Виставку під назвою «На Різдво про таке не говорять» анонсували завчасно — лаконічно та радше як запрошення на застілля. 11 листопада Петро написав в приватні повідомлення: «Приходь на нашу з Мохом виставку, принось пляшку і до пляшки».
23 грудня я взяла пляшку червоного та слоїк білих грибів — і вирушила в «Ваґабундо».
Напевно, це був один з найбільш відвідуваних вернісажів цього року. Багато людей, галаслива атмосфера та кілька розбитих бокалів на підлозі — і це лише перші 15 хвилин по початку.
Вітальних слів не застала, тож прошу Петра про коментар для post impreza. «Дякую, що всі щось захопили. Хто з собою нічого на стіл не приніс, той — хуй. Надіюся, що прибиральниця з усім цим бардаком завтра ся розбере, а загалом дуже тішуся, що сьогодні всі тут», — ці слова могли б бути лейтмотивом відкриття, де говорити про роботи є моветоном. Інакше з Буяком бути не могло: він часто каже, що не є художником (а образотворцем), і наголошує на трикстерскому та провокативному характері всього, що робить.
***
На виставці представлено понад 40 робіт, які розподілені на трьох стінах.
На центральній — найбільший блок з двадцяти робіт меншого формату. Здебільшого це давніші чорно-білі роботи, деякі з яких нещодавно були доповнені кольоровими акцентами. Тут впізнається Петро «до великої війни» — детальний, ретельний, з делікатними лініями та переважно тонкою іронією. На бокових стінах розміщено по 10 робіт більшого формату та іншого характеру. Вони — грубіші за виконанням та темніші як за кольоровою гамою, так і змістом. Всі ці роботи Петро створював вже під час реабілітації після поранення на фронті — як каже сам, швидко та імпульсивно.
«Ось ці дійсно страшні», — кажу Петру, показуючи на стіну праворуч від входу. «Так-так, так і має бути!», — захоплено відповідає він.
***
Важливою частиною робіт Буяка є сторітелінг. Важливою, але не неодмінною: на цій виставці було ухвалене просторово обумовлене рішення розмістити під малюнками лише частину історій (які цього разу для Буяка написав Мох). В них, здається, немає табуйованих тем. Тут історії й про аномальну інцестну народжуваність в горах, і про Велику карпатську війну, і про блукаючу вагітність, і про колективне божевілля під час освячення кошиків, і про злі полонини, де «вівці не пасут, бо молоко скисає ще всередині». Якщо глядача не злякають малюнки, то від деяких сюжетів може стати ніяково. Власне, такий мікс в дусі «Тисячі та однієї ночі» дозволяє розміщувати роботи в довільному порядку, і все одно врешті отримати завершену історію. Історію про химерне позачасове гуцульське село, в якому все існує спільно: люди, тварини, духи — живі та мертві.
***
Виставку спродюсував та придумав Олег Гнатів (Мох), тому на вернісажі була музика. Грали «Орбахоса» (Іванка Погребенник) та Duduk (Сурен Восканян). Їхній дует вже помічали на кількох бекстейджах та імпровізаціях — після того, як вони познайомились завдяки останньому приїзду до Франківська мистецької групи «АртПоле». Цієї весни Сурен пішки вибрався з блокадного Маріуполя, і не одразу повернувся до музики. Панковий репертуар Іванки є радше незвичним для духовика Восканяна, який спеціалізується на традиційній та класичній музиці, але тим цікавіше прозвучав дует на відкритті.
«На Різдво про таке не говорять», а на відкритті виставки не говорять про роботи — принаймні якщо це виставка Петра Буяка. Але з другого дня після вернісажу вже можна. Виставка ще якийсь час триватиме в Підземному переході «Ваґабундо», тож варто встигнути її побачити. Але майте на увазі: це — не різдвяна виставка.
Відео: Павло Кіріллов
Фото: Юрій Рильчук
