Запропонувати анонс
«Імпреза» як сумнів на тлі міжсезоння

Вперше цей текст Юрія Андруховича був опублікований в 1995 році. І час його перечитати

«Імпреза» як сумнів на тлі міжсезоння

Теперішній час виглядає досить непривабливо. Втім така вже доля всіх на світі теперішніх часів — виглядати тяжкими, страшними, лютими і т. д. Прекрасними вони постають лише з минулого (в утопійних системах іноді — з майбутнього), в будь-яко­му разі — коли йдеться про часи, в яких нас немає, а значить, про часи, яких немає взагалі.

Але саме теперішній час перевершив усі стандарти огидності теперішніх часів.

Ми зрослися з цим відчут­тям уже майже симбіотично, на рівні біології, ще трохи і нам його бракуватиме для нормального, наприклад, кровообігу. Ми пере­конані, що час, в якому живемо, — препаскудний, і це відкриває перед нами безмежні можливості упаскуднюватися самим, аби не виглядати анахронічними. Життя сумне і жахливе, навколишня людність підступна і лиха, а ціни нереальні, думають собі кожних дев’ять із десяти, хоч це не означає, ніби кожен десятий теж так не думає, принаймні епізодично. На тлі такого часу виникає спро­ба вписати в його загальновизнану непривабливість імпозантне слово «Імпреза». Поки що саме тільки слово — не дію як таку. Зрештою, яко люди з філологічною свідомістю (а Оксана Забуж­ко стверджує, що всі ми люди з філологічною свідомістю, навіть ті з нас, які не знають, що це таке), так от, через свою філологічну свідомість ми мусили б поклонятись якраз не дії (вона для нас просто недоступна), а слову, окремо взятому слову, будь-якому, зрештою. Тож для нас таким словом хай буде «Імпреза». Слово це загалом магічне, бо належить до розряду тих, що з їхньою до­помогою, через вимовляння, вишіптування, повторювання, наспі­вування тощо, можна нібито (і я в це «нібито» вірю) змінити на краще не тільки занедбаний і поруйнований з невідомих моти­вів світ, але й сам теперішній час, щодо якого ми вже погодилися, що він неможливий. «Я не переживу цю зиму», — сказав мені на­прикінці минулого листопада один напівбожевільний безхатько з київської кулінарки, хронічний деґрадант, свого часу близький до Спілки письменників та Інституту літератури. «Я не переживу теперішній час», — почулося мені з його вуст, хоча погодьтеся, що така формула звучить досить абсурдно.

І тому ми пережили цю зиму, і от настала весна. І внаслідок цього ми зібралися тут усі разом, аби вимовити вголос: «Імпреза». Сам факт такого зібрання, як на мій погляд, свідчить про певну загрозу. Я хотів би, щоб це стало акцією рятування. Можливо, це навіть штучне дихання. Проведене успішно і своєчасно, штучне дихання, як правило, повертає дихання природне. Своєчасно — для нас означає саме в теперішньому часі, і лише від нас зале­жить, чи має які-небудь шанси час майбутній, а конкретніше: чи буде четверта «Імпреза»?

Чому я ставлю таке запитання? Для відповіді спробую (на­скільки мені вдасться) переспрямувати свою свідомість — з фі­лологічної площини в історичну. Наважуся при цьому виступити таким собі хронікером і перебіжуся історією (історіями) бієнале «Імпреза» всіх попередніх (прекрасних) часів, але оскільки не­можливо осягнути неосяжне, то я зосереджуся лише на одному з аспектів, такому нікчемному, що нам, вільним козакам-естетам, годилося б на нього просто начхати, а саме: взаємодії «Імпрези» з навколишнім соціумом. Або скажу конкретніше: чи хотілось «Імпрези» нашому двічі перейменованому містові Станіславу включно з його владами (зовнішньою, позірною, і тіньовою, ре­альною), включно з його структурами, культурами, коридорами, інтеліґенцією, творчою інтеліґенцією (бо це різні речі), народом, громадськістю, громадою, населенням і насєлєнієм?

«Імпреза», ч. 1, рік 1989-й. То був у класичному розумінні прекрасний час! Влада ще стара, а ситуація вже нова: пісенна революція, карнавал мітинґів, торжество гасел, політичний те­атр (театр у найвищому сенсі, де гра відбувається на життя і смерть), будь-яке масове зібрання можна так чи інакше вико­ристати. Влада ще хоче подобатись, відчайдушно хапається за компроміси і, хоча в її розумінні «Імпреза» мусить бути чимось дуже сумнівним, усе ж підтримує та дозволяє цей «масово-куль­турний захід», фінансує його, забезпечує приміщенням та пе­псі-колою і закриває очі на явну присутність у нашому, тоді ще закритому, місті, кількох підозрілих іноземців. Громадянство аж гуде від захвату, вбачаючи в «Імпрезі» перш за все нову можли­вість підняття національного прапора (і дослівно, і переносно). Зали переповнені, реакції бурхливі. Широкий розголос і повний успіх (нагадую, я не торкаюсь тут суто мистецького аспекту, а лише соціального).

«Імпреза», ч. 2, рік 1991-й. Суспільні рушення все ще трива­ють, щоправда, рухаються до свого гепі-енду: за якихось кілька тижнів має відбутися референдум, і все стане на свої місця. Вла­да вже інша, мова і прапор узаконені, ба більше — на чолі влади, мови і прапора стоїть… один з ініціаторів «Імпрези»! Це час, коли збуваються казки. Пасаж Ґартенберґів робиться епіцентром буч­ного і бурхливого відкриття (дарма, що так і не ремонтований, а радше, як каже Ярослав Довган, латаний-перелатаний). Юрми за­інтриґованих абориґенів, переважно молодих. Мандрівна богема з України та з-поза неї. Камерна музика, блазні-танцівники, ілюмі­нація, насичена культурна програма кількох перших днів. Посиле­на увага з боку мас-медіа. Все вдається, це знову успіх. За тиждень усе завмирає. Піднімання прапорів вичерпало себе. Порожніють виставкові зали, навіть той, у пасажі Ґартенберґів, навколо якого саме тоді починається і досі не затихає боротьба інтриґ на межі з політичними. Саме тоді падають перші звинувачення: «пани» влаштували собі «імпрезу»;

художники відібрали в наших дітей щасливе дитинство, себто пасаж «Дитячий світ»; тепер виставля­ють у ньому свою ляпанину. Провінція збунтувалась і перемогла.

«Імпреза», ч. З, рік 1993-й, відбувається вже тільки для того, щоб взагалі відбутися, щоб не рвалась початкова ідея бієнале. Во­на відбувається, але її, по суті справи, виселено. Вона за межами історичного центру і за межами тих подій, про які в місті знають і говорять. Щоправда, влада знову (знов-таки вже інша) пристара­ла на відкриття духовий оркестр і навіть потаємний зал для бен­кетів, та все ж для своєї більш ніж ефемерної мети — яку чомусь називають «розбудовою держави» — вона вже познаходила для себе куди кращі, хоч і дорожчі, забавки: Світовий конґрес гуцу­лів, наприклад. Тим більше, що з погляду політизованості кожна наступна бієнале робилась дедалі «безідейнішою». І ми могли б навіть пишатися цим явищем яко свідченням дедалі більшого осягнення всіма нами внутрішньої свободи. Без неї справді нема мистецтва, нема творчого акту, чистого, вільного, мимовільного і безглуздого у своїх засадах. Але що поробиш? Для проведення таких великомасштабних акцій, що ними уявлялись «Імпрези», цієї внутрішньої свободи трохи замало. Мусить же хтось опла­чувати священиків, духові оркестри, готелі і каву з канапками!..

Теперішній час — і це його іманентна властивість — завжди намагається переконувати нас у непотрібності мистецтва.

Наш теперішній час — як ніякий інший. Наприклад, я — автор трьох непотрібних збірок віршів і двох непотрібних романів, нині пра­цюю в редакції непотрібного часопису (теперішньому часові не потрібен його опис, і тому часопис уявляється зайвим), але я у впертості своїй мрію про те, щоб видавати ще один, не менш не­потрібний, часопис, таким чином нагромаджуючи цю гору непо­требства невідомо для чого. Ця непотрібність видається мені чи не найбільшою чеснотою. Бо якщо у цьому світі щось непотрібне все-таки існує, значить воно неминуче. А неминуче — значить по­трібне. Ось таке я вигадав сам для себе виправдання.

Але у випадку з «Імпрезою» я все-таки волів би говорити про її потрібність. Адже ми зійшлися тут, як я розумію, для того, щоб знайти для неї можливість тривати далі. Для обґрунтування цієї потрібності я дам п’ять простих відповідей на п’ять простих за­питань. Наперед перелічу запитання. Вони стосуються одного і того ж, але поширюються довкола мене концентричними колами.

1. Для чого «Імпреза» потрібна мені? Звучить занадто еґоцен­трично, тож поспішаю виправити становище: 2. Для чого «Імпреза» потрібна моїм друзям? Тут я маю на увазі коло ближче і дальше, означене й неозначене, мертві, живі і ненароджені. 3. Для чого «Імпреза» потрібна моєму містові? 4. Для чого «Імпреза» потрібна моїй (нашій) країні? 5. Для чого «Імпреза» потрібна цілому світові?

Якщо мені пощастить дати на ці запитання більш-менш за­довільні відповіді, то вважайте, що справу врятовано. Ясна річ, не справу моїх сумнівів. Тож почну із себе. Для чого «Імпреза» потрібна мені? Тому що я — мешканець цього міста, прив’язаний до нього всім на світі включно з фамільною містикою, не збира­юся його покидати, отримую від нього свій букет мазохістичних радостей і максимально зацікавлений у тому, аби про нього всю­ди було відомо як про місто «Імпрези», а не як про місто підоз­рілого пам’ятника Франкові.

Для чого «Імпреза» потрібна моїм друзям? Тому що вони спільними зусиллями витворили тут середовище, здається, впер­ше в історії (цього міста? цієї землі? — не знаю!) йдеться про щось достеменне, вони зарядили це середовище високим «напрягом», але не мають права у ньому заскніти, ізолюватися (бути ізольо­ваним) на рівні «обласного центру» і врешті набриднути одне одному та самому собі в надто тісних чотирикутниках смерті, означуваних кав’ярнями середмістя.

Для чого «Імпреза» потрібна моєму містові? Перш за все — з міркувань «повернення кольоровості». Існує міф про те, що п’ять з гаком десятиліть тому це місто було досить кольоровим і цікавим. Потім його насильницьки (бо як ще?) перемалювали на сіро. Цю сірість якось уже звикли пояснювати провінційні­стю, хоча за всіма європейськими мірками нормальна провін­ційність аж ніяк не є мінусом і означає не так периферійність чи забитість або відсталість, як самобутність і унікальність, себто ту саму кольоровість. Я мрію про те, що це місто вдасться вирвати із зачарованих кіл. Поки що у ньому гинуть всі починання — від доброго незалежного журналу до доброї незалежної кнайпи, а точніше, корчми. Тепер я переводжу подих, бо ми підходимо до найголовнішого чи то пак найґлобальнішого.

Для чого «Імпреза» потрібна країні Україні? Попри самозрозумілу річ, що їй (країні) взагалі життєво потрібна будь-яка нова творча ініціатива, «Імпреза» взагалі — це шанс. Бо згадувану вже периферійність мусимо долати разом — країна загалом і кожен із нас зокрема.

Україна тоді перестане бути культурною периферією світу, коли її міста перестануть бути культурною периферією України, а явища світового порядку спалахуватимуть не лише в Києві.

Для чого «Імпреза» потрібна світові? Гадаю, насамперед як доведення закону сполучених посудин. Ми взаємозалежні і взаємозумовлені — ця стара істина межує з трюїзмом, але так є. Творча ідея «Париж-місто» заглухла приблизно за десятиліття по закінченні Другої світової війни, коли перервався потік людино‑ідей зі Східної Європи. Це лише один приклад. Смію стверджувати, що ті перуанці, єгиптяни або шведи, які присилали свою графіку на кожну з минулих «Імпрез», не так давали, як брали для себе. Японці, які розуміють і знають усе на світі, найкраще підтвердили цей здогад. «Імпреза» потрібна світові як ще одна можливість великих географічних відкриттів у культурі.

Але все-таки: як вписати її в непривабливий теперішній час? Яку форму для цього знайти? Можливо, перетворити її в суціль­не і неперервне міжсезоння? Можливо, варто зберігати лише дух: безліч малих імпрез, мініатюрних виставок у придатних і непридатних приміщеннях, подвір’ях і помешканнях, «квартир­ні варіанти», вечори поезії для п’ятьох слухачів, перформанси для випадкових перехожих, пересувний вуличний театрик — максимальний мінімалізм, мінімальний максималізм, таємний фестиваль без кінця і початку, мистецтво для мистецтва? Я не знаю відповідей і сподіваюся, що це не так вже й важливо. Так чи інакше — головне відбувається всередині нас.

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити