Щороку галереї та музеї міста проводять принаймні кілька так званих «різдвяних» виставок, із творами, які обʼєднують зимові або святкові сюжети.
На прохання post impreza докторка мистецтвознавства, доцентка кафедри дизайну і теорії мистецтва ПНУ Надія Бабій розповідає про історію тяглості традиції влаштовувати «різдвяні виставки» в Івано-Франківську.
Напередодні різдвяно-новорічних свят виставкові, культурні, ба, навіть комерційні простори рясно заповнюються яскравими й впізнаваним антуражем. Поговорімо про постання й занепад традиції «різдвяних виставок», їхнє розмаїття, позиції інституцій чи мистецтвознавчої концепції за останні 30-40 років.
Пошукуючи відповіді, опираємось на мистецтвознавчі дослідження, публікації в пресі, архіви художників, цифрові медіа, журнали 1986-2015 років з надходження творів на виставки до Івано-Франківського художнього музею — тепер Музей мистецтв Прикарпаття й ТС «Івано-Франківська обласна організація Національної спілки художників України»; інтерв’ю з митцями Миколою Якимечком, Орестом Заборським, Богданом Губалем, Яремою Стециком.
Мистецтво та виставкові процеси на теренах есесеру чітко регламентувалися офіційними органами при інституціях. Форма виставок багато в чому залежала від статутів творчих організацій: науково-дослідна, згодом кураторська діяльність — для художнього музею; виставкова професійна (салонне мистецтво) — для обласної організації Національної спілки художників; популяризація аматорських колективів — для закладів типу навчально-методичних центрів. Виставки дитячої творчості демонструвались винятково при відповідних клубах або школах.
Тематики виставок у 1970-1980 роках були обумовлені переважно потребами пропаганди й формулювались на кшталт (за каталогом «Виставка творів Михайла Фіголя». Івано-Франківськ: Облполіграфвидав, 1978): художня виставка, присвячена -річчю возз’єднання українського народу, -річчю утворення Української РСР, -річчю звільнення Радянської України від фашистських загарбників, -річчю Великого Жовтня (50-річчю возз’єднання Західноукраїнських земель із радянською Україною була присвячена й перша міжнародна бієнале сучасного мистецтва «Імпреза» (1989). Виставки присвячувались й до уродин відомих діячів української культури: Марка Черемшини, Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка тощо; іноді були профільними: творів декоративного й ужиткового (ці галузі розділялись ще у 1980-х) мистецтва, монументального мистецтва.
Новорічно-зимову проблематику окремо не виділяли й не тематизували як особливий жанр чи проєкт. Засніжені краєвиди часто знаходимо у каталогах чи в переліках робіт групових й персональних виставок. Коло авторів 1970-1980 років доволі широке: Михайло Фіголь, Микола Попов, Олександр Шеванюк, Микола Р. Варення, Іван Лобода, Федір Майко тощо.
Варення М. Р. «Зимовий день», 1987, пол.. ол. 48х38
Не бракувало й новорічних виставок-ярмарків, спрямованих на естетизацію побуту громадян.
Міжреспубліканська виставка-ярмарок з творами прикарпатських умільців. Москва, 1972
Це уречевлення художньої творчості згодом прослідковується у кількох іронічних роботах Володимира Гуменного.
Гуменний В. «Новорічний автопортрет», 1983, офорт, акватинта
Натомість у буденності галицька міська громада залишалась поміркованою: у сім’ях дотримувалась не так релігійних правил, як звичаєвих, до яких належали спільні традиційні вечері й процесії: віншування, засівання, коляда, освячення йорданської води. Серед неодмінних підсилюючих мотивів цих практик були естетичні, як то виготовлення костюмів до переберії, малювання звізди, прикрашання помешкань паперовими витинанками у формі ромбоподібних хрестів, чи шести- й восьмикутних звізд.
Радянські новорічні святкування де в чому наслідували традиції міжвоєнних різдвяних галицьких балів. У клубах, міській філармонії збирались маскаради, відбувались концерти та конкурси. Центральну ялинку міста, що стояла на площі перед початком вулиці Радянської (тепер Незалежності), починаючи з 1955 року звично обставляли фігурами, які щорічно виготовляли майстрині оформительського цеху. Чи не першою виготовленням ляльок займалась учениця Вадима Меллера — художниця-модерністка Міліца Симашкевич; згодом до роботи долучилась Стефанія Сандюк. До циклу зимових народних гулянь залучали й так звані «проводи зими», «масляну». Газета «Прикарпатська правда» від 9 лютого 1988 року публікує низку світлин з такого святкування. Серед фрагментів — виставка зимових краєвидів на алеях міського парку.
Ще однією безперервною естетичною традицією було святкове листування. Твори оригінальної мініграфіки — самвидавні різдвяні листівки — набули популярності ще у 1950-1970 роках як своєрідний напівпідпільний мейларт. Наприкінці 1980-х ними послуговувались у власній ідентифікації дисиденти та нові самоорганізовані культурні й релігійні товариства, зокрема «Рух». У таких листівках разом з традиційним привітанням «З Новим роком» часто додавали славлення «Веселих свят», а поруч з курантами зображували процесію зі звіздою, малі зірки на ялинці, хор колядників тощо. З цього часу збереглось чимало різдвяних листівок авторства Опанаса Заливахи, Зеновія Соколовського, Анни Кирпан.
листівки О. Заливахи
Анна Кирпан для товариства «Рух», 1988
Малювали й ікони чи то картини на релігійні теми. Цілком зрозуміло, що їхнє експонування відбувалось поза межами мистецьких інституцій.
О. Заливаха. «Народження Христа», 1974. ДСП, ол. 65х55. Опубл.: Опанас Заливаха / упор.: М. Аронець. Івано-Франківськ: в-во «Лілея: НВ», 2016
Наприкінці 1990-х листівки, як малі друковані форми, були виразниками нових часових й іронічних змістів. (Мельник, В. Ростислав Котерлін, Анатолій Звіжинський: час — це ти сам…. Тижневик Галичини. 25.09.1997)
Котерлін, Р. «2000-й рік настав», поштівка, 1997
У 1980-х не переривався інтерес й до театралізованих дійств. Колядницькі процесії вирізнялись часом проведення у новорічну ніч й змішуванням елементів Нового року, Різдвяного вертепу з Маланкою та Щедрим вечором. До процесії часто входили Дід Мороз, Снігуронька. Колядувалось лише по хатах, вуличний хід був німим. У таких процесіях змішувались різні спільноти: художники, письменники, поети, архітектори, вчителі тощо. Уже наприкінці 1980-х постановки на основі народних обрядових дійств професіоналізувались й набули широкої популярності. Серед акцій Клубу творчої інтелігенції Прикарпаття (Івано-Франківськ, 1988) назвемо «незвичні» творчі вечорниці у кафе «Молочне». З великим успіхом відбулась сценічна вистава-переберія «Маланка» (художній керівник Ярослав Ярош, 1989). ЗМІ відзначали актуальність дійства, масовість його відвідування, утиски адміністрації у формі вилучення афіші. (Матешко, А. Давнє входить у сучасне. Комсомольський прапор, №12-13, 28.01.1989. С. 4) За спогадами художника Богдана Губаля, що виконував на переберії роль Чумака, «чиновник» у виконанні художника Валерія Дувірака настільки увійшов у роль, вискочивши несподівано на сцену з глядацької зали й вимагаючи «заборонити» дійство, відповідно до норм радянської конституції, що глядачі, увірувавши в істинність партократа, витягували його з залу й намагались побити.
Буклет народної драми Меланка. Приватний архів Б. Губаля
Одночасно відбулась й самочинна процесія з шопкою та звіздою в громадському просторі Івано-Франківська. Основу колективу складали працівники Івано-Франківського державного художнього музею.
Процесія в публічному просторі м. Івано-Франківськ. Фото з фондів ММП
Увага професійного мистецького середовища до самоцінності народної архаїки, фольклору зросла ще після грандіозного успіху персональної виставки закарпатця Федора Манайла у Києві (1962), про що прямо зазначала у своїх спогадах відома художниця Тетяна Яблонська: «На мене дуже вплинуло їхнє мистецтво, особливо, коли я ясно відчула необхідність вибиратися з безвиході». Ця ж виставка, за спогадами Георгія Якутовича, стала першопричиною картинного методу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». А вже навколо «Тіней» зосередились митці, чия неймовірна зацікавленість фольклорним матеріалом й атрибутами народної естетики надалі не тільки не призвела до нудотного етнографізму чи емоційно-естетичного архаїзму, а спричинила до нових пошуків синтезу в професійному мистецтві. У цьому часі з’являються колоритні живописні типажі Петра Сахра, Івана Лободи, краєвиди Олександра Коровая, натюрморти Миколи Варенні, Петра Боєчка, цінні зразки монументалістики.
П. Сахро «З весілля», п. о. 1968
Повна розгерметизація виставкового процесу розпочалась у часи «горбачовської перестройки» (1985-1991). Успіх молодіжних пленерів й симпозіумів у Седневі та Жденієво (1987-1988), згодом перше міжнародне бієнале сучасного мистецтва «Імпреза» (1989), серія культурно-мистецьких фестивалів, як і сам час, сприяли формуванню нової спільноти художників і визначили вектори розвитку українського мистецтва періоду розпаду СРСР. Експериментували з формою, технологіями й змістами. Цитування великих стилів, наслідування, трансформація християнських вірувань, народних звичаїв, осмислення знакових систем, розщеплення до рівня абстракції, деконструкція, мікро- та макросвіти, обговорення змісту самого мистецтва, суб’єкт-об’єктних стосунків — ось не повний перелік тем, які висвітлювались в літературі, публіцистиці й відображались у виставкових форматах. Якийсь час завдяки «Імпрезі» Івано-Франківськ був головним експозиційним центром на усьому пострадянському просторі, тож Різдво мислилось найперше у контексті відродження нації, падіння радянського режиму, нового українського мистецтва, зрештою — іронічних очікувань.
Хоча тематизація Різдва у виставкових проєктах проблематизується лише з настанням Незалежності (перша виставка Спілки художників з присвятою Різдву датується 1993), однак у роботах художників порушується від 1980-х. Один з перших гобеленів «Вертеп» розроблявся Богданом Губалем ще 1985 року, інший демонструвався на персональній виставці митця у Львівському музеєві етнографії і народних промислів (1989) й був закуплений Міністерством культури України.
Б. Губаль. Картон гобелену «Вертеп» 1985
ескіз гобелену «Вертеп», 1989
Не бракувало й творів малої графіки.
П. Прокопів. Ліногравюра, 1991
Спілчанська виставка 1994-1995 року декларувала переважно тематичний підхід — різдвяні фігуративні сюжети, святкові натюрморти, краєвиди. До слова, Опанас Заливаха на ній представив живопис (відтворено з оригінального запису) «Прогулочні дворики на красной Прєснє», 1988 та портрет «Артистка Галя Сумська».
Фрагмент журналу надходжень робіт на виставку
Виставкова діяльність значно пожвавилась від 1995 року. Цей рік збігся з проведенням четвертої «Імпрези» та II Міжнародним фестивалем вертепних вистав у Луцьку «Різдвяна містерія». У програмі луцького фестивалю відбулась й однойменна виставка.
самвидавний каталог виставки (ліворуч)
Із самвидавного каталогу дізнаємось про участь у ній франківських художників: Богдана Губаля, Петра Прокопіва, Валентина Данилюка, Миколи Павлюка.
У цей час на різдвяній виставці в Івано-Франківську вперше представлені автолітографії «Той, що кричить» (в авторській редакції «Кричащий»), «Мовчання», «Наталя» Володимира Гуменного, офорти «Потоп», «Повернення блудного сина» Тараса Пліща, олія «Зелений пес» й мала пластика «Чарлі» (латунь) цього ж автора, комп’ютерна графіка (!) Миколи Сарапіна «Листи без адреси» та «Радости не ридай» (1994).
В. Гуменний, Той, що кричить. 1995, автолітографія
Цікаво, що були популярними композиції з числовими знаками: «Вертеп I» та «Вертеп II» (1995) Миколи Якимечка, композиції «Рух-ІІ», «Вікно-І», «№111» (1995) Ігоря Токарука.
М. Якимечко, Сірий вертеп, полотно, олія, 77х60, 1994
Творчість Богдана Губаля представлена новими акварелями. Живописець Петро Боєчко демонструє на цих виставках сталу манеру світлових елегій, у фокусі яких застиглий світ сільського раю.
До 2000 року спілчанські виставки набирають рис подій. Їхнє відвідування стає велелюдним. Тематика робіт не так описова, як образна. Кон’юнктура не вітається і висміюється як прямо, так і позаочі. Роботи приймаються через виставком. Судячи з журналу надходжень, серед відмов у експозиції фігурують й відомі імена. Усе більше митців стають учасниками міжнародних виставок. На активність виставкового процесу впливає й рівень закупівель робіт. Серед поціновувачів багато іноземців.
Це був час інтелектуального вибуху: кожен тривалий час працює у майстерні, намагаючись знайти нове рішення для вираження ключової теми. Відкриття відбувались з концертами, читаннями, танцювальними й театральними заставками, обговореннями й вечорницями. Події супроводжували самвидавні буклети, листівки, запрошення.
Книга відгуків переповнена дописами, а вітрину магазину «Художній салон» ще 1997 оформила художниця Анна Кирпан паперовою композицією «Три царі». Це було фантастично виразне й одночасно доволі просте комунікативне рішення. Чи не вперше в Україні величезна витинанка виконувала роль привітання, запрошення й реклами у вуличному просторі. Моя творча діяльність на цій виставці представлена графічним триптихом «Трансформація лабіринту». Опанас Заливаха у відгукові порівнює їх з китайськими ієрогліфами.
Бабій Н. «Трансформація лабіринту 1», кол. папір, вирізування
Івано-Франківський державний художній музей тривалий час не пов’язував свою діяльність з прикладними збірними виставками: ані новорічними, ані різдвяними. Слава співорганізатора «Імпрези» зумовлювала до ретельного планування (іноді жорсткого втручання) концептуальних подій у головний музейний простір, що є пам’яткою архітектури XVII ст. Нави міської колегіати у 1993-му визначені місцем постійної експозиції сакрального мистецтва Галичини XV — XX століть. Музейна галерея на вулиці Низовій, 2 почала функціонувати від 1994-го, а у 1998-му відкрилася зала у захристії колегіати, що дозволило розширити кількість й проблематику виставок. Основна діяльність музею у 1990-х декларувалась через колаборації «сакральне — профанне — нове сакральне», а метою було збурення традиційної громади. Тут у 1990-ті склався унікальний колектив науковців, який очолив Віктор Мельник. Саме його авторитетна думка впливала на планування, експозиційну політику, залучення ЗМІ, зв’язки з громадськістю.
Виставки, пов’язані з Різдвом, не толерувались. Так, уперше 1998-го протягом січня-лютого експонували фондову збірку «Різдво в Галичині» (живопис, графіка, скульптура, іконостасна різьба, текстиль). У часі між 1996-м й 1997-м у галереї на Низовій представляли образотворчість музейних працівників. Документації не збереглось, однак чітко пригадую, що ідея виставки належала завідувачу відділу сакрального мистецтва Вікторові Мельнику. Подія бачилась як «прикол», іронія. До творчості мистецтвознавців ще у попередню добу ставилися більш аніж скептично. Побутувала думка, що мистецтвознавцями стають лише ті, хто не можуть самі творити. Однак експозиція була доволі цілісна: акварелі Віктора Доскалюка, пастелі у стилістиці Матіса Анни Шеремети, силуетні витинанки Надії Бабій «Метелики гарему», оригінальна графіка Мирослава Аронця. Віктор Мельник представив кілька асамбляжів. І — жодних засніжених пейзажів.
У 2000 році в центральній наві костелу відбулась чи не остання з «іронічних» подій — виставка «Човен до 2000-ліття Різдва Христового». Попри патетичну назву, експозиція сформована навколо об’єкту — металевої рекламної конструкції у формі трапеції. Учасники належали до кола спільноти «Станіславський феномен», їхні роботи попередньо експонувались на міжнародних виставках, зокрема й — 4-й Петербурзькій бієнале «Східна Європа. Новий простір». Човен, як алюзія до нави-корабля, корабля блазнів, заклик «звільнитися від обтяжливого насилля лінійного часу, з тріски перетворитися на “човен”» (цитата з Мельник В. Ростислав Котерлін, Анатолій Звіжинський: час — це ти сам…Тижневик Галичини. 25. 09.1997).
Як пригадується, Мирослав Яремак представив серію робіт «Християнські медитації».
Яремак, М. Із серії «Християнські медитації», 1996. пап. акв.)
Обговорення традиційно було скандальним й непоступливим. Той же Заливаха, якого запросили до слова, різко відгукнувся про зміст представлених творів.
На початку 2000-х економічні негаразди в країні не сприяли розвиткові художнього процесу — як офіційного, так і альтернативного. Час цинізму й іронії перервала глобальна капіталізація. Частина митців емігрувала, частина шукала заробітків у рекламі, видавництві, дизайні, бізнесі, освіті.
Саме у цей період виставки дитячого малюнку постають як самостійний напрямок, пов’язаний щонайбільше з різдвяним циклом. Експозиції будуються у залах музеїв та Спілки художників. Керівники класів, гуртків і студій — професійні художники Микола Панаков, Ярема Стецик, Анна Кирпан, згодом Марія Корпанюк — декларують дитячий малюнок як форму особливого висловлення: щирого і неповторного розуміння світу, Бога, відчуття часу. Активну позицію займають нові греко-католицькі спільноти — «Як Марія».
буклети виставок дитячого малюнку 2000-х. Надані Яремою Стециком
Згодом сформувались паралельні проєкти: музейний «Янголи в Колегіаті» (2011-2012) (ідея почерпнута Михайлом Дейнегою із виставки мініграфіки «Янголи летять до Папи», м. Краків, Польща, галерея «Sacro Art», 2000. У ній до участі залучені франківські митці — Н. Бабій отримала бронзову медаль за витинанки «Ангел із терновим вінцем» (1999), щорічний фестиваль-конкурс «Для Бога я створюю найкраще», «Миколай іде до сиріт». Міські шопки, створені у 2012 році художником Миколою Джичкою, від 2014-го у «перкалабській» версії Яреми Стецика (Автори фігур Роман Зілінко, Остап Лозинський) стали центрами проведення альтернативної коляди, міських екскурсій, що поєднували експозиційну культуру, музичні акції, карнавалізацію. Вони набули особливої популярності у часі перших місяців повномасштабної війни 2024 року й понині збирають зацікавлених.
шопка, 2016
Нові інституції: найперше «Ініціатива ЦСМ», галереї «Асортиментна кімната», «Ваґабундо» не толерують до легких і популярних жанрів. Увага одних звернена на виставки як форми альтернативної освіти, інших — до персональних висловлювань. Існує й багато ярмаркових форматів, що пропонують в часі зимових свят продаж крафтової атрибуції. Кількість виставкових проєктів щороку більшає, однак про їхню новизну говорити складно. Кіч, несмак, несправжня ідилія смереково-копичкового стилю, що популяризуються митцями й інституціями у власних програмах, призводять, зрештою, до такого ж несправжнього конструювання реального світу.
12 грудня у виставковій залі Івано-Франківського краєзнавчого музею відкрилась небанальна експозиція, пов’язана з 15-літнім ювілеєм проєкту «Врятуємо скарби разом!». Попри відсутність традиційного антуражу, нині це — чи не найцікавіша форма подячного висловлювання через мистецтво за прожитий рік.
Головне зображення: Кирпан А. «Три царі несуть дари зі сходу». 1997, папір, скоч, вирізування, наклеювання
