14 лютого 2024 року стіни виставкових просторів «Асортиментної кімнати» наповнилися символами кохання: одночасно відкрилися дві персональні виставки — художника Сергія Телепка «Для Валентинки» й українського документального фотографа Олександра Попенка «Зразу вам кажу, це не Ейфелева вежа».
Для Олександра Попенка, який нині мешкає в Києві, це перша персональна виставкова презентація фотопроєкту «Маленький Париж». Фотохудожник впродовж майже трьох років мандрував Україною в пошуках копій Ейфелевої вежі. Його колекція налічує 102 фотооб’єкти, що стали символами кохання і Парижа як «найромантичнішої столиці Європи». Водночас така кількість повторів свідчить про смаки (чи несмаки?) сучасного суспільства, порушує питання кітчу й інші аспекти та явища, притаманні сучасній культурі. Невипадково ці два (такі не схожі як концептуально, так і технічно й візуально) проєкти були об’єднані в одному артпросторі. Адже це — двоє мрійників, які по-своєму бачать кохання, що виражається у візуальних символах.
Для калуського художника Сергія Телепка ця виставка — також перша персональна. Водночас вона є першим кураторським досвідом художника Юрія Боринця. Допомогу в організації експозиції здійснювала Альона Каравай.
Сергія Телепка можна зарахувати до творців так званого аутсайдерського мистецтва (ар брют, наївне мистецтво, маргінальне мистецтво). Наразі немає чітко усталеної термінології для визначення цих явищ у мистецтві. Наукові дискусії свідчать про поглиблення інтересу до таких артпрактик, зокрема творчого самовираження автодидактів. Їхні виставки, фестивалі й конференції — про пошуки нових творчих можливостей, джерел та інспірацій для митців-професіоналів. Крім того, це є свідченням подолання певних бар’єрів і встановлених рамок передусім з боку «офіційного» мистецтва.
Ще у 1940-х роках французький художник Жан Дюбуфе зацікавився такими проявами в мистецтві, колекціонував їх, вважаючи твори, намальовані душевнохворими, дітьми, примітивістами, — чесними, вільними від умовностей і шаблонів. Як англомовний відповідник ар брюту в 1970-х професор Кентського університету Роджер Кардинал пропонує свій термін — «аутсайдери», що трохи пізніше був доповнений включенням художників, які працюють, не розраховуючи на глядача чи ринок.
Ще один поширений термін — «маргінальне мистецтво» — вживається як синонім до аутсайдерського чи наївного мистецтва. Більш детально ці дефініції можна з’ясувати зі статті Михайла Селівачова, вміщеній у колективній праці «Космос всередині. Наїв і мистецтво аутсайдерів в Україні та світі: дефініції, історичний контекст, дослідницькі кейси» (матеріали онлайн-конференції в рамках Фестивалю наївного мистецтва за редакцією Аліси Ложкіної, Київ, 2020).
Малюнки Сергія Телепка в «Асортиментній кімнаті» виставлені не лише на стінах: на вікнах розміщені альбоми для малювання, які можна гортати й переглядати. Іноді це двосторонні картинки.
Зустрічає відвідувачів «Валентинка» — картина з зображенням серця, поміщена у прозору раму, адже вона також двостороння. Графічні малюнки Сергія тяжіють до абстракції. Він здебільшого малює кольоровими фломастерами, кожну роботу скрупульозно підписує: крім дня, місяця і року, автор ретельно фіксує час і навіть хвилину, коли була створена робота.
Всі картини, які малює Сергій, присвячує своїй «дівчинці», «Валентинці», «Валюшці», як він ніжно називає кохання всього його життя. Чоловік почав малювати кілька років тому, коли мама подарувала йому на Святого Миколая альбом та фломастери. Сергій має групу інвалідності від травми, тож для нього мистецтво несе ще й терапевтичний ефект.
Картини, мальовані фломастерами чи кольоровими олівцями, можуть нагадувати пейзажі, які миготять за вікном автобуса, що швидко рухається. У них присутня динаміка. Іноді вони нагадують фантастичні квіти, береги річки, екзотичні дерева чи кущі. Ця екзотика прочитується передусім завдяки яскравим кольорам — цю можливість дають саме фломастери. У сюжетах можна впізнати, скажімо, озеро, мальоване без перспективного скорочення, наче це вигляд зверху, і пальму, розміщену фронтально поруч з озером, і сонце в куточку, що задумано відводить погляд на тлі червоного неба.
Ці чудернацькі краєвиди утворюються поєднанням фактур завдяки лініям і крапкам, які об’єднують у єдине ціле умовні дерева, галявинки, трави. Художник не уникає відтворення візій, натхненних спостереженнями за реальною природою. Очевидно, це те, що в уяві автора є ідеалізованим прекрасним садом — місцем, куди можна привести свою Валентинку, єдине кохання автора. Для неї він навіть збудував свій «палац» на березі ріки Лімниці неподалік Калуша.
Іноді загальна композиція картин нагадує обриси таких же екзотично-фантастичних тварин чи обриси янгола, який спустився на земну поверхню.
Роботи Сергія не несуть деструктиву, хоча всілякі деформації об’єктів і поверхонь присутні. Часто він вдається до симетричного принципу компонування, але вільного і не цілком аналогічного в усіх деталях. Це робить його роботи ритмічними, рухомими. Елементи в малюнках наче й мають багато спільного, але не повторюються.
Варто відзначити, що подія, якою вона була задекларована до відкриття виставки, геть не відображала те, з чим доведеться комунікувати на виставці глядачу, що до певної міри зберігає втаємничену інтригу. Уважний спостерігач може розгледіти обриси Валентинки у вигляді дивної, майже критської за силуетом і пропорціями, богині чи казкової, майже як в ілюстрації до дитячої книжки, зеленоволосої русалки. Можна також впізнати полум’я, або почуття відчаю, що наче в картині Мунка «Крик» проступає на одному з малюнків.
Та все ж художник готовий тримати на руках свій оберіг, світле, по-юнацькому тендітне і крихке почуття, огортаючи його яскраво жовтим теплом своєї уваги та любові, щоб не згасити це почуття у синьому морі байдужості. Це почуття, за словами Сергія, зародилося ще в школі в підлітковому віці. А згодом його кохана виїхала в Італію, де створила власну сім’ю, розбивши його серце.
Та світлому почуттю не підвладні ні час, ані відстань; тому він готовий блукати різними космічними світами, малювати «хороші» планети, — все, що лише може дати своєму єдиному коханню. Воно може нагадувати кохання Петрарки до Лаури, яке поет проніс протягом усього життя, або не менш романтичне й трагічне почуття Данте до прекрасної Беатріче.
Валентинка є центром життя і всесвітом для Сергія. Цей центр він малює у вигляді білого, незаплямованого кола, дивної писанки, оази в пустелі чи тієї ж «доброї» планети.
Звісно, як зазначили організатори, концепцій в автора може бути безліч, а інтерпретації мають обмеження. Та особливість робіт Сергія Телепка — в його щирій відданості ідеалам створеного ним же світу. А унікальність його в тому, що він не бачив і не цікавився жодними процесами, які будь-коли відбувалися в мистецтві, а тому він не може наслідувати будь-чию творчість, перебирати прийоми, манеру чи повторювати візуальні об’єкти. Він творить те, що йде зсередини, ним керує виключно інтуїція й алогічність. Це те, що можна побачити й у творах дадаїстів, сюрреалістів, в абстрактних композиціях Василя Кандинського, або в ближчих йому (не за масштабом і розмахом) абстрактно експресіоністичних виплесках Джексона Поллока, але не в потоці фарб, що вібрують, а у відчуттях, що залишаються як пам’ять про процес творення, є фактом присутності почуття.
Художник не обмежується реальним світом, він подорожує в просторі, завдяки своїм картинам фіксує уявні ландшафти, вигадані планети, обираючи серед них, неодмінно «хороших», свою, де ідилічно поселиться з коханою, де буде озеро чи ставок, квіти і дерева з яскравими плодами, де від сонця можна буде «закрити» жалюзі на вікнах і мріяти. Мріє він про море.
Якщо хтось і боїться мріяти сміливо, то це однозначно не про Сергія Телепка. Художник не обмежений ані у виборі тематики чи географічних орієнтирів, ані у прив’язці до певного стилю чи манери. Хіба що розміром формату — переважно це А3 чи А4. Це дозволяє йому вільно ширяти поверхнею паперу, експериментувати з наповненням крапками чи лініями, перекриванням кольором. Він не переймається ні поєднанням цих кольорів, ні їхньою сумісністю. Він доволі гармонійний у своїх візуальних патернах та фантасмагоричних світах.
Персональна виставка Сергія Телепка «Для Валентинки» означує окремі аспекти, з якими уже працюють як українські митці, так і куратори та дослідники: це безбар’єрність мистецтва, використання можливостей для самовираження і способу заявити про свої почуття. Це пошук альтернативних шляхів не лише існування, але й експонування неформального й неформатного мистецтва. І тут не потрібно далеко шукати приховані сенси: вони помітні у кожній роботі Сергія, вони — це саме почуття, яке живе всередині. І наважитися його показати в такий спосіб — відверта сміливість.
Фото: Дарʼя Христинюк
