Попри те, що подія відбувалась у будень, людей прийшло багато. Коли усі зайняли місця, організатор Антон Назарко зазначив: нова українська культура будується уже зараз — на уламках. І «Тиск. Досвід» — один з таких прикладів. 

Щоправда, спершу скептично сприйняла слова, що під час цього перформансу глядачі й слухачі на годину зможуть відволіктися від війни й поговорити із собою. Надто, коли зі стін на тебе дивляться портрети полеглих у цій війні та фотографії руйнувань, на фоні яких безтурботно робили усміхнені селфі відвідувачі події.

Але я залучила всі органи чуття  — і занурилась в темну медитацію. Спершу було бентежно: відео із зображенням руїн підсилювалося такою ж тривожною музикою. Хоча іншої бути й не могло, як не може бути естетизації руйнування та війни.

Здавалося, що це — постапокаліптична відеогра, а не справжні кадри, наприклад, з Харкова. Наша реальність виглядала нереальною.

Попри загальну напружену атмосферу, я справді почала відволікатися.

Після цього в аудіовізуальній оповіді з’явилась біла пташка, за якою йшла тінь дівчини у сонячному зеленому лісі. Така ностальгія за світлим часом. Але і разом з тим — рух до цього мирного життя. Згодом, після закінчення дійства, моя подруга зізналась, що на цьому моменті їй вдалося зронити кілька сліз на фоні перманентної апатії. 

…я провалилась у думках і отямилась, коли вже під життєствердну музику на екрані танцювали військові — навіть почала притупцювати разом з ними. 

Аудіально-візуальна оповідь, добре створена та виконана Алексом Первухіним і Сергієм Гловим, дійсно допомогла абстрагуватися. Лишень Мер Перкалаби Василь Доронін очікував більше танців.

У якийсь момент я розчинилась у звуках і абстрактних образах. Можливо, це те, що відчувають люди після смерті.

Як сказала одна з відвідувачок: для неї цей перформанс був — як цілий цикл життя.

По закінченню хотілося лише тиші та темноти.