Видавництво «Ще одну сторінку» у 2024 році видало «Покутську трійцю» – збірку малої прози трьох письменників з Прикарпаття: Леся Мартовича, Василя Стефаника і Марка Черемшини. Публікуємо рецензію на цю книгу письменниці, докторки філологічних наук, професорки кафедри української літератури ПНУ Ольги Деркачової.
Видання можна погортати в офлайн бібліотеці post impreza в Івано-Франківську.
Дерев’яна пластика гуцульських та покутських свічників-трійць із їхнім чи то скромнішим, чи то пишнішим декоруванням зачаровує та захоплює незалежно від того, чи вірити в їхню сакральну силу, чи ні. На думку Володимира Луканя, особлива сила виразності народного сакрального мистецтва Гуцульщини в успадкованій архаїчній художній традиції язичництва і християнства. І ось це різьблення з тих часів, коли ще звірі вміли говорити, з оприсутненням Слова стала особливим надбанням не лише на локальному рівні.
Трійці – це про сакральне, проте, як твердить Юрій Юркевич, не лише церковне, але й хатнє, не лише церковно-літургійне, а й обрядово-побутове, коли «заможні ґазди та церковні браття були власниками великих гонорових трисвічників». Бо так воно є завжди у людському житті – від високого до низького, від заземлення до богошукання, від танцю життя до танцю смерті, тому й звертаємося і повертаємося до тих творців, які вміють це вирізьбити чи то у дереві, чи то у слові.
В українському літературному просторі маємо ще інші трійці (перед тим ще у 13 ст. згадуються у Галицько-Волинському літописі: «премудрий книжник» Тимофій, «хитрець» Авдій і «словутний співець» Митуса – чим не трійця; у 20 ст. Станіславівська трійця митців: Ярослав Лукавецький, Денис-Лев Іванцев та Михайло Зорій) – Руську та Покутську, локально та хронологічно близькі, змістовно віддалені, адже перша радше про ідеологію, а друга про літературу. Так, це про Василя Стефаника, Марка Черемшину та Леся Мартовича. І про нове видання 2024 року, в якому вони утрьох опинилися під однією обкладинкою і такою звичною вже назвою «Покутська трійця» зі свічником-трійцею на обкладинці.
Опинилися втрьох вже не вперше. У 1910 році у Коломиї побачило світ видання Антона Крущельницького «Вибір нарисів і новель Василя Стефаника, Івана Семанюка, Леся Мартовича» (Видавництво спілки українського учительства). Він влучно назвав їх «різбарями почувань хлопської дущі», бо ж направду, не писали, а різьбили словом історію життя тогочасного селянства, в якій важили більше душа та почування, аніж скупа хронологія, писали, виходячи за межі побутовости чи етнографізму. Про таку властивість авторів нової генерації писав І. Франко:
«Се найвищий тріумф поетичної техніки, а, властиво, ні, се вже не техніка, се спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі».
З тих часів і закріпилася за Стефаником, Черемшиною та Мартовичем назва «Покутська трійця».
Як зазначає Роман Піхманець, то начебто і слушно, адже «нічого незвичного нема в тому, що трьох авторів, які народилися майже одночасно в одному закутку галицької провінції, сповідували близькі національно-політичні погляди, разом навчалися в Коломийській гімназії, ставлять один побіч одного», але не маємо доказів що вони зустрічалися у складі ось такої трійці, будучи вже знаними в літературі, як і фотографій, де вони разом. Хоча згодом матимемо роботу Василя Касіяна «Покутська трійця» (1949 рік), де художник зафіксує їх утрьох. Так вони і житимуть у нашому літпроцесі – разом у пригадуваннях, окремо на бібліотечних поличках. Чи житимуть читаними? То вже інше питання.
Перевидавати класику для кожного покоління – річ важлива та необхідна. Йдеться не лише про оновлення та осучаснення обкладинок, йдеться про видання без попередніх радянських купюр, про нові передмови-післямови, коментарі. Важливо, щоб були як академічні видання, так і популярні – для сімейних чи шкільних бібліотек. Маємо нещодавні академічні видання двотомника Леся Мартовича (2015 рік), Василя Стефаника у трьох томах та чотирьох книгах (2020 рік), «Райску птицю» Марка Черемшини (2023 рік). У цих виданнях найповніше представлена творчість авторів, так міцно закарбованих як трійця, але окремішних і цілком самодостатніх і один без одного. Твори вивірені за прижиттєвими виданнями авторів, щоб не минути ні титли, ні коми. Видання з фаховими та ґрунтовними передмовами та коментарями.
Іншим є видання «Покутська трійця» (2024 рік), упорядковане Олександром Демарьовим. Чи була потреба? Вочевидь, що так. Бо потреба на якісну літературу завжди є. Чи була потреба саме такого формату? То вже інше питання.
Ошатне гарне видання, ілюстроване Ксенією Степась. Око, однозначно, на ньому зупиниться. Спершу на обкладинці, а потім і на самих текстах. Більше десятка творів на кожного з Покутської трійці, взяті здебільшого з академічних радянських видань.
Ілюстрація Ксенії Степась
І все би нічого, але у передмові читаємо: «У цій антології збережено стиль усіх трьох авторів. Деякі слова й вислови спрощені й перефразовані так, щоб не заплутувати читача». Ну і є ще одна заувага у книзі поза передмовою: «Тексти почасти адаптовано відповідно до норм сучасної української літературної мови. Загальна стилістика авторів збережена».
У сенсі спрощено? Тобто це як? І як то загальна? А не загальна? Єдине, що у такому випадку хочеться побажати упорядникові, аби його твори, якщо вони переживуть випробовування часом, спрощували. Не знаю як вас, але мене лякає оте «спрощення». Будь-яке втручання в авторський текст – це руйнування його. І особливо, коли автори в силу об’єктивних обставин не можуть заперечити чи не погодитися.
Наприклад, Стефаниковий «Май». Взяла для порівняння кілька замін: лучиться змінили на трапиться, єму на йому, єго на його, взаїмного на взаємного, починаєся на починається, люде на люди. Чи кілька змін у творі «Злодія зловили» Марка Черемшини: щєзни на щезни, сьвіт на світ, воринє на вориння, вим’є на вим’я, очи на очі. Не знаю, чи є в цьому якийсь сенс. Мабуть, варто подякувати, що діалектизми лишили.
Не даремно згадувала про свічники-трійці. От уявіть: хтось пробує спростити різьблення на одному з них, переконуючи, що це буде той самий свічник. Перевидання класики аж ніяк не означає, що її треба спрощувати.
Також автор передмови намагається переконати нас, що Покутську трійцю склали не генії, а троє простих чоловіків. Облишмо категорію геніальності, бо це справа марна та невдячна. Але то текст спрощується, то автори прості люди. Такі прості, що ми досі про них говоримо, а те, що вони написали за стільки часу не втратило актуальності? Ну але добре, що хоча би не розповідають нам про бідні селянські родини. Але ж і безгрошів’я – це не про простоту, як і статус. Пригадався мені один «простий» випадок з життя «простого» Василя Стефаника і з життя згадуваного Василя Касіяна. У 1914 році гімназист Василь Касіян уперше в своєму житті побачив гармату і захотів її намалювати, його затримали жовніри за підозрою у шпигунстві. Вочевидь, художнику початківцю загрожував розстріл, якби не втрутився Василь Стефаник, депутат австрійського парламенту. Така проста історія. І це вже не кажу про твори.
Також не хочеться, щоб у читачів цієї передмови склалося хибне уявлення щодо оцінки творчості та взаємин з Іваном Франком того ж таки Леся Мартовича. Так, Франко розкритикував його перший твір, але згодом той же ж Франко скаже про нього:
«До того ж, його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону. Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді».
І не тільки троє з Покутської трійці визнавали його авторитет, а й Франко розумів та не раз писав про їх талант та новаторство.
Мені бракує у цьому виданні автобіографій, бо вони є найправдивішим свідченням життя письменника, хай навіть і з великою долею суб’єктивізму, бракує бодай кількох листів Стефаника чи цитат із них, адже він казав, що його література в його листах. Але звісно, це суто моє, особисте. Комусь іншому, хто візьме до рук цю книгу, бракуватиме улюбленого оповідання чи поезії в прозі, хтось скаже, що замало творів про війну. Зрештою, воно так з антологіями є: чогось завжди не вистачатиме.
Твори, пропоновані нам у цій добірці, підібрані добре: так, щоб, наскільки це можливо, можна було побачити різних Черемшину, Мартовича, Стефаника, і ще раз закцентувати на тому, що в цих творах важить не реалістичне тло, не побутові сцени, а психічний стан персонажів, показати оті настроєво-емоційні перепади, які були властивими для усіх трьох авторів, межові стани і такі, що виходять поза межі можливого чи людського. Людина налякана, людина зневірена, людина впевнена, людина забобонна, людина жорстока, людина щедра, людина, яка сміється та плаче, іноді одночасно:
«Всі три підсміхалися мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнати, що то сміх» (Лесь Мартович).
Помежів’я двох століть було не лише складним, а й особливим для мистецьких пошуків. Саме у цей час в українській літературі з’являються автори, які «прагнуть цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу» (Іван Франко). І серед них – представники Покутської трійці, які фактично легалізували діалект, довівши, що він не лише про тримання за певні локуси, продемонструвавши, що для майстрів слова немає нічого неможливого.
Це помежів’я з Першою світовою війною і розуміння того, що світ зруйновано, що перші стріли чи діточа пригода – це лиш початок жахливого іншого, але чи світу? І так, ще буде танцюватися, співатися, ще будуть посиденьки з сусідами, ще лунатиме сміх, доки його не обірве рев гармат, «Бо війна корчує ліси, корчує села і озером сльози збирає, життя топить» (Марко Черемшина). Проте не завжди війна чи складні життєві умови є причиною драм і трагедій персонажів:
«Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю і ніхто їх позбирати не годен і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками…» (Василь Стефаник).
Часто вони не можуть безболісно бути у світі. Але кому би у цьому світі не боліло? Боляче навіть природі. В антології це є. Дозовано, дещо лайтово, бо мабуть, хард від трьох авторів одночасно – то не до витримання було би. Концентрація болю на одну новелу чи оповідання почасти є і так високою. А ще коли ці болі різні і проживаються по-різному…
І оте надзвичайне та несподіване різьблення, унікальне поєднання небесного та земного, поетичного та побутового, дорослого та дитячого, прагматичного та наївного, еросу і танатосу, світла і темряви, від танцю життя до танцю смерті. Упорядник зміг обрати саме ті твори, які передають магію надзвичайно чуттєвого творення не лише покутського світу, а й загалом тогочасного світу.
Мусимо розуміти, що якщо це вибране, якщо це антологія, то все охопити неможливо, як би упорядники не намагалися. Але письменників зблизька побачити можна. Якби не оте спрощення, то ця книга була би ідеальною і для першого знайомства з Покутською трійцею, бо показує авторів у різні етапи їхньої творчості з різними темами та різними настроями. Так чи інакше, маємо ще одне непогане видання, яке може стати поштовхом до подальшого знайомства як з кожним із Покутської трійці окремо та їхніми далеко не простими життями, так і з їхньою зовсім не простою творчістю.
