталяцій від Сергія Glowʼа та Олеся Базюка, інсталяції Зоряни Козак, не відбувся задекларований перформанс Богдани Комарніцької, ще не показано відеоінсталяцію «Serenity» (Безтурбностність) художнього дуету Кроліковські Арт (Київ). Попереду встановлення пам’ятної таблиці художнику Леону Кондрачуку запланованої його друзями й колегами на будинку, де він мешкав.
Пам’ять й спадковість — одні з важливих засобів подолання болотистості. Тому про вичерпаність теми говорити ще рано.
Виставка, звичайно ж, не змінила радикально життя міста, але вона вплинула на свідомість тих, хто її відвідав і взяв участь. Позитивно. Або економічно. Сучасне мистецтво працює з несподіваними ареалами знань, через парадоксальний спосіб сприйняття дійсності. Тому результати можуть бути неочікуваними. Але те, що про таке потрібно висловлюватися, не викликає сумнівів. Особливо коли в місті пропонується спорудити пам’ятник жабі.
Поки що більшість теперішніх гравців вибирають болотяне, бо так зручніше грати в ту дудку, яку сам собі вибрав. Але така гра засмоктує все глибше і глибше в тенета. Вилазь з болота, якщо зможеш. А ще краще не лізь туди, поки не відчеканиш у собі опір різного роду мутним химерам.
Краще слухати хор жаб.
Головне зображення: Дмитро Петрина
