Юрко Стецик — син Яреми й Наталії Стециків. Позивний — «Пікассо». 

Народився 9 травня 1999 року. Вчився в Івано-Франківській школі №17, згодом закінчив Івано-Франківську гімназію №1. Паралельно відвідував секції з футболу, плавання, бойового гопака та інших бойових мистецтв. Вступив до Національного університету «Львівська політехніка» на спеціальність «містобудування». Згодом перевівся на факультет архітектури до Національного технічного університету нафти й газу. Пластун. 

З 2019 по 2021 рік відбував строкову військову службу в Полтаві, де склав присягу, а згодом — в Гайсині Вінницької області. В частині, де служив, створив два настінні розписи. 

Після демобілізації активно займався музикою: учасник гуртів та експериментальних музичних проєктів «Трясовина», «Пенсія», «Злипні». Грав на гітарі, бас-гітарі, бубні та цимбалах. Брав участь в організації рейв-вечірок в Івано-Франківську.

Разом з батьком займався мистецьким оформленням інтер’єрів. Згодом працював в майстерні з виготовлення одягу та сувенірів «Буквиця». 

З початком повномасштабного російського вторгнення мобілізований до війська, де служив під безпосереднім керівництвом пластуна Назара Лугарєва (Назар загинув 7 грудня біля Гуляйполя — виконував бойове завдання і попав під мінометний обстріл). Молодший сержант. Командир відділення 1-го стрілецького взводу 2 стрілецької роти 78-го окремого батальйону 102-ої окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.

28 грудня 2022 року брав участь у ближньому стрілецькому бою з російськими окупантами біля села Дорожнянка, що поблизу Гуляйполя, Запорізької області. Там, зі слів побратимів, що були поряд, загинув. Офіційно Юрко зник безвісти.

Ми попросили подругу Юрка, волонтерку Олесю Малюванчук, написати текст про нього — і зібрати спогади та історії його близьких.

Коли мені запропонували написати текст про Юрка, хотіла відмовитись. Важко думати й писати про когось близького, того, кого дуже любиш і втрачаєш. Юра служив з моїм троюрідним братом Назаром. Назар загинув на початку грудня. Для Юри він був опорою на війні, точкою довіри. Про смерть Назара Юра дізнався у відпустці. Він знайшов у собі сміливість повідомити рідним, і мені теж. Знаю, що для нього це була перша в житті найближча втрата. Тоді він сказав: «Навіть, якби у мене була можливість звільнитись з війни, вже б не зміг, не схотів. Маю бути тут, з хлопцями». І був. 

Юр офіційно зник безвісти. Зі слів побратимів, загинув в бою 28 грудня 2022. Хлопці раз за разом розповідали про бій, про останні хвилини, про вчинки. Знаючи це все, не готова писати про нього в минулому. Бо для мене він досі — є. 

Він сміливий. І відважний. А ще дуже чесний. Між нами є повна довіра. Він живе так, що хочеться дивитись на нього — і теж жити. Часто жартувала, що він — найдоросліших з усіх, кого знаю. Попри 8 років різниці у віці, прибігала до нього за життєвими порадами, завжди дивувалась, наскільки він крутий у своїх поглядах. 

Він і далі є моїм життєвим орієнтиром. Колись написав мені: «Думаю, я — найдобріший серед військових». Теж так вважаю. 

Мої відчуття однобічні, тому зібрала спогади й думки про Юру від його рідних та друзів.

Наталя Стецик (мама Юрка): 

Завжди здається, що можу говорити про Юрчика вічність. Та коли намагаюся ословити це, то німію. Не маю таких слів. І не знаю, коли зможу мати.

Ярема Стецик (батько Юрка): 

Вдячний Юркові за його прихід до нас. У дорослому віці він ще не виглядав на святого, але точно був на шляху, де ми його всі бачили. Обійшов нас, батьків, у дивний спосіб. Тепер планку якості життя і рокенроля для мене виставляє він. Це було вже давненько, а зараз [стало] досить недосяжно. До зустрічі, бро… Серце вирване, але хай тобі буде ліпше! Газуй з Богом напряму!

Настя (сестра): 

Мені дуже важко. Ми були дуже близькі: в моєму житті завжди був він, а я — в його, і так воно було завжди. Не дуже розумію, як бути без нього.

Сумуємо за тим, чого вже не буде. В мене не буде вже дуже багато: від банальної безумовної любові його, до таких детальок, як допомога при переїзді на квартиру. Дуже рада, що в нас були такі стосунки, і ми їх плекали й вкладалися в них, бо це було дуже важливо і потрібно.

Хочеться кудись заховатися, і не висовуватися, а ще краще — просто розчинитися. Знаю, що треба буде вигребти з цього всього, і воно в мене вийде. 

Просто, мабуть, потрібен час.

Софія (сестра): 

Юр був найкращим вчителем, хоча сумніваюсь, що він це усвідомлював. Бачила його авторитетом майже у всьому: коли хвалив мою пісню чи вподобував музику, яку слухаю; коли намагався виторгувати в мене мою сорочку, яка йому сподобалась так, як мені — то було так приємно, ніби я отримала якусь медальку.

Він вмів любити це життя більше, ніж будь-хто інший, тоді, як я ненавиділа все довкола себе роками. Юр був вільним. У думці, в дії, у правилах, в обмеженнях.

Любив волю і вмів її знайти у всьому.

Меланія (сестра, 4 роки): 

Він, як принц, просто без корони.

Я не хотіла, щоб Юрчик загинув.

А там, на небі, ангели мають телефони, щоб я могла передати йому привіт?

Ну нічого, там, на небі, знову познайомимося.

Він помер 5 тисяч років тому.

Він був дуже добрий і щасливий. І хотів з нами багато жити.

Юрко і Меланка. Фото: Юрій Бакай

Стас Цуканов (побратим Юри, який був поруч в останньому бою): 

Ми часто говорили, що коли з кимось з нас, бува, щось трапиться, то жоден не хотів би смутку від інших. Лиш ще більше радості, наповненості життя, й обов’язково святковий двіж з концертом. Ми за культ життя — не смерті. 

Юрко не боїться. Він знає, що хоче зробити, коли скінчиться війна: розповідав про плани, які б ще перформанси можна було зробити на двіжухах. Він мегатолерантний і терплячий до інших.

З Юрком хочеться розмовляти і завжди є про що. Так і не сказав йому, що люблю.

Ростислав Шпук (друг сім’ї): 

Після концерту в «Ваґабундо» Юрко сказав мені, що він щасливий, бо збулось те, про що найбільше мріяв у війську. Це було рівно місяць тому. 

Зараз я щасливий з того, що це відбулось. Такі дивні у нас тепер щастя. І москaлів вибішує наша здатність бути щасливими — вони такої не мають, вони на ній підриваються. Вона для них — мінне поле. Усміхненість була нормальним станом Юрка на щодень і на щомить, схожим на пробій ізоляції зовнішньої благочестивості струменевою радістю зсередини.

Лише один раз він не усміхнувся при зустрічі. Мене це якось полоснуло, бо в його випадку здалось неприродним. Він сидів розгублений і розчинений в невідомості: це було після лютневого вторгнення, за день до його від’їзду в призов. Дуже давно.

А перед останнім від’їздом, помальований на ніжно-рожево, він таким чином усміхався вже всією поверхнею голови. Його персональна частка війни завжди мала кольорове волосся. 

І цю кулю Юрко злапав саме як тишу. І ми бачимо лише її виворіт, цієї непробивної тиші. Він нестерпний. У цю капсулу не проникнеш. Ця тиша одномісна. І я хочу, щоб він це все прочитав. Щоб сталось диво: він повернувся і весело висміював тисячі наших розпачливих спогадів. І поклав їх на музику своєї кольорової рок-опери — дуже гучної, з власноруч втіленими декораціями. Він може. І вже ніколи не знайдеться сили, яка її спробує перервати. Як світло — ніколи не стане осадом на дні темряви.

Володимир Максимчук (пластовий юнацький виховник Юрка):

Юрко прийшов у юнацтво взимку 2010-го. Дуже активний та ініціативний, вихор ідей, одразу став гуртковим. Менше, ніж за рік, здав першу пробу — що ну дуже швидко. Пластову присягу склав поблизу урочища Дем’янів Лаз. Хотів відкрити 3 пластову пробу на скоба у 14 років, коли більшість пластунів починають її у 16-17.

Пробував себе всюди: всі види спортивних змагань, мандрівки, «Містер Пласту», будь-що творче, грав на ватрі для гостьового табору, не пропускав мандрівки, був на безлічі таборів: курінних і крайових. Став курінним у 2013-му. Через свою активність та ініціативність постійно на таборах і в курені здобував відзнаки. Від активного пластування відійшов у 2014-му.

Соня Слюсаренко (подруга): 

Пам’ятаю, як сиділи в «ГОСТі» з твоєю сестрою Настею. Говорили, що бісить і смішить водночас, коли навалюємо тобі про «ментальні пєтлі», а в тебе очі розбігаються. Потім зійшлися, що це той рівень розуміння, коли можна і просто вислухати мовчки. Просто побути. Ти — саме про «бути».

Сиділи на річці й багато розмовляли, ставили один одному музон. Знаходили його випадково в той вечір. Ти завжди все міг розмутити.

Так злилася, що часто, замість того, щоб збити пиху з тих, хто тебе ображає, ти сміявся на всю вулицю. Тепер вчуся цього в тебе.

Ти завжди витягував людей зі станів, які міг не розуміти. Завжди рятував. Любив. Розумів. Люблю тебе, знаєш. Ніколи не мала такого порозуміння і нерозуміння прекрасного з людьми — а стався ти. Дякую, Стецику.

Антон Боринець: 

Ми з ним завжди знаходимо вайб і настрій, навіть там, де його близько нема. Він мені не просто друг. Він брат, але не по крові, а по вайбу. 

Олесь Зазулін (засновник формації Detali):

Я познайомився з Юрком, коли він повернувся з армії. Він підійшов до мене в барі «ГОСТ», і я з перших секунд зацінив його як дуже щирого та відкритого чувака. Він допомагав мені з організацією рейвів і фестивалю як універсальний солдат: як волонтер по локації, як художник, перформер та ідейник. Обожнював у Юрі його сміливість, завзятість, зібраність і вміння реалізовувати свої ідеї. Серед всього молодшого покоління, з яким спілкуюсь, Юрко був найкрутішим рокенрольщиком, і при цьому завжди дотримувався свого слова та вміло направляв свій творчий потік, без жодних протікань. Люблю та захоплююсь Юрком.

Іванка Каспрук:

Не дарма всі ніби домовилися називати Юрка сонячним, осяяним: бо таким його й знали, таким він був весь час. Юрко з тих людей, які постійно щось робили, творили, згуртовували. До нього завжди хотілося приєднатися. Думаю, що він творив ще й нас також.

А ще з Юрком завжди було літо — навіть в дощі, сніги й морози. Відчувалося те саме літнє натхнення робити щось грандіозне й варте уваги. Вважаю це його суперсилою — світити й бути світлом для інших. Як і зараз.

Данило Грицак:

З ним взагалі забував про втому, голод чи нудьгу, в голові було тіко одне: «Це камінь, камінь, який тре котити, і в Юри це вдавалося найкраще». Завжди відчутно вайб тусовки, у якій присутній Юрко: ніби щось світле зв’язує багато свідомостей щастям і натхненням. Загалом його творчим потоком можна було палити ліси. Проте він вчинив більш героїчно — він використав його, щоб палити русню.

Валерія Лукʼянова: 

Юрко для мене був з тих людей, з якими хоч на край світу, і за край теж. Ми знайомі були давно, хоча справжня наша дружба зав’язалась десь тоді, коли він повернувся з армії. За цей час ми багато чого прожили, проговорили, натворили. 

З ним час «просто» не минав, а навпаки, давав нові ідеї та креативи для Франківська. Юрць дуже швидко став мені душею. В ньому не було нічого, за що його можна було не любити. Людина відкрита серцем, яких, мабуть, ще не зустрічала. Любити «ні за що» — то про нього і про нас до нього. 

Ми асоціюємо Юрка зі світлом, бо це те, що він вклав у кожного з нас. «Життя» — це було його кредо. Він жив на всі груди, і стільки ж творив і витворяв.

Пам’ятаю, його дзвінки з фронту завжди були сповнені позитиву, коли насправді було тяжко. Наказував нам жити, тусуватись, допомагати одне одному, бо «за що я тут сиджу в окопах?». Ніколи не переймалась за нього, бо знала, що вдача завжди сидить на його плечах. Це велика втрата, з якою світло трохи згасло.

Макс Йосипенко:

Таких людей, як він, ще не зустрічав. Багато хто каже та пише про його світло — і то чистої води правда. Якщо коротко про нього: він ніс у собі неймовірний миСтецький ВАЙБ!

***

Ще на початку війни він мені сказав, що ця війна не тільки фізична, а й психологічна. І він не дозволить Путіну забрати те, що любить. Якось Юрко написав пост: 

«Мені набагато легше на душі стає, коли бачу якийсь рух в себе вдома. Я не хочу відкривати стрічку і дивитись на сумні морди моїх друзів/знайомих/близьких. Я на своєму місці зараз, щоб вдома було все ок. А коли люди не живуть життя, то це не ок. Я знаю купу людей, які працюють дуже багато для забезпечення ЗСУ, чи людей, яким потрібна допомога внаслідок війни. Війна — це не кінець життя. Це довга і важка праця. То чому люди, які працюють на благо всіх нас, не можуть нормально жити, щоб працювати і надалі. Не плакати ж. Ворог переможе, якщо зупиниться життя в тилу. Одним словом, якщо в мене є таке право, я від себе дозволяю усім, кого знаю, тусуватися, любитись, двіжувати і жити життя, можливість ж є…»

Тому живіть, коли є така можливість.