Того вечора, як зазвичай, я подоїв кіз і затим перевірив пошту. Надійшло підтвердження від post impreza: нас запросили у поїздку до Одеси та Миколаєва, придивитися до трансформацій у культурному середовищі південного регіону. Отаке воно — життя «культурного фронту», якого, як відомо, не існує. Щойно займався масажуванням козячих вим’їв, аби Ромашка й Нічка добре доїлися, — аж ось вже переймаєшся плануванням експедиції до рідного Півдня. Тривожний рюкзачок з ноутбуком та usb-мікрофоном, я і кохана дружина Альоночка — оце й уся студія «Радіо Лампа».
План був простий: поїхати, поговорити з морем та людьми, записати два-три інтерв’ю про стійкість у мистецькому процесі. Про те, чого не повинно бути, якщо судити з соцмереж.
Останнім часом нам траплялося багато насміхань над культурними діячами, які неспроможні йти воювати, живуть на гранти й узагалі винні в тому, що гроші, на яких надруковано Григорія Сковороду, дешевшають. Що вже казати про культурних журналістів. «Ми хоч кіз тримаємо, яка-не-яка користь з нас є», — заспокоїв я Альоночку, і ми рушили в дорогу.
Так для нас розпочалася «сила вразливості» — цей термін вигадала дружина, аби позначити стійкість того, що під час війни багатьма вважається недоречним. Ми зосередилися на особистих історіях трьох людей, які колись давно чомусь заповзялися служити мистецтву, а нині, попри складність власного життя у воєнний час, — не здалися. Це завідувач наукового відділу Одеського художнього музею Кирило Ліпатов, художниця Машика Вишедська з Бахмута та Альона Мовчан, письменниця й завліт Херсонського театру імені Миколи Куліша.
«Стійкість… Немає ніякої стійкості», — сказав нам пан Кирило. А потім розповів про 23 виставки за рік, коли до повномасштабки їх було 5. За день після нашої розмови музей постраждав від російської ракетної атаки. Ракета розірвалася в десяти метрах від його стін, утворивши при вході майже символічну вирву. На одному з кадрів з музею від «Одеси офіційної» — рамка лишилася висіти, а картина лежить долі. Картина долі — картина долі. Долі, яку ми намагаємося змінити.
Фото: Одеський художній музей
Одеса зустріла натовпами й вогнями, смачною їжею, усмішками нових знайомств. Тим, про що кажуть: «Для них війни немає». Нас, художників, візуалів та культурних журналістів, розселили у різних готелях, похмуро жартуючи: «Якщо прилетить, то постраждають не всі одразу».
Перший вечір добігав кінця, я вийшов із «Хаджибея» покурити. До мене підійшов чоловік, який попросив допомоги. Він розповів, що сім’я загинула у квартирі в Умані, що не має де жити, що його не беруть до ЗСУ через судимість, яка була менш як шість років тому. Не знаю, чи казав він правду, але його очі були настільки розгубленими, нещасними й злими водночас, що я заплатив за його гостел. Пізніше ми з Альоночкою, добряче потомлені, та все ж не бажаючи засинати без моря, пішли на Ланжерон. Море було помірно неспокійним, але у бурчанні води в закапелках втомленого бетону хвилеломів нам вчувалися далекі вибухи.
«Немає місця, де немає війни. Ми всі носимо війну з собою», — замірився сказати я. Але промовчав, бо море говорило про своє.
Воно розповідало про твердість каміння, яке не встоює перед вразливою м’якістю хвиль. Воно не знає ні загальновідомої примовки про воду й камінь, ні соціологічного терміну «сила слабких зв’язків», про який згодом почуємо від пана Кирила. Але чи не оця хвиля, котра щойно лизнула наші кросівки, була у дверях Херсонського театру імені Куліша, коли під час повені після підриву росіянами Каховської ГЕС там, як завжди, проводили репетиції? Чи не вона принесла до зали несподіваного й, напевно, єдиного такого за всю історію театру глядача — болотну черепаху? Чи не вода з цієї хвилі, проливаючись дощем багато часу тому, пробувала змити вуличні малюнки Машики на стінах Бахмута, але у неї нічого не вдалося? У води не вдалося — стерли зброєю люди.
Найголовніше питання, яке звучало в мені в ці дні, було: «Чи маю я право говорити про стійкість і взагалі про війну?» Питання, на яке не даю собі відповідь. На яке (найперше собі) не відповіли наші співрозмовники. Та й, напевне, ніхто з притомних людей ніколи не відповість. Але ми говоримо, поки не можемо не говорити.
Другим питанням було: «Що таке мистецтво за часів війни?». Пан Кирило відповів: «Художник — як пожежник. Суспільство його тримає лише для того, щоб раз на рік на великій червоній машині він їхав рятувати чиїсь душі. Так і художник, він, коли потрібно, якщо не дає відповіді, то принаймні ставить правильні питання».
У експозиції Одеського художнього музею, як на мене, в ті дні були й правильні питання, і непрямі, а, отже, чесні відповіді. У «Сонці заходу» Марґіт та Романа Сельських питання ширяли поміж чайками й щоглами вітрильників, луною відбивалися від гір і поверталися до затишних домівок з квітами й гасовими лампами при відчинених вікнах. Їх ловили на нехитрі вудки рибалки з великими вправними руками й пригортала до себе матір, яка замислено чи неуважно дивилася прямо на нас. Сельські — це відповідь кольором і жагою світу до світла. Картини, надані з приватної колекції Едуардом Димшицем (а чи ви б ризикнули?), відповідали на мою внутрішню війну так влучно, що цього було б цілком достатньо, але в музеї були й інші виставки. «Радість» Володимира Семківа, втілена пластикою в грубому дереві, часом обпаленому, часом розколотому надвоє чи на більше частин, мала власні запитання-відповіді. Вони корінням росли з дерев’яного тіла наших страхів, і коріння те цілком природно зверталося догори, немовби намагаючись за чучерепки витягнути нас до неба. З неба насупленим дзьобом вказував нам на самих себе мовчазний крук. Наше тіло недолуго лежало в калюжі крові долі, й хотілося повернутися до нього спиною. Зрештою, ми так і зробили, виходячи до іншої зали. Запитання вийшло з нами.
Відчував, що повезу його додому. А що таке нині — Дім? Це стало третім головним питанням. Для більшості українців він набув рис загальних, розмитих, знеречевлених. Навіть для тих, хто залишається на місці, попри артобстріли, повінь, звичний страх, кордони якого стали ширшими за кордони Батьківщини, Євросоюзу, планети.
Наша співрозмовниця Альона Мовчан залишається у Херсоні: працює в театрі, щоб містяни не втрачали можливість ненадовго завітати до вигадки — з життя, що значно неймовірніше за будь-який драматичний твір. Вона поспішала, розповідаючи про плани на нову постановку, про творчі зустрічі посеред нескінченної тривоги — за пів години їй вдалося розповісти стільки, що мені стало б на новелу. «Попри все, вдалося зберегти здоровий глузд. Хоча іноді сумніваюся, чи вдалося? Під час окупації заспокоювала себе тим, що уявляла, нібито у росіян несправжні автомати, пластикові». Так вона трималася, це її власний рецепт стійкості. Для її чоловіка ним була музика: вони з друзями збиралися на квартирники, а одного разу він засів музикувати на балконі, коли навколо ходили ворожі воєнізовані патрулі. Пригадати б Владислава Шпільмана з відомого фільму «Піаніст», але у знаменитій сцені він грав, не торкаючись клавіш.
Цей драйв займатися тим, що любиш, у часи, коли небезпечна навіть проста присутність там, де ти є, напевно, відчував кожен з нас. У Миколаєві, куди ми поїхали в один із днів експедиції, існує жарт: коли лунає тривога, це означає, що ховатися вже немає сенсу, бо все, що мало, прилетіло. Надто близько-бо Миколаїв до позицій ворога. З нами їхала художниця Машика Вишедська, і я відразу зрозумів, що знайдемо спільну мову: так солодко позіхати в автобусі, немовби на канапі вдома, могла тільки людина, для якої дім давно трансформувався з певності підлоги й павутинності кутків стелі у внутрішні опори, мисленнєві остіненості й бездашну мудрість. Машика з чоловіком порятувалися з Бахмута до Франківська. Її питанням-відповіддю є життя у графіці, яку вона створює, або, даруйте, життя її графіки — бо малюнки направду живі. Можливо, живіші за мене, який під час інтерв’ю не зводив очей із плюшевого ведмедика, котрого Машика привела із собою на бесіду й посадила поруч.
Щоб не уявляти, скільки ще часу війна їздитиме всередині Машики повсюдно, хоч як би вона не сміялася у відповідь майже на кожне недоречне запитання. Кожне, бо нічого доречного у людини з Бахмута не спитаєш.
— Я напрацювала кілька технік, щоб відчути себе вдома. Малювати у новому місці. Або вийти на вулицю й гуляти містом у самій лише піжамі.
— Що для тебе стійкість?
— Мій чоловік. Він дає мені можливість творити, завжди підтримує, коли на щось не вистачає сил.
На набережній Миколаєва мешканці з вудками, вторуючи рибалкам Сельських, ловили власні питання-відповіді. З двох лоцманських суден, які пришвартувалися-обійнялися неподалік, на лункі надвечірні граніти сипалися невигадливі музичні ритми. В міському просторі «8 причал» у нас вдивилися фотографії, більше відчуті, аніж зняті місцевими фотографами. Метафорична «Повітряна тривога», що вогнем охопила солом’яний будинок, ненадійний ментальний прихисток, і проста знимка кухні, на якій мешканці готувалися варити борщ, але кудись зникли, і серія фото дитини, котра грається у хованки із власним почуттям дому, яке має її шукати, — всі вони питали-відповідали: «Ми це пережили». І це також.
За день ми будемо стояти біля моря, звично прощаючись з Одесою, можливо, назавжди. Буде шторм, і хвилі зноситимуть до неба мовчазні запевнення, що неодмінно побачимося. Ми, не ладні наважитися повернутися спиною й поїхати в готель спати, до знемоги йтимемо уздовж берега, й у завиванні вітру в щоглах схованих до перемоги човнів вчуватиметься нам то сирена повітряної тривоги, то сирена великої червоної пожежної машини.
Але то ще тільки буде. Просто не хочу чи не можу писати про це в минулому часі. Тож ми залишимо вас на набережній Миколаєва, при тополях, які ще затято тримають на собі останнє листя, при їхній картинній урочистості, яка заперечується простотою стукоту м’ячів на спортивному майданчику поряд: там багаторуко грається у теніс й багатоного топчеться довкола баскетбольного кільця.
В цьому є сенс — очко за очком вигравати час у війни, хоч яким безнадійним це б видавалося.
Подібно й ми щойно виграли його, спостерігаючи, як мистецтво-пожежник, таке вразливе під тонкою амуніцією самовизначення «митець», гасить ще одну пожежу, рятуючи заповідані до порятування душі. Наші.
Головне фото: наслідки обстрілу Одеси 5 листопада 2023 року, від якого постраждала будівля Одеського художнього музею. Автор фото Іван Страхов
