Чи бува не екзотизує часом сучасна українська література, та й книжкова культура загалом, Карпати? Про це ми попросили поміркувати літературознавицю та критикиню Богдану Романцову.
У 1978 році Едвард Саїд написав у своїй, напевне, найвідомішій праці «Орієнталізм» про схильність західної культури іншувати Схід, змальовуючи тамтешніх людей емоційними, нераціональними, розніженими. Аналізуючи нібито універсальну мистецьку традицію, критики звично дивилися крізь призму західного канону, оцінюючи все відмінне як екзотичне і недорозвинене, а не як іншу культуру зі своїми особливостями, що можуть бути не зрозумілі представникам імперії. В центрі такого літературного канону незмінно лишався Шекспір, а головним жанром був звичний нам роман європейського штибу. Все, що не відповідало цій системі, як-от атонічна поезія, театр кабукі, міфи народів Африки, вважалося надто далеким від Шекспіра, а отже, недосконалим. Нобеліат Редьярд Кіплінґ, що пише про «тягар білих», цілком серйозно відчуває за собою право сильного опікуна нібито слабших цивілізацій.
Однак, як на мене, саме поняття екзотизації дещо ширше за візію, запропоновану Саїдом: ми схильні іншувати, екзотизувати не лише далекі, незрозумілі культури, а й часом тих, хто мешкає поруч, втім, чимось відрізняється.
Повномасштабне вторгнення підсвітило українську культуру різних регіонів: читацькі клуби та подкасти навколо «Тіней забутих предків» Михайла Коцюбинського й оповідань Василя Стефаника множаться, у столичних закладах дедалі частіше у меню трапляються крумплі, банош і човлент, однак чи справді захід України лишається для нас джерелом розмаїття? Чи не схильні ми спрощувати і заганяти у звичні рамки те, чого можемо не розуміти?
Одна з ознак такого спрощеного погляду на іншу культуру є бачення чужої території як однорідної; як місця, де панує магія, а часопростір набуває ознак міфічного. У таких текстах звучать тези про невинність, незіпсутість місця цивілізацією, особливу магію і близькість до природи. Це добре помітно у романах фентезі, де Карпати є основним локусом дії. Так, розгорнувши текст у жанрі «бойове фентезі», в пролозі отримуєш спокусливу мавку, прудкого чугайстра і справжнього дракона (бо яке ж фентезі без драконів). Карпати в таких творах описані як земля молока, меду та містики. Звичайні люди (тобто немісцеві), потрапивши на цю територію, мають пройти низку випробувань, ініціацію, аби довести, що вони варті того, аби бути прийнятими у спільноту або бодай лишитися в живих. Замість занурення у чужу культуру, маємо замилування яскравим декоративним тлом, а самі традиції припасовані до нашого сприйняття: досить незвичні, аби дивувати, але не такі шокуюче незрозумілі, щоб відлякати.
Письменник Володимир Аренєв, що давно працює у жанрі фентезі, коментує ці тенденції так:
«Мені здається, пастка екзотизації та спрощення вічна. А коріння її — в прагненні захопити читачів незвичним, модним антуражем. Для мене проблема не в тому, що такі тексти існують. Зрештою, твори в дусі “мольфари, смереки і вовкулаки” з’являтимуться завжди, це неуникно. Мені як читачеві не вистачає інших текстів для балансу. Тих, що були б написані з глибшим розумінням місцевої історії, локальної специфіки, а водночас і вписували б будь-який регіон: Карпати, Крим, Донбас, — у загальноісторичне тло».
Письменник Мирослав Лаюк пояснює, чому зараз ми частіше звертаємо увагу на екзотизацію Карпат, ніж центру та сходу України: «Карпатське довгий час є синонімом до “українського автентичного”, тому до нього прикуто аж так багато уваги».
Тут варто пам’ятати і про тривалу традицію змалювання гір як території, де діють власні, незвичні закони.
Так, Карпати неодноразово ставали місцем дії у горорах і готичних романах, що відстежуємо в текстах ХІХ століття. «Замок у Карпатах» Жуля Верна є одним з таких важливих творів, що дають змогу зрозуміти, як бачили цей регіон західноєвропейські автори епохи романтизму. І тут — повний набір героїв у дусі комп’ютерної гри, ще й артефакти на всякий смак: пастухи, князі, духи, примари, замки, дзеркала та оптичні ілюзії. Втім, у тексті Жуля Верна є і детективна лінія, побудована на тому, що частина персонажів уже опанувала сучасні технології, як-от телефон і фонограф, тоді як решта схильна до містичного трактування побаченого.
Містику як частину романтичного світогляду точно не варто плутати зі свідомим звертанням до міфологічних образів, як-от у «НепрОстих» Тараса Прохаська, «Згори вниз» Тані Малярчук, «Марамороському розломі» Петра Мідянки. Або ж зі свідомим творенням міфології регіону, як-от у поетичних збірках «Смереки», «Потоки», «Космацький узір», «Діти трепети» Василя Герасим’юка. Містика має налякати читачів, збудити їхню цікавість, та водночас вона виламується з раціонального світу, який і далі існує, згідно зі звичними законами. Тоді як у міф занурюєшся поступово, приймаєш його правила, зокрема закони часу, що з лінійного, спрямованого, перетворюється на спіраль або цикл. Це простір небуденних подій, як-от у романі «Світ не створений» Мирослава Лаюка; ритуалу, як у вірші «Чоловічий танець» Герасим’юка; місце, де сни важать не менше, ніж реальність, як в «Урізькій готиці» Галини Пагутяк. У горах проводять карнавальні практики, причому як ритуалізовані, коли спільна дія є частиною більшої традиції, як у вірші «Старовинні забави» Герасим’юка, так і просто свята, після яких герої повернуться до умовно нормального життя, як у «Рекреаціях» Андруховича.
«НепрОсті», видавництво Terra incognita
Звідси випливає ще одна поширена тенденція: протиставляти гори і місто. В такому разі Карпати стають альтернативою нещадній «руці города», як у романі «Приходь без дзвінка» Світлани Бєлоусової. І навіть якщо експліцитного протиставлення немає, читач сам може його вибудувати. Так, горяни у «Тінях забутих предків», на відміну від нас, єдині з природою, вітальні, близькі до своїх початків, надають значної ваги ритуальним діям, що мають втримати світ від розпаду. І річ не в тому, що сучасного читача і героїв «Тіней» розділяє більш як століття: здається, час у горах застигає, рухається колом, а не плине вперед. Замість ідеї поступу маємо застиглу позачасовість. Втім, як зазначає Мирослав Лаюк, і тут не варто сприймати все на віру:
«“Тіні забутих предків” Коцюбинського багато в чому “екзотизовані”, “підтягнуті” під “літературне”, а Параджанов вигадав деякі нібито карпатські ритуали для фільму. Тут для мене питання в тому, чи це переконливо художньо».
Ілюстраторка Дарія Луцишина, «Тіни забутих предків», видавництво Discursus
Персонажі класичних текстів про Карпати видаються героями минулих славних часів, міфічного золотого віку, оспіваного в легендах. Так у романі «Гори говорять» Уласа Самчука сучасні люди проти гуцулів, що жили майже століття на тій землі, названі «здрібнілими й спорожнілими». Повість про XIII століття «Захар Беркут» починається з констатації того, що сучасний «народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було!».
Літературознавець Ростислав Семків зазначає, що стереотипи та екзотизація частіше притаманні тревелблогам, ніж художнім текстам: «Якщо брати популярні та дитячі твори, там екзотизм у розумних межах таки присутній, а от в дорослих, вочевидь, ні. Наприклад, “Дідо Иванчік” Петра Шекерика-Дониківа якраз пропонує занурення в автентику, як і “Історія філософії по-гуцульськи” Юзефа Тішнера. Проте загалом читачі мають сформований образ Карпат, й це навіть не образ Коцюбинського-Параджанова, а щось похідне від сувенірно-туристичної продукції: трембіти, бартки, ліжники, бринза. Тобто стереотип однозначно є, але його вибудовує не література (вона якраз не може його знівелювати), а радше тревелблоги».
Жаб’є (Верховина), 1934 рік. У центрі – автор роману «Дідо Иванчік» Петро Шекерик-Доників
Мирослав Лаюк зазначає, що обговорювана тенденція не виламується із загальнолітературної: «Дійсно, дещо складно читати черговий твір про несподівану зустріч з мавкою під смерічкою чи зустріч рожевого світанку на вершині гори.
Однак міркувати, де показані справжні Карпати, а де ні, можна довго і безрезультатно. Важко говорити про якісь “справжні Карпати” в час, коли траву косять електрокосами, а на хлівах супутникові антени.
А ще в межах двох сіл можуть кардинально відрізнятися весільні пісні, похоронні традиції та говірки […] Не маю відчуття, що до карпатської теми ставляться більш “екзотизовано” і показують більш неорганічно, ніж умовну полтавську, сіверську, одеську теми. Зрештою, зараз багато “екзотизації”, наприклад, у воєнній темі».
Якщо ж ідеться про феномен «львівського тексту», то у художній літературі, як зазначає Семків, стереотипізація трапляється частіше, ніж у нонфікшні: «Так само існує й розвивається стереотипний образ Львова, проте якраз тут література співдіє з турблогами. Найяскравішим тут є Винничук, кожна книжка якого працює на міфологізацію міста. Так само доволі стереотипним, вочевидь, є Львів у ретродетективах Кокотюхи. Але в нонфікшні автентики Львова більше. Той самий Винничук у “Кнайпах Львова” чи “Секретах львівської кави” міфологізує значно менше, а Денис Мандзюк (“Країна Галичина: місця, події, люди”, “Копаний м’яч. Коротка історія українського футболу в Галичині 1909–1944”, “Право на смерть. Самогубства у Львові часів цісарства”, “Готелі старого Львова”) не міфологізує взагалі. І загалом вся команда “Локальної історії” працює на витворення дуже адекватного погляду на Львів, Галичину й усю українську історію».
Не менш помітним в літературі є образ Івано-Франківська / Станіславова. Так, у романі «Фелікс Австрія» Софії Андрухович змальоване не конкретне місто, а радше універсальний образ провінційного містечка часів панування Австро-Угорщини. Події, що відбуваються в тексті, також позначені натяком на магічність (недарма ж твір починається і закінчується епізодом виступу фокусника). Ця історія прикрашена, декоративна, сповнена деталей, однак при цьому базована на історичному матеріалі, зокрема статтях з газети «Кур’єр станиславівський». Коли ж ідеться про нонфікшн про Івано-Франківськ, можемо говорити про ретельну роботу з історичними даними, як-от у працях «Станиславів буденний і святковий» Олени Бучик або «Мій Станиславів» Володимира Макара.
Автори нонфікшну часто працюють з архівними матеріалами, збирають та впорядковують інформацію, і потім саме такі книжки стають джерелом знань для творців художніх творів (що, звісно, не виключає ретельної архівної роботи, наприклад, авторів історичних романів).
Втім, оскільки тло у жанровій літературі частіше лишається просто декорацією для захопливого сюжету, письменники обирають найбільш широковідомі реалії, часто небезпечно близькі до стереотипного сприйняття певного регіону. Це ніби вкрай заяложена, але дуже впізнавана мелодія: з перших нот зрозуміло, що буде далі. Так тло не відволікає, не перетягує на себе увагу і не вимагає від читача надмірних зусиль. Але замість занурення у чужу культуру, маємо радше комфортне впізнавання кліше.
Як же працювати з такою територією, аби не скочуватися у спрощення? Аренєв зазначає, що добрі тексти вимагають від автора кропіткої роботи: «Вивчення матеріалу. Трансформації набутих знань у захопливий сюжет. А насамперед — поваги до тієї землі, про яку пишеш. Не прагнення використати, а бажання розібратися і розповісти іншим. А ще дуже бракує осмислення набутого матеріалу, виходу на узагальнення, на синтез. Мені здається, час для цього давно вже настав, і читачі спраглі таких творів: не одного-двох, а певного нурту, скажімо так. З різними авторськими голосами, з різними поглядами — але з глибиною осмислення».
Від себе додам, що роботу над текстами варто починати з ретельного дослідження першоджерел, а не переказаних в інтернеті «10 цікавих фактів про Карпати».
Популярна література має існувати, і певна гламуризація та стереотипізація — звичний і поширений прийом (ніхто ж не вірить в історичність серії романів про Бріджертонів, правда?). Однак, крім таких книжок й нішевих інтелектуальних текстів, сподіваюся, постане і міцний прошарок літератури, де автори працюють з темою регіону, досліджуючи його історію, заглиблюючись у проблематику, а головне — уникаючи немотивованих спрощень та узагальнень.
