У 2025 році Івано-Франківський обласний театр ляльок відзначив 80 років. Ми розпитали заступницю директора Тетяну Стефінів та режисера Леоніда Попова про боротьбу зі стереотипами, труднощі, роботу під час повномасштабної війни та майбутній театральний сезон.
Як боретеся зі стереотипом, що театр ляльок лише для дітей?
Тетяна Стефінів: Не тільки наш театр, взагалі колеги в Україні намагаються зламати цей стереотип. Мабуть, перебороти його неможливо. У виставі є лялька, маска, будь-який атрибут, що належить до театру ляльок. Це не означає, що це дитячий театр, — у нашому репертуарі є вистави і для дорослого глядача. Вони справді цікаві. Найбільший акцент робимо на дитячі вистави. Мабуть, тому, що до цього нас змушує стереотип.
Остання прем’єра для дорослого глядача — «Зимова казка» за Шекспіром, де актори в костюмах і з ляльками. Вистави «Усе про жінок»,«На полі крові», «Усе про чоловіків», «Пташка», «Цахес» — теж для дорослого глядача.
Багато вистав заслуговують уваги, але, на жаль, зараз не можемо їх грати через проблему з кадрами. Якщо в дитячих виставах ми можемо обіграти, і жінка зможе зіграти чоловічу роль, то у виставах для дорослих чоловічу роль має виконати чоловік.
Леонід Попов: Театр для дітей запровадила радянська влада. Не було такого поняття. В Україні був вертеп, який показували всім. Хоча у Харкові в 1930-х рр. театр ляльок ставив «Запорожець за Дунаєм». Актори співали арії. Згодом, у 1950-х рр., Афанасьєв у Харкові почав ставити вистави для дорослих.
Щодо Франківського театру ляльок – тут також були вистави для дорослих. Їх почала ставити Коцинська, ляльки були натуралістичними.
Вистава «Хто росте в саду» — для дорослих?
Тетяна Стефінів: Це вистава відчуттів, її дивляться із заплющеними очима. Ми рекомендуємо її для глядачів із 9 років, хоч допускаємо, що можуть прийти молодші діти, якщо їм не страшно. Спочатку її дивилися наші студійці від 4 років, їм подобалось. Але це діти, які знають театр і розуміють, що нічого поганого там не буде. Тож батьки мають вирішувати, а ми пропускаємо на виставу, навіть якщо дитині 4 роки.
Як формується репертуар в театрі ляльок?
Тетяна Стефінів: Ми знаємо, яку кількість нових вистав відповідно до нашого регіону нам треба поставити за рік. Не так багато глядачів, і їх треба тішити новинками. Приймаємо рішення, хто буде режисером-постановником. Зараз у нас немає режисера, він служить. Ми пропонуємо тему, яка нам потрібна, або ж режисер пропонує декілька тем, і ми обираємо, яку ставити. Хочеться мати широкий і різноплановий репертуар. Ми поступово намагаємося так зробити.
Не можемо це втілити вже, бо дорого. До того ж цехи, які виготовляють матеріальні частини, невеликі. Більше ніж чотири постановки в рік точно зробити не можемо.
Звісно, є вистави, на які завжди будуть приходити глядачі, — за народними казками. Дорослий глядач приходить на класику. Для школярів ми орієнтуємося більше на шкільну програму.
У вашому репертуарі є вистави за сучасним текстами. Чи плануєте ви далі працювати у цьому напрямку?
Тетяна Стефінів: Так, але це все залежить від режисера чи режисерки і їхніх вмінь писати п’єсу. Прекрасне бачення у Катерини Лук’яненко, режисерки вистави «Хто росте в саду». У березні була прем’єра вистави «Вовк та семеро козенят» — сучасне бачення казки на актуальні теми.
Чим новіша історія, тим вона актуальніша. Цікаво подивитися виставу, коли вже прочитав книжку. Ми готові в цьому напрямку працювати.
Кого з режисерів ви плануєте запросити?
Тетяна Стефінів: Зараз з нами працює Леонід Попов. Він у серпні ставитиме нову виставу — «Козак Мамай і ключі від Раю». Прем’єра запланована на 24 серпня. Над виставами до Миколая і Різдва працюватимуть студенти під керівництвом Леоніда Попова. Це їхні дипломні роботи.
Зараз ми не плануємо на термін, довший ніж на пів року, бо все швидко змінюється. Наступного року плануємо запросити режисерів. У нас також є режисерки з акторського складу — Ольга Гнатюк та Галина Савчин. Для урізноманітнення театрального репертуару запрошуються режисери-постановники й режисерки-постановниці, оскільки ця робота творча і тонка.
Що змінилося в театрі за час повномасштабного вторгнення?
Тетяна Стефінів:
Життя театру змінилось, бо наші хлопці служать, а не тримають ляльку. Це зменшує наші можливості в показі вистав.
Чи змінилась у нас тематика? Патріотичні теми висвітлені в багатьох наших виставах. Це було до повномасштабного вторгнення.
Сучасні реалії і так доволі жорстокі, тому, на мою думку, театр має дарувати глядачеві позитивні емоції та задоволення. Щоб під час перегляду вистави люди могли хоча б на деякий час забути про важке сьогодення. Хоча, звісно, у мистецтві не можна нічого категорично виключати.
Такі висновки я роблю з того, що з початком повномасштабної війни наш театр зачинили — дитячі заклади не могли бути відчиненими. Та вже 8 березня нам дозволили виступати у місцях, де перебували люди, які тікали від війни. Тоді на вистави приходили всі, і після кожної щиро дякували нам. Глядачі хоча б на годину забували про те, що їм довелося пережити. 2 квітня нам дозволили відкрити театр, але місцеві мешканці майже не відвідували вистави. Людей, які рятувалися від війни, було дуже багато, і саме тому ми ставили додаткові покази вистав, щоб показати їх усім охочим. Думаю, що зараз особливо важливо дарувати людям більше позитиву.
Чия ідея була оновити виставу «Іван Голик – змієборець» в репертуарі?
Тетяна Стефінів: Колись ця вистава йшла добре. Леонід Попов запропонував поновити її у репертуарі, а директор дав добро. Я її подивилася й запитала глядачів і глядачок, як їм вистава. Вони оцінили, зрозуміли те, що ми хотіли донести. Це для нас дуже важливо, що ми не просто розважаємо виставами. Наша основна мета за статутом — виховання підростаючого покоління.
Леонід Попов: Цю виставу я поставив у 1995 році. Це був період, коли Борецький [на той час директор театру — прим. ред.] сказав, що потрібна драматургія. І ми стали шукати. Мій студент Олександр Кузьмин написав п’єсу, запропонував театру, і от вона живе. Ця вистава йде тільки тут. Вона цікава, з національними мотивами. Ми змістили лише акценти, зберегли вертепну ляльку, маски (Гарбуза, Смерті). Всі ляльки виготовили по-новому за ескізами, які були.
Хто оновив ляльок?
Тетяна Стефінів: Майстри з художніх цехів, які займаються цим напрямком, оновили ляльки, підшили костюми.
У нас є цехи, які виготовляють усю матеріальну частину для нової постановки і поновлюють те, що є вже в репертуарі. Оновлення відбувається дуже часто, тому що фарба стирається.
Скільки загалом працівників у театрі?
Тетяна Стефінів: 74. Найбільший з підрозділів — художньо-артистичний відділ. Художньо-бутафорські цехи невеликі, і є ще технічно-експлуатаційний та адміністративно-господарський відділ.
Чи важко зараз знайти професійних лялькарів?
Тетяна Стефінів: Акторів-лялькарів завжди було важко знайти, і ця проблема не лише останніх років. Раніше ситуація була іншою: інститути направляли випускників, а театр забезпечував їх житлом.
Лялькарів готують лише кілька закладів — у Києві, Харкові, Дніпрі та Львові (причому випуски там відбуваються раз на чотири роки). Більшість випускників залишаються працювати у своїх містах, тому до нас вони потрапляють дуже рідко.
Втім, нам пощастило з такими акторами, як Оля Гнатюк, Дмитро Редька та інші. Діана Янчевська, наприклад, приїжджає на роботу до нас з Києва. Хотілося б, щоб більшість у творчому складі були саме лялькарями, адже це значно підвищує якість вистав.
Актори, які закінчують драматичні факультети й приходять працювати в наш театр, змушені додатково навчатися мистецтву роботи з лялькою. Проте інститут лялькарам дає набагато більше — передусім він прищеплює любов до ляльки та вчить техніки ляльководіння, що важливо.
Як ви вирішуєте цю проблему?
Тетяна Стефінів: Ми запрошуємо акторів до себе, але проблема в тому, що не всі хочуть їхати. Є багато причин: нестача житла, невисокі зарплати.
Оскільки випускники з інших міст рідко хочуть переїжджати до Івано-Франківська, ми беремо на роботу випускників Інституту мистецтв ПНУ та навчаємо їх мистецтву ляльководіння безпосередньо в театрі.
Леонід Попов: Перша моя постановка у театрі ляльок була у 1975 році – «Гусеня». Потім я прийшов сюди у 1990 році. Цей театр — цікавий, але всі йдуть звідси. Чому? Бо до них немає жодної уваги [з боку влади]. Це тільки на місцях таке ставлення.
У театрі ляльок ми робимо перші кроки до формування культури, естетики в дітей. Кого слід підтримувати передусім? Театр ляльок. Емоції зберігаються в нашій пам’яті десятиліттями.
З театру йдуть також і тому, що не бачать тут перспектив. Всі хочуть залишитися в Києві. Мовляв, чому ми маємо їхати на периферію, де немає житла, а в театрі — режисера.
На які вистави до вас люблять ходити?
Тетяна Стефінів: Глядачі особливо люблять вистави за відомими казками, такими як «Вовк та семеро козенят», «Колобок», «Котигорошко», «Ще раз про Червону Шапочку», «Червона торбинка казок», «Торбокрай», «Діжка меду» та ін. Тут передусім працюють знайомі назви. На виставу за текстом Люби Загоровської «Завдання для Бабайка, або Різдвяна плутанина» також приходили охоче, адже ця казка була їм відома. У репертуарі є й вистава за творами Олександра Дерманського. Тобто глядачі цікавляться не лише класичними, а й сучасними відомими казками. А загалом у нас усі вистави цікаві, і люди із задоволенням приходять на них.
Яким буде наступний сезон в театрі?
Тетяна Стефінів: Ми плануємо, щоб він був не менш інтенсивним, ніж цей сезон. До кінця року готуємо три нові вистави. Ми не можемо інакше, тому що, повторюсь, у нас маленьке місто, і люди хочуть нових вистав, і ми. Це розвиток, це дає можливість акторам реалізувати себе на сцені. Багато проєктів заплановано, наприклад, міркуємо із психологами, як ми можемо допомагати в реабілітації військових.Також — гастролі, участь у фестивалі та ін. Сподіваюся, що воно все буде реалізовано.
Головне фото: Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок ім. Марійки Підгірянки
