Українські музеї почасти досі мають репутацію консервативних, щоб не сказати «застарілих». Тим цікавіше спостерігати, як деякі з них намагаються перетворювати сучасність на історію практично в нас на очах.

В Івано-Франківську є три музеї, кожен з яких присвячений пам’яті про певну окрему історію: музей «Герої Дніпра», Музей Небесної сотні та Музей визвольних змагань Прикарпатського краю. Хоч усі вони нібито прив’язані до геть різних подій, кожен у свій спосіб працює з одним проміжком часу: між Революцією Гідности і сьогоденням. 

Музей для військових

Нас із Юлею, фотографкою, яка вирушила зі мною на екскурсії, в музеї «Героїв Дніпра» зустрічають трохи насторожено. Зайти всередину можна без проблем, а от фотографувати експонати — ні. Принаймні, поки не повернеться директор, бо він єдиний може дати дозвіл. «Бо то різне вже бувало, — пояснює співробітниця музею. — Кажуть одне, а напишуть зовсім інше». Ми явно не перші, хто прийшов у музей із назвою «Герої Дніпра» з певним скепсисом.

Можливо, це й пояснює, чому власне битві за Дніпро тут практично не відведено місця: сучасні історики цю подію розглядають зовсім не так, як радянські, тож пропагандистська експозиція звідси зникла ще на початку дев’яностих. Очевидно, за радянських часів вона мала суттєво інший фокус. Сьогодні навряд чи хтось захотів би зосереджуватись на героїзації однієї з найкривавіших операцій Другої світової, що коштувала життя понад мільйона солдатів, багато з яких були українцями. Але назва, попри невідповідність змісту, досі тут — протокольна пам’ять про історію.

Сьогодні цей заклад доречніше б назвати «музеєм військової справи», бо це єдина тема, що насправді об’єднує всі зали та експонати. Звісно, перший поверх починається з детального огляду Другої світової, на дверях досі висять намальовані з трафарету таблички з роками війни. Та саме так працює музей «Герої Дніпра»: зовнішня форма закладу давно не відповідає внутрішньому змісту, та вимушено тримається, ніби за статутом. Зрештою, музей підпорядкований Міністерству оборони, а не Міністерству культури.

І це відчувається настільки, наскільки його зали з іржавою і новою зброєю (нашою та трофейною), уніформами різних часів у скляних шафах та інформаційними щитами нагадують дуже багатий кабінет ДПЮ.

Якщо не читати супровідні документи (інформаційних табличок біля самих експонатів обмаль), а просто дивитися, що тобі пропонує експозиція, можна відчути себе на виставці зброї XX століття. Від великого міномета, який зустрічає на вході, до цілого стенда різнокаліберних протитанкових мін у найбільшій залі, присвяченій сучасній війні.

З цієї зали можна потрапити в останню кімнатку музею — «Етнографічну залу». Як і кожен порядний радянський музей, цей свого часу потребував «народної кімнати» — своєрідного аналога «червоного куточка», який показував би нерозривний зв’язок місцевої традиції та естетики з радянською владою. «Червоні кутки» одними з перших потрапили під каток здорового глузду й упокоїлися разом із піонерією. А от «народні кімнати» багато де зберегли свій первозданний радянський вигляд і не зазнали жодного переосмислення, бо від цього їх захищала атмосфера «народної культури».

В тутешній експозиції найбільше приваблюють увагу косівські кахлі, розмальовані космонавтами та червоноармійцями, а також велике панно: чудовий зразок радянського плакатного мистецтва, з персоніфікаціями найбільших міст і промислів Івано-Франківської області. Єдина деталь, що вибивається з композиції — герб на щиті посередині. Замість очікуваного герба УРСР чи бодай просто серпа з молотом, там красується пилява у брамі з трьома вежами — справжній герб міста.

Поза цим панно настільки стереотипно-плакатне, що я знову намагаюсь переконати співробітницю дозволити нам зробити декілька фото. Марно.

На щастя, приходить директор музею Ярема Кваснюк і дозволяє нам фотографувати скільки завгодно і що завгодно, не забуваючи нагадати про недоброчесних журналістів, які явно дошкуляють цьому музею. Пан Ярема також проливає світло на пропагандистське панно. За його словами, це не замовлений твір, а дипломна робота випускника Інституту мистецтв при ПНУ, створена у 2006 році та подарована музею.

Це відкриття добре підкреслює системну проблему, яку музей навіть не намагається приховати: брак ресурсів. Не суто коштів, які можна витратити на ремонт чи купівлю нового обладнання. Ресурсів загалом, зокрема людських, здатних належним чином реорганізувати простір, замість просто повиймати з нього ідеологічно нефункціональні елементи та додати нові. Брак ресурсів, які дозволять перетворити сукупність залів на інформаційно єдину експозицію —  слабкий і сильний бік музею.

Заклад не намагається бути більшим за те, чим він є, що іноді дає смішні чи безглузді рішення в експозиції. Але все, що не стосується опрацювання експонатів, а лише технічного їх розміщення, працює досконало. Звідси, власне, і порівняння з кабінетом ДПЮ. Стіни в «Експозиції нашого часу» вкриті інформаційними щитами з історією сучасних бригад, які сьогодні захищають Україну на фронті. Реліквії радянських офіцерів доповнюють реліквії сучасних офіцерів у прямолінійному накопиченні матеріальної історії.

Але що уважніше ми придивляємось до експозиції та що більше директор встигає розповісти, то зрозуміліше: вона призначена не зовсім для нас. Тобто загалом не для публіки, яка зазвичай ходить по музеях.

«Ми є структурним підрозділом Національного військово-історичного музею, — каже Ярема Кваснюк. —

В одному руслі: все, що робить Міністерство оборони, те робимо ми. Але перед ними стоять завдання більш конкретно військові. А те, що має відношення до морально-психологічного забезпечення — ми виконуємо ті завдання, які нам поставили».

Хоч експозиція, присвячена 2014-2022 рокам, наразі лише в процесі формування, музей у житті військових давно виконує значно вагомішу функцію, ніж у житті громади. Завдяки великому фонду стрілецької зброї, вибухових і радіоелектронних пристроїв, заклад функціонує також як лекторій і лабораторія для офіцерів, які займаються підготовкою особового складу. Довгий подіум з протитанковими мінами в цьому світлі легко прочитується як розкладений перед учнями ілюстративний матеріал, а порожній столик під вікном, накритий темно-зеленою тканиною — не просто випадково залишена деталь, а робоче місце, на якому можна попрактикуватися збирати і розбирати автомат. Ця експозиція значно інтерактивніша, ніж спершу здається. А багато вільного простору й економне розташування експонатів лише допомагають музею бути ефективним навчальним приміщенням. В цих залах насправді хочеться працювати з публікою.

Попри те, що «йде війна — грошей нема», як жартує пан Кваснюк, експозиція перебуває в процесі постійної зміни. Щось, як от інформаційну частину виставки про сучасність, музейники роблять власними силами, щось, як артефакти з війни, привозять самі військовослужбовці (і зараз теж). Але через це вимушене профілювання музею непоміченою залишається інша проблема.

За словами самого директора, більшість фондів (предметів поза експозицією) — це документи. Оскільки музей створювався саме як профільний для тематики Другої світової, то багато з нас у цих фондах можуть відшукати інформацію про своїх предків. Серед загиблих на території нашої області було багато мобілізованих з інших частин України, тож кожен подібний архів — це тисячі родинних історій. Як сучасну війну музей прагне подавати через оповіді окремих людей, так й історії з радянських часів теж обертаються навколо особистостей.

Але простим смертним у фонди не потрапити: не існує стандартної процедури, яка дозволяє ними скористатися. Все залежить від людського фактора і того, наскільки вагома у вас причина з ними працювати. Вам потрібно бути дослідником з обґрунтованими підставами для роботи з конкретним фондом (і мати керівника, який вас туди скерує), а також необхідно отримати дозвіл. Варіанти «Тут може бути інформація про моїх предків» чи «Я просто цікавлюсь історією» не підходять. Музей поступово оцифровує документи зі своїх фондів, але ніде їх не публікує, займаючи в цьому питанні ту ж позицію, що й у всіх інших: коли буде розпорядження Міноборони, тоді й поговоримо. Найближчим часом цього розпорядження, ясна річ, не буде, бо міністерство має куди важливіші справи. От лише його й не треба, щоб опублікувати незасекречені документи.

В одних питаннях тут неймовірна інтерактивність, в інших — не зворухнути. Але принаймні в цьому випадку можна щиро сказати, що ми прийшли не в найкращий час.

Музей для свідків

Музей Небесної сотні викликає вкрай суперечливі враження.

З одного боку, це взагалі не музей у жодному сучасному сенсі слова. З іншого — можливо, з усіх саме він найближчий до античного Μουσεῖον, дому муз.

Дехто каже, тут надто часто зачинено в робочі години. Та ми потрапили досередини без жодних проблем — навпаки, засновник і фактичний директор зустрічає нас із великим ентузіазмом.

Цей простір створив художник Роман Бончук, і саме руку художника тут видно найкраще: великий зал навпіл розрізає інсталяція з величезним мальованим панно Майдану. Постаті шарпані й безликі, як в рухомій юрбі, а на передньому плані — запнута чорною тканиною барикада з діжами, щитами та шинами. Стіни завішані портретами й картинами, як у галереї. Майже перед кожним великим полотном стоїть маленький вівтар, увінчаний будівельною каскою, розарієм або чимось подібним. Під кількома портретами — невеличкі колекції особистих речей героїв, які музею передали родичі.

Розглянувши монументальне панно, ми витрачаємо кілька хвилин на пошуки експозиції, аж поки розуміємо, що перед нами справді не музей, а радше храм пам’яті. Одне з перших великих полотен, яке висить біля входу — триптих, що зображає героїв Небесної сотні як сонм святих із християнської іконографії. Над портретами героїв витають ангели. На підлозі стоять свічки й лампадки. Далі вздовж стіни — знову безліч зображень, особисті речі, ікони та скульптурні фрагменти, знайдені предмети, свічки, тематичні цитати та наліпки «вони живі в наших спогадах».

Простір справляє враження низового. Це досягнуто через поєднання мистецького оформлення директора приміщення з цілком щирим релігійним поклонінням тому, що це оформлення зображає.

Підсобки теж відкриті для огляду: в них поміж навали картин, незмінно і явно пов’язаних із політикою, лежать піраміди спальників і килимків. Це гуманітарна допомога, що невдовзі вирушить за призначенням, але тут і зараз вона справляє враження ще однієї інсталяції. Простір музею настільки консолідований, що «позичає» свої сенси практично всьому, що в нього потрапляє.

Позаду панно тягнеться вузький коридорчик, з усього приміщення найбільше подібний до справжньої музейної експозиції. Якщо основна зала працює як храм з кількома великими вівтарями, тут бачимо радше персональні вівтарики. Окреме місце присвячене Роману Гурику, тут під склом релікварію зберігаються деякі його особисті речі.

З розповіді директора про життя музею стає зрозуміло, що основна родзинка простору є водночас проблемою, яка з часом лише загостриться. «Найскандальніше» місце тут — манекен з ампутованою ногою, що лежить на столі, а на підлозі біля нього розводи крови і напис «НОГАМИ НЕ СТАВАТИ».

Кожен, хто був на Майдані, без коментарів розуміє цю інсталяцію, але «діти, які вже були тут і знають, як тільки приходять, зразу біжать до нього робити селфі».

Попри те, що в музеї буває багато малих відвідувачів, з розповідей складається враження, що деякі експонати їм не надто зрозумілі.

Власне, це побічний ефект храмової природи простору. Люди, для яких це безпосередня пам’ять, надзвичайно легко зорієнтуються в символах і смислах музею. Але діти, для яких це лише перше занурення в тему, потребують щонайменше кваліфікованого лектора-провідника, і то це не гарантує успіху. Проте це однаково той випадок, коли повторення закріплює результат: за кожним візитом можна знайти те, чого раніше не помічав. І якщо сприймати тутешній досвід як спосіб пам’ятати, а не пізнавати, як культурно-релігійну, а не інтелектуальну практику — можливо, цей музей справді унікальний.

Навіть фасад, який багато в кого викликає палітру емоцій — від несприйняття до дискомфорту — відіграє свою роль. Він абсолютно не вписується в навколишній простір, кричить епатажем, попри домінування сірого кольору. Але, зрештою, саме це робить більшість сучасних українських храмів. Тому, відповідно до контексту, він на своєму місці.

Музей для звітів

Музей визвольних змагань Прикарпатського краю розмістився в старій кам’яниці на Тарнавського. Ця вулиця складається переважно з будиночків зламу століть, до того ж тиха і знаходиться близько від вокзалу. За всіма прикметами вона мала б бути популярною серед людей, які мають у Франківську лише годину-дві вільного часу. А музей міг би бути першою логічною точкою на маршруті до центру.

На жаль, ні. На вулиці Тарнавського, майже навпроти музею, знаходиться гостел «МІФ» — відоме серед туристів місце. Та попри це, вулиця справляє враження геть закинутої. Занедбаних кам’яниць все більшає, хоч музей поки тримається, наскільки дозволяє фінансування й обставини. Коли ми заходимо всередину, то виявляємось єдиними відвідувачами (як, зрештою, й у двох попередніх).

Оксана Романів, заступниця директора музею, показує нам ікони з церкви Старого Угринова, що їх селяни врятували від розграбування. Те, що вони виставлені в передпокої, уже натякає на смислову домінанту.

Розповідь пані Оксани починається саме з родини Бандер. Посмертна маска Степана Андрійовича лежить тут на чільному місці, і тільки за нею історія починає рухатися в хронологічному порядку: від УСС і Першої Світової через УГА, УВО, ОУН до УПА. Ми починаємо з «основної» теми нашої визвольної боротьби, а тоді вже переходимо до «звичайних». Інформаційні щити та мапи перемежовані старою зброєю та одностроями, документи й фотографії створюють суцільну ниточку історії, навіть якщо в них не вчитуватись і не вглядатись.

Але з кожним наступним стендом відчувається, наскільки тісно цьому музею. Його фундамент було закладено розкопками, які товариство «Меморіал» проводило 1989 року в урочищі Дем’янів Лаз під Івано-Франківськом. Музей постав значно пізніше, але ця локальна трагедія лежала в основі його зародження. При цьому частина експозиції, присвячена Дем’яновому Лазу, тулиться під сходами в кількох шафах, бо більше її поставити справді ніде.

Музей містить в собі значно більше інформації, ніж простір дозволяє представити. Кожен вільний клаптик виконує в ньому якусь роль. Через це видається, що всередині доволі тісно, хоч це насправді не так. Це відчуття виникає, бо в деяких кімнатах більшу частину експозиції можна оглянути, не сходячи з місця.

Другий поверх доволі успішно намагається здаватися більшим. Цього ефекту вдається досягти напівдіорамою, що зображає криївку, та кількома побільшеними до майже натурального розміру світлинами, які «відкривають» простір у глибину за стінами. Другий поверх явно облаштовували з думкою дарувати відвідувачам бодай часткове занурення, а тоді ще й переробляли й поліпшували. Хотілось би побачити, що може запропонувати ця ж експозиція в нормальному просторі та при достатньому фінансуванні, але поки що не судилось: навіть інформаційні таблички тут досі написані від руки.

Кілька разів упродовж нашої екскурсії пані Оксана лає чиновників, які не опікуються музеєм. Звучить як типова скарга кожного держпрацівника, але в претензіях цього музею куди більше ваги. З трьох оглянутих нами музеїв, цей єдиний — в обласному (чи й просто в локальному) підпорядкуванні.

Якщо «Героями Дніпра» відає Міноборони, а приміщенням Музею Небесної Сотні розпоряджається Олександр Шевченко (воно у власності сумнозвісної компанії «Скорзонера», відповідальної за руйнування франківського аеропорту), то Музей визвольних змагань повністю залежить від обласної адміністрації та бажань обласного департаменту культури на чолі з незмінним Володимиром Федораком робити свою роботу. А, як ми знаємо з багаторічної політики обласного департаменту культури, не працювати легше ніж працювати. Якісних кроків до розвитку туристичної інфраструктури, яку ми вже маємо, практично не видно.

Не бачить їх і пані Оксана. З її слів створюється враження, що музей для місцевої влади виконує функцію ідеологічної сфери послуг, яка просто є, а не історичного і культурного простору, який треба розвивати, чи (хоч трагічного) спадку, який треба належно зберігати.

В останніх залах музею це, на жаль, особливо помітно. Артефакти останніх дев’яти років уже тут, але способу якось їх об’єднати поки наче не знайшли. Історія триває, а простору і ресурсів не стає більше. Тому експозиція 2014-22 років намагається тримати один стиль з рештою, але тут поки що видно роботу, а не готові висновки.

Манекен без ніг у допіксельному українському однострої, що сидить між двома стелажами, править за химерну коду цій експозиції. Він ніби геть не на своєму місці, ніби поставлений тимчасово і сам не знає, що має позначати у своїй неповноті. Оповідь пані Оксани теж оминає цю кімнату увагою: мовляв, і так усе знаєте.

І в цьому, здається, основний висновок з відвідин цих трьох музеїв.

Ми знаємо, що реальність потрібно обговорювати та зберігати, але не знаємо як.

Коли доходить до загальнодержавного вшанування чи офіційних заходів, є ілюзія, що ми маємо спільний наратив і погляд на події останнього десятиліття. Та коли ми пробуємо створити зовнішній носій, місце, що зберігатиме нашу пам’ять на щодень, стає особливо ясно, що кожен з нас насправді говорить про своє. Сучасну історію, хоч кімнаткою, хоч куточком, намагаються акумулювати всюди. Але жодних цілісних стратегій роботи з цією історією на місцях поки не видно, як не помітно і належної підтримки.

Фото: Юлія Остроушко