Запропонувати анонс
«Навіть якщо не знаємо імен похованих, відкриваючи ці могили, не даємо їх забути»
Наталія Федоришин 21 Грудня, 2022

Розмова з істориком та головою ГО «Меморіал» Василем Тимківим про Демʼянів Лаз — місце масових розстрілів українців, де вже за часів незалежності створили меморіальний комплекс, який зберігає історію для нащадків

Цей текст був написаний, відредагований та зверстаний під час чергового блекауту після обстрілів української критичної інфраструктури під час війни Росії проти України

Наталія Федоришин 21 Грудня, 2022
«Навіть якщо не знаємо імен похованих, відкриваючи ці могили, не даємо їх забути»

Василь Тимків — директор комунального підприємства «Пам’ять» Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, репресій і депортацій тоталітарних режимів та голова ГО «Меморіал», яка з 1980-х років виконувала пошуки масових поховань жертв комуністичного терору. 

Ми поговорили з ним, як в кінці 1980-х в Івано-Франківську віднайшли місце масових поховань українців, розстріляних більшовиками — Демʼянів Лаз. 

У 1998 році поряд з місцем масових поховань звели церкву. А у 2009 в її підвалі облаштували музей. Цей комплекс є прикладом успішного втілення комеморативних практик і вшанування памʼяті людей, чиї поховання були віднайдені — тобто того, з чим українці, на жаль, знову стикаються під час повномасштабної фази війни з тією самою імперією.

Попереджуємо: текст містить описи ексгумації.


Розкажіть історію «Демʼянового Лазу»: історичний контекст та як почались розкопки?

У 1988 році, коли Радянський Союз ще всіляко приховував свої злочини, в Білорусі пішла мова про Куропати, де знайшли масові поховання радянського терору. Тоді міжнародна організація «Меморіал» поширилась територією союзу, утворився осередок й в Івано-Франківську, який очолював Зіновій Дума. 

Тодішні старожили села Пасічна пам’ятали, як у кінці червня 1941 року енкаведисти вивозили на вантажівках тіла людей в ліси на околиці села. Очевидці згадували, що з накритих брезентом машин скрапувала кров. Це були мертві в’язні радянських тюрем, яких масово вбивали перед приходом в місто нацистських військ. Коли ж у липні 1941-го німці вже були у Станіславові, то намагались розкрити злочини радянської влади: у тюрмах на Сахарова та п’ятій школі енкаведисти залишили понад 700 тіл вбитих в’язнів, які німці похоронили біля заводу Промприлад (на той час це був край міського цвинтаря). Тоді ж німці розкопали й поховання в Дем’яновому Лазі, на яке приходили дивитись багато людей з навколишніх сіл. Але й швидко закопали його назад — через страх епідемій. 


Зі свідчень Петра Вінтоняка: 

«Я орав свою ниву на тому боці гори, що тягнеться до села Загвіздя. То якраз навпроти Дем’янових лазів. Протягом дня, поки орав, чув з того лісу часті постріли. (…) В лази, де ніби готували склади для боєприпасів, нікого не пускали. Протягом ночі бачив, як до лазів їхали і їхали вантажні машини, криті брезентом. Знаю, де стояли вартові, що не пускали нікого до лісу. Кілька днів жителі Пасічної чули постріли, що луною відбивалися з лісу. Всі старші люди мого віку і молодші знають про це. Майже все село ходило дивитись, коли німці робили розкопки. Я теж ходив. З трьох були відкриті дві ями. Я заглянув в одну і побачив мужчин в камізельках. До другої ями не підходив, не було чим дихати, від спеки й запаху паморочилось у голові».

Зі свідчень Богдана Вінтоняка: 

«Три дні у лазах гудів трактор, а під його шум розстрілювали людей. До лісу привозили і розстріляних в’язнів зі станіславської тюрми. Моя хата стоїть при дорозі до лазів. Тому щодня вранці я бачив, що вся вузька дорога скроплена кров’ю. (…) Група людей, приведена німцями до Дем’янового Лазу, змушена була відкрити могили і витягати з них небіжчиків. Я не міг на те дивитися. Така велика кількість небіжчиків разом, розкладаючись, створила під собою так звану темно-червону ропу. Після часткової ексгумації людських тіл могили закрили і вкопали на них хрести. Коли я повернувся з війни, хрестів на могилах не було. Не було і могил. Це свідчить, що працівники НКВС, повернувшись до Станіслава після відходу німців, відразу взялися затирати свої злочинні сліди».


Аж у 1969 році, після появи інформації про поховання у Дем’яновому Лазі в ефірі «Голосу Америки», «совіти» бульдозерами викорчували всі лісові насадження в урочищі, як самі пояснювали — для розширення колгоспних полів. Тому в 1989 році, коли «Меморіал» взявся до пошуків поховань, старожилам було важко зорієнтуватись на території лазу, й ціле літо тривали пошуки. Вже 21 вересня, коли трава пожовтіла, увагу одного з шукачів привернуло ще зелене горбисте місце: рослини черпали соки з тіл масового поховання.

З архівів Меморіального комплексу “Дем’янів лаз” / Суспільне


 

Зі свідчень Ольги Богун: 

«Взимку 1941 року мені виповнилось 10 років. Ще з зими попри нашу хату часто їздили машини в ліс, який починався за селом. Особливо багато їх стало на початку літа. То були вантажні машини, криті брезентом. І їздили вони переважно вночі. У той час жителям нашої вулиці навіть не дозволяли виходити з хат. Якось увечері до нас повернув військовий. Він наказав загасити каганець і лягати спати. Так ми жили й не відали, що творилося поруч. Дітей, які пасли худобу під лісом, військові відганяли. Ніхто туди не мав доступу. Вже при німцях ми довідалися, що в лісі є кілька могил. Про те було опубліковано в газеті, а ми, діти, першими прибігли подивитися, що там розкопують. Того я не забуду, скільки житиму. Першою відкопали жінку з дитиною на руці. Вона і після смерті притискала немовля до грудей. Могила була глибокою, так що жінку тягнули з трудом. Пам’ятаю, що вона була в гуцульському кептарі, однак лиця її вже неможливо було розпізнати. Дітьми ми часто пасли худобу в тих місцях. Я бачила, як ті могили запалися і на їх місці виступили чорні маслянисті плями. А потім все заросло травою, кущами».


Якою була реакція на знахідки у влади міста, серед громади?

Тодішня радянська влада попереджала: якщо нічого не буде знайдено отримаєте статтю за наклеп на владу. Та коли виявили, треба було ще довести, що поховані є жертвами радянського режиму партійні наполягали, що це розстріляні нацистськими солдатами в’язні, або ж вбивства, здійснені бандерівцями. Проте завдяки медичній експертизі Омеляна Левицького вдалось довести, що людей вбивали енкаведисти. На тридцяти тілах знайшли неспростовні докази: тюремні квитанції та навіть вироки на ув’язнення, серед яких не було жодного смертельного, зі словами «СРСР, народний Комісаріат внутрішніх справ». 


Зі спогадів директора київського Музею радянської окупації Романа Круцика, який у 1989 році брав участь у пошуках поховань в Демʼяновому Лазу: 

«…У той час до нас приїхав завідувач адміністративного відділу обкому КПУ, заступник голови комісії Валентин Карпенко. “Високий гість” подивився на нашу роботу і скептично, вказуючи пальцем на мене, сказав: “Ну смотри, если ничего не найдете, то за сплетни на советскую власть десятку получишь”. Ці слова, сказані у присутності багатьох людей, в той же день викликали поголос по Пасічній, що Карпенко обіцяв запроторити мене в тюрму на 10 років за наклеп на радянську владу. Збентежені заявою “високого гостя” та майже двогодинними марними пошуками могил, ми в якомусь заціпенінні дивилися один на одного (…)».

«…Я попросив екскаваторника черпнути ще раз. І тоді ківш витяг залишки одежі, а з ними й людські кості. Ми ще не вірили, що знайдено могилу. Я скочив у яму, закотив рукав сорочки і почав намацувати у воді. Всюди намацував людські кості. Вибрався з ями, відійшов від людей, бо раптом відчув у всьому тілі неймовірну втому. Жаль і ненависть розпирали груди. То була якась страшна душевна мука, заціпеніння. Підвів очі до неба, щоб заспокоїтись. Так тривало кільканадцять секунд. І неймовірна напруга в тілі почала спадати». 


Знахідка спричинила вибух у суспільстві: члени комуністичної партії розривали свої партквитки над могилою, що тоді було нечуваним актом незгоди. А 30 жовтня 1989 року відбулось перепоховання останків закатованих — близько 300 тисяч людей самостійно зібрались у Дем’яновому Лазі. 

З архіву Меморіального комплексу “Дем’янів лаз” / Суспільне

Чи влада тоді визнала офіційно трагедію Дем’янового Лазу? 

Офіційно була заведена кримінальна справа проти енкаведистів, які працювали у червні 1941 року в тюрмах Станіславова. Члени «Меморіалу» навіть намагались їх розшукати. 


Зі спогадів старшого слідчого обласної прокуратури Миколи Даниліва: 

«…Виявлене було страшним. Сумніву, що тут поховані розстріляні люди, уже не було ні в кого. Тисячі кісток, зотліла одежа, кулі, знайдені в захованнях, гребінці, ґудзики, дерев’яні ложки, документи свідчили про вчинений злочин. 

(…) Наступного дня на місце поховання прибула «висока» партійна комісія, яка стверджувала, що розстріли вчинені бандерівцями або ж німцями, що відступали. Яке розчарування було в них, коли в зітлілій одежі виявився документ — копія вироку на Мишковського, виписана на бланку НКВС. З архівів КДБ витребувано кримінальну справу Мишковського, яка підтвердила вчинення злочину «визволителями». Мишковський розстріляний незаконно, без відповідного вироку суду. Пізніше було виявлено ще два поховання, в яких знайдено копії вироків, протоколи обшуків, різноманітні квитанції з атрибутикою НКВС. Після проведення експертних досліджень встановили й прізвища нещасних. (…) 

Під час розкопок в одному із поховань були виявлені ґудзики від солдатської шинелі з п’ятикутними зірками. Про це одразу стало відомо в обкомі КПУ. Знову стали мусувати версію про непричетність військ НКВС до злочину у Дем’яновому Лазі. Нас, мене та ініціаторів розкопок, зібрали на засідання комісії, яку також було створено обкомом КПУ невідомо навіщо. Адже розслідувалась кримінальна справа, і тільки слідство повинно було встановити істину. Слідство і встановило, що особа в солдатській шинелі теж розстріляна НКВС. Сумнівів у скоєнні злочинів — незаконних убивств наших людей комуністичною системою — не виникало ні в кого».


Та головне, що розкопки у Демʼяновому Лазі дали поштовх до наступних пошуків масових поховань жертв тоталітарних режимів [на Франківщині]. Так, у 1990 році в селі Посіч було знайдено могилу з понад десятьма тілами, яких за одягом ідентифікували як греко-католицьких священників. Голови були відчленовані й загорнуті в ряси. Судмедексперт з’ясував, що людей за ноги прив’язували до дерева, а на голови одягали петлі: вони з рухом автомобіля відривали голови від тіл. Це була особливо жорстока смерть. Загалом 36 знайдених жертв з Посічі перепоховали в «Дем’яновому Лазі». 


Зі спогадів Романа Круцика:

«(…) Слідчий Лобащук підписував протокол останнім. Він ще раз вголос прочитав його, зупинився в тому місці, де говорилося про відрізані голови, підписав протокол, а потім вийняв із кишені свого партійного квитка, розірвав його на кілька частин і викинув у розриту могилу». 


У кінці 1990-х інтерес до пошуку масових поховань спадав, хоча не всі вони були знайдені. Останні меморіалівські розкопки під керівництвом Івана Павликівського відбувались у 1999 році біля ЗОШ №5 в Івано-Франківську, де знайшли понад десять закатованих. Поховання було замасковане під громадську вбиральню радянською владою, яка використовувала приміщення п’ятої та сьомої школи як місця утримання в’язнів до кінця 1950-х років.

Яка сучасна роль комплексу «Демʼянів Лаз»

У тих, хто вперше потрапляє у «Демʼянів Лаз», формується сильне емоційне враження. Якщо відвідувач до цього не знав про трагічну долю багатьох українців за «совітів», то після у людей закладається розуміння: так було, і це — справжня історія українського народу. До того ж «Демʼянів Лаз» — унікальний музеєфікований комплекс, подібного на заході України немає. Він має стати для нас місцем обов’язкового відвідування — як «Аушвіц» для євреїв. 

Бо радянський комуністичний режим в десятки разів перевищував терор нацистської Німеччини. На території Радянського Союзу з населенням у 200 млн існувало понад 5 тисяч таборів та тюрем, де катували та вбивали мільйони людей. В Україні в часи Радянського Союзу фактично кожен районний центр був місцем терору. Так, у 2019 році в Більшівцях ми розкопали поховання 59 людей біля будівлі музичної школи, яке слугувало місцем ув’язнення, — на стінах досі збереглись викарбувані написи вʼязнів.

Але світова спільнота, на жаль, досі не розуміє, що потрібно засудити, чи хоча б почати процес визнання і засудження радянського терористичного режиму, який переродився в сучасну Росію. 

Чи є у Франківську або на території області інші місця — зі знайденими похованнями чи місцями, де ще потрібно проводити дослідження, — які потребують такої ж уваги громадськості, як Демʼянів Лаз? 

У селі Посіч треба далі шукати. Адже енкаведисти для поховань вибирали села з лісами поряд, а особливо їх приваблювала місцевість з виїмками в землі. А в Посічі було дуже багато окопів після Першої світової війни — ідеальні місця під поховання для «совітів». Туди, за свідченнями очевидців, енкаведисти весь 1940-й рік возили вбитих. 

В самому Івано-Франківську є місця, які потребують досліджень. Так, за свідченнями очевидців на цвинтарі на вулиці Київській енкаведисти теж здійснювали подібні масові поховання. Проте межі цвинтаря змінились. За нашими даними ці місця зараз забудовані промисловою зоною, або ж зайняті новими похованнями 1970-х років.  

Чому для вас важливо продовжувати пошукові роботи масових поховань жертв тоталітаризму?

Коли у 2008 році я став членом «Меморіалу», то не міг зрозуміти, чому пошуки припинились. Для мене було важливим, щоб пам’ять про жертв комуністичного терору не збавилась. 

Лейтмотив мого життя — голосити для всієї української нації, що Москва не покаялась у жодних своїх злочинах проти людяності, й ми не можемо їй цього в жодному разі забути. Хоча б на місцевому рівні порушували цю тему, знаходячи чергові поховання, а з ними — і докази радянського терору. Хоч це й вузькоспеціалізована робота, але є однією з визначальних у формуванні національної пам’яті та культурної політики.  

Та щороку стає все важче працювати, оскільки залишається все менше свідків тих подій. А свідчення очевидців — це основне джерело інформації, бо місця поховань і розстрілів радянська влада не архівувала.  

Сьогодні ж особливо мою душу і свідомість картає запитання: чи не замало я зробив? Тому що, коли розкрились Буча та Ірпінь, побачив ту ж саму жахливу «роботу» катів, як це було у Дем’яновому Лазі. Сподіваюсь, що теперішні події змусять світ безповоротно зрозуміти: непокаране зло повертається і множиться. 

Над чим працюєте зараз?

Цього року ведемо лише пошукові роботи, без ексгумацій. Крім пошуку жертв політичних репресій, віднаходимо також поховання Першої та Другої світових воєн. Так, зараз спільно з урядом Словаччини реалізовуємо грантовий проєкт на відновлення цвинтарів, де поховані українські та словацькі вояки, які спільно служили в одних полках. Два таких цвинтарі знаходяться в селі Павлівка, один з яких потребує ексгумації та належного перепоховання через численні руйнування. Загалом, з похованнями Першої світової у нас багато роботи.

Чому важливо відновлювати та зберігати поховання часів Першої світової війни? 

Перша світова дуже сильно торкнулась нашого краю. Тисячі українців воювали в складі австрійської армії, з середовища якої з часом сформувались Українські січові стрільці та Українська галицька армія. Крім того, участь українців у Першій світовій єднає нас з Європою, яка рівноцінно вшановує загиблих воїнів у двох світових війнах. Бо збереження пам’яті про ці важливі події цементує та творить націю. 

Що ви робите з похованнями військових, які воювали проти нас угорці, поляки, австрійці, німці?

Ми виконуємо процес меморіалізації: відновлюємо цвинтарі та могили цих воїнів, які за радянської влади часто були занедбані та втрачені. Крім того, працюємо з зацифрованими списками цих солдатів і знаємо поіменно, хто де був похований. Шанобливе ставлення до таких могил формує й наше обличчя перед європейськими державами як країни, яка пам’ятає і поважає минуле. 

Чому важливо займатись перепохованнями, якщо ми не можемо визначити, чия це могила?

По-перше, люди в таких могилах не поховані. Те, що їх скидали в загальну яму, не є процесом християнського поховання. А людська мораль та релігія свідчать, що потрібно шанобливо ставитись до останків людей, особливо замордованих. 

По-друге, навіть якщо не знаємо імен похованих, відкриваючи ці могили, ми в черговий раз подразнюємо суспільну пам’ять, не даємо їй забутись. Знаючи кількість вбитих та характер терору, підтверджуємо злочини радянської влади. Знаючи, що вбивали українських жінок та дітей, які не несли загрози для влади, доводимо, що комуністи вели націлений геноцид проти українського народу. А масові поховання є свідченнями акту геноциду.  


P.S.

З осені 1939 року по осінь 1940 року радянська влада репресувала близько 10% населення Галичини — понад один мільйон сто тисяч людей.

Розкопки у Демʼяновому Лазу тривали з 21 вересня по 29 жовтня 1989 року. Рештки 524 убитих перепоховали у 33 домовинах. Завдяки знайденим документам та свідченням близьких вдалось встановити імена та прізвища 22 загиблих. Робота в архівах СБУ дала змогу визначити імена іще 400. Також слідство встановило імена 9 катів з місцевого НКВС.

 

Усі цитати наведені за книжкою Романа Круцика «Демʼянів лаз. Геноцид Галичини»

Наталія Федоришин 21 Грудня, 2022

Цей текст був написаний, відредагований та зверстаний під час чергового блекауту після обстрілів української критичної інфраструктури під час війни Росії проти України

    Підписатись на post impreza

    Вас також може зацікавити
    Вас також може зацікавити