Видавництво «Ще одну сторінку» нещодавно видало збірку малої прози трьох письменників з Прикарпаття, відомих як Покутська трійця: Леся Мартовича, Василя Стефаника і Марка Черемшини. Разом вони творять своєрідний феномен змісту і форми в українській літературі. Барвиста мова перегукується зі щемкими сюжетами, а кожен твір просочений щирою любов’ю до свого краю, своїх людей.
Ми публікуємо передмову упорядника видання «Покутська трійця» Олександра Демарьова.
«Покутська трійця» доступна в офлайн бібліотеці post impreza в Івано-Франківську.
Покуття — південно-східна частина Івано-Франківської області. Диво, що така маленька територія дала одночасно трьох великих письменників-класиків: Марка Черемшину, Леся Мартовича та Василя Стефаника. Вони не просто народились тут, але й вчились і формувались, а двоє з них, здобувши університетську освіту за кордоном, повернулись у цей край для роботи.
Одразу три «хлопські сини» родом з глухого куточка Австро-Угорської імперії стали письменниками в один період. І письменниками великими, які досконало знали те, про що пишуть, і ясно розуміли, навіщо і для кого пишуть. Коли ще у світовій літературі таке траплялось?
Найцікавіше те, що кожен із них був самобутнім, оригінальним письменником. Так, Василь Стефаник писав, що «ніякої “школи” Стефаника не може бути». Адже і Марко Черемшина не був його наслідувачем, і Лесь Мартович — «такий окреслений великий талант, що мішати його в якусь школу є просто гріх». Тобто Покутська трійця — це не формальне об’єднання літературних діячів, які писали відповідно до наперед визначених і погоджених принципів, а троє майстрів, які вміли працювати з життєвим матеріалом кожен по-своєму.
Іван Франко підкреслював, що вони писали про життя, яке найкраще знали, тобто сільське життя,— але така характеристика влучна тільки щодо частини творів Покутської трійці. Зрозуміло, Марко Черемшина, Василь Стефаник і Лесь Мартович знали не тільки село. Сфера їхніх інтересів і практичної діяльності виходила далеко ширше. Правда буде, якщо сказати, що вони стояли на боці селянства і робітничого люду. Але з цього не слідує, що вони провінційні письменники. Бо ж треба уточнити, де саме вони представляли мужиків: і в адвокатській канцелярії, і в передових виданнях і радикальній пресі, й у літературній справі, і в університеті,— а то й навіть парламенті! — чужої країни. Вони вміли подивитись на обставини очима і мужика, й інтелігента. Про це й писали.
Іван Франко, звісно, багато зробив і для кожного з цієї трійці окремо, і для культурного й політичного життя всієї західної частини України, однак і він іноді помилявся. Так, він не зумів розгледіти в першому оповіданні Леся Мартовича («Нечитальник», 1889) той «такий окреслений великий талант», який розгледів Василь Стефаник. Іван Франко схибив у своїй оцінці перших літературних спроб Мартовича, виступивши проти публікації «Нечитальника». Але нехай це не налаштовує проти нього, бо всі троє визнавали його авторитет і схилялись перед ним. Василь Стефаник називав Франка дорогим другом, а себе — «малим наслідником його». Лесь Мартович за Франка агітував на виборах, а Марко Черемшина погоджувався, не дивлячись, із його виправленнями у своїх творах.
Можна вважати Івана Франка генієм, і з цим важко посперечатись. А от серед Покутської трійці геніїв не знайти. Ніхто з них не став навіть професійним письменником, тобто не жив виключно з літературної праці. І написали вони не так багато: на всіх разом вийде шість-сім томів. Та й коли ми заявляємо, що якась людина геніальна, то цим хочемо сказати, що вона вирізняється з-поміж свого оточення, стоїть незрівнянно вище за інших, тому зазвичай її не розуміють сучасники.
Ні, Покутську трійцю склали не генії, а троє простих чоловіків, які вийшли з села, здобули освіту, чесно працювали на своєму місці й не тільки постійно вчились самі, а й допомагали вчитись іншим — таким самим простим людям. Це зовсім не применшує їхню велич, а навпаки, підносить далеко вище від багатьох професійних літераторів.
Коломийська наука
Якось уранці батько розбудив малого Івана і наказав «поцілувати неню в руку та й на віз на сіно сідати». Юрій Семанюк, приятель Юрія Федьковича, освічений селянин-самоук, віддав сина у школу. Батько Івана Семанюка хотів для сина легшого життя, ніж своє, мріяв, що той вивчиться на попа і житиме добре. Вивчити дитину було дорого, і хлопчина розумів, що означає його навчання для сім’ї. Батько вчив: «…Хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідну дранку з себе здоймемо і будемо вас бечувати, а як кібзуєте, що не маєте тої волі, то вертайте назад ’д хаті і не калічте ні нас, ні себе самих». Іван Семанюк хотів повернутись додому, та все ж поїхав учитись. Батька таки підвів — став не попом, а юристом і письменником Марком Черемшиною.
Польська гімназія в Коломиї зустріла Марка Черемшину непривітно. В «Автобіографії» він пригадує: «Я не умів говорити по-польськи і спершу дуже бідував у гімназії, а особливо знеохочувався я дуже, коли професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську одіж і в сюртук убратись або залишити школу і піти гній возити».
Нічим не краще було становище Василя Стефаника, з якого однокласники глузували та насміхалися, а вчитель німецької мови сказав: «Іди, хаме, свині пасти». Про ставлення гімназистів і вчителів до селянських дітей Стефаник писав у «Автобіографії»: «…бив тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревла з утіхи…» В таких самих умовах перебував ще один мужицький син —Лесь Мартович, який на рік раніше за Стефаника почав навчання в Коломийській польській гімназії. Василь Стефаник згадує: «Гімназія, крім формального научання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала».
То як же сталося, що з такої гімназії вийшли три великі письменники?
По-перше, не всі викладачі були жорстокі й погані. Марко Черемшина пригадує кількох учителів, яким вдячний за науку, особливо професора Кубішталя, викладача історії. До Мартовича, як і до всіх студентів-українців, співчутливо ставився директор Еммануїл Вольф, автор п’ятнадцятитомної «Історії 30-літньої війни». Василь Стефаник вдячний був учителеві української мови за чуйне ставлення до гімназистів.
По-друге, насиченою була навчальна програма. Гімназисти вивчали латинську, грецьку, польську, німецьку мови, фізику, математику, географію, історію, вступ до філософії, релігію. Українську мову й літературу вивчали також, але як другорядні дисципліни.
По-третє ж,— і це, може, найважливіше,— слід зважати на традицію, яка склалась у тій гімназії ще до появи у ній Марка Черемшини. Це традиція гурткової самоосвіти, тісно переплетена із політичним життям Західної України.
Коли кажуть «гурток», зазвичай уявляють щось невеличке, вузькоорієнтоване і відірване від життя. Мовляв, збираються собі студенти, про щось спілкуються, щось разом вивчають, допомагають одне одному краще зрозуміти щось спеціальне. Про поетичний чи літературний гурток можна подумати схоже: читають одне одному, складають маніфести, розв’язують естетичні проблеми гуртом. В усякому разі, слово «гурток» асоціюється із чимось перехідним, проміжним, тимчасовимі позбавленим реального впливу. Те ж саме зі словом «самоосвіта», яке звикли пов’язувати з індивідуальними намаганнями вчитись, щоб «заповнити пробіли». Ну, а про причини появи гуртків — неосновної форми навчання,— зазвичай, не задумуються: хочуть люди збиратися, от і збираються.
Не наробити сорому
Період, на який припало формування кожного із Покутської трійці,— кінець ХІХ століття — характерний для Західної України піднесенням національно-визвольного руху, посиленням боротьби проти австро-угорського і польського поневолення.
Не революція для знищення тодішнього устрою була метою радикалів, а піднесення самосвідомості народу в рамках конституційних. Та й це немало. У сфері культурній це означало: зробити здобутки науки і культури загальнонародним надбанням, тобто не тільки доступним, а й зрозумілим.
До чого такий підхід зобов’язує людину, яка вийшла із села і здобула освіту? Марко Черемшина в одному з листів зізнався: «Я постановив собі йти сміливо до своєї цілі: образуватись, щоб своєму народові коли не помогти, то бодай сорому не наробити». Це скромне вираження того почуття собачого обов’язку, про яке писав головний радикал Іван Франко: «Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне».
Таке ставлення до себе і до своєї освіти проникло в усі навчальні заклади попри те, що його не включала жодна навчальна програма. Ба більше, самі ці заклади створювали для того, щоб виховувати прислужників несправедливого устрою.
Усі з Покутської трійці знали ціну своїй освіті й розуміли, задля чого вчаться. Насамперед, звісно, для себе — щоб «сорому не наробити». А це означало ой як багато: «видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали», аби звідти робити все, щоб туди ж могли видряпатись інші, цілий народ.
На шостому році навчання Леся Мартовича з гімназії вигнали. Формально — за те, що кинув книжкою у викладача. Насправді ж — за агітаційну роботу в селах і організацію читалень. Рік по тому за те саме вигнали Василя Стефаника. Вони перевелись у Дрогобицьку гімназію. Якщо хтось думає, що після такого удару вони заспокоїлись, то дарма. Заснували гурток, доєднались до наявних таємних товариств, їздили по селах, агітуючи за мужицьких кандидатів до австрійського парламенту. Мартович навіть взяв щось на кшталт академічної відпустки. У восьмому класі Дрогобицької гімназії він прийшов до директора О. Борковського й сказав, що «виступає з гімназії, бо йдуть вибори і треба агітувати».
У Дрогобич Стефаник і Мартович прибули як досвідчені гуртківці. Досвід вони отримали в Коломийській гімназії, де в 1880-ті, за допомогою львівської таємної студентської громади, був заснований таємний гурток. Такі таємні товариства існували, за словами Федора Погребенника, при кожній гімназії у Галичині, і всіма ними опікувалась вищезгадана громада: організовувала бібліотеки, постачала літературу, висилала доповідачів, влаштовувала відчити (лекції). У таємний гурток, ясна річ, було не так легко потрапити. Василь Стефаник дізнався про нього від Івана Плешкана, ще одного вихідця з села над Прутом, а заодно і керівника таємного товариства при Коломийській гімназії. Плешкан допомагав Стефаникові підготуватися до вступу в гімназію.
Немає нічого дивного в тому, що один мужицький син опікується у польсько-шляхетському навчальному закладі іншим мужицьким сином, допомагає йому вчитись і поширює на нього свій вплив. Зовсім скоро Стефаник і Мартович самі стали активними й впливовими гуртківцями.
Марко Черемшина цієї атмосфери в Коломийській гімназії не зрозумів. Він сумлінно відбував платні лекції і «не мав часу висиджувати на тодішніх тайних зборах кружка шкільних товаришів, які в дійсності не були тайними і на яких тільки багато папіросів викурювалося а навіть горівку попивалося. За то визичував я з того кружка книжки і сам собі пронумерував “Житє і слово”, “Зорю”, “Дзвінок”, “Правду” і “Буковину”». Як бачимо, гурток був цінний уже тим, що збирав і поширював серед гімназистів художню літературу й пресу. Що ж до того, що зустрічі гуртка таємними не були, то тут Марко Черемшина, мужицький син (тобто не чужий гуртківцям), не є об’єктивним, бо може говорити тільки про ті зустрічі, які й справді не потребували секретності.
Вийшло так, що мужицькі діти не пішли на службу до панів, а вернулись у село учити мужиків.
Літературні «аспірації»
А хоча на службі у панів — чи то польських, чи то австро-угорських, чи румунських,— доводилось бути. Щоб жити, усі троє із Покутської трійці потребували, як би зараз сказали, «нормальної роботи». Наскільки це було важливо, показує біографія Леся Мартовича, який не зміг влаштуватись так, щоб жити забезпечено.
Після закінчення університету у Львові Лесь Мартович працював у пресі, багато агітував, розвивав радикальний рух у Галичині, не полишав організаційної роботи в партії. Він працював пліч-о-пліч із Михайлом Павликом та Іваном Франком, в адвокатській канцелярії Северина Даниловича, встигав писати художні твори. Він міг створити більше і точно створив би (матеріалу і вражень вистачало), та змушений був боротись як не з хворобою, то зі злиднями. Так і помер — хворий, бідний, самотній.
І де він брав оптимізм за такого життя? А його твори просякнуті оптимізмом і вірою в людей. Так, поки що люди зосереджені на собі і своїх бажаннях («Стрибожий дарунок»), вони з дитинства вчаться терпіти несправедливість і вчиняти несправедливо («Гарбата»), але їхня темнота вже відома їм («Ось поси моє»), вони вчаться думати про себе і оцінювати своє життя чесно й щиро («Грішниця»), мають досвід перемог над страхом («Хитрий Панько») і світом («Війт»).
Інакше склалась доля його друзів.
Те, свідком чого був Марко Черемшина в Коломиї, завдяки йому зажило і у Відні. Записавшись у члени академічного товариства «Січ», він тут-таки взявся його реформувати. Входив він і до робітничих товариств «Родина», а також «Поступ», щодо якого «кожний з нас уважав своїм обов’язком мати відчити бодай на місяць».
Тут він «вдруге познайомився» зі Стефаником, але дружби із цього не вийшло, бо, як сказав Стефаник, «він завзято танцював, а я, на свій превеликий жаль, тоді і тепер не знав цієї штуки». Про свої літературні «аспірації» обидва не говорили.
Зійшлись вони аж 1912 року, коли, як пише Стефаник у спогадах про друга, «життя національно-політичне так широко розлилося в Покутті, що мені, як не правникові і чоловікові слабої енергії, годі було вдержати той рух в порядку й сталості». На допомогу Василеві Стефанику, завдяки заходам Льва Бачинського, приїхав у Снятин Марко Черемшина. «Від того року його особа і його адвокатська канцелярія зробилася центром в повіті і в місті українського життя в його найрізнорідніших формах, і до кінця життя той центр лишився».
Працюючи разом, мали перед собою той самий життєвий матеріал, однак по-своєму його використовували.
Марко Черемшина показав трагедію неосвіченого, забутого, обманутого селянина («Раз мати родила», «Лік», «Верховина»), змалював село за війни («Перші стріли», «Зрадник», «Поменник»), але й умів розгледіти світлий розум і добрі наміри («Хіба даруймо воду!», «Бо як дим підоймається»).
Василь Стефаник зробив те саме, тільки своїми методами. Він зобразив безвихідь, яка повисла над простою людиною («Лесева фамілія», «Катруся», «Новина»), спроби втечі («Камінний хрест»), показав силу відчаю і люті («Палій», «Суд»), яка буває обернена проти таких самих знедолених («Злодій»). Однак і тут є на що сподіватись — тільки на себе («Гріх»), на таких, як ти («Дурні баби»), на віру в людяність («Засідання») і на прагнення навчитися себе захищати («Підпис»).
Обкладинка: Ксенія Степась
