Присвячується пам’яті театрознавиці, докторки мистецтвознавства Майї Володимирівні Гарбузюк
460 років тому в маленькому містечку Стретфорд-на-Ейвоні на світ з’явився драматург, якому судилося стати феноменом світової культури. Тексти його творів, перекладені багатьма мовами, впродовж століть не сходять зі сцен кращих театрів світу, що свідчить про їхню смислову багатовимірність та позачасову актуальність звучання. Чи не найпопулярнішою галуззю науки про літературу є шекспірознавство.
За підрахунками вчених, кожні вісім хвилин у світі з’являється нова шекспірознавча публікація.
З 1951 року в рідному місті драматурга діє Шекспірівський інститут при Бірмінгемському університеті, а з 2010 року — Європейська мережа Шекспірівських фестивалів, покликана стежити за тим, що відбувається в «Шекспірівській індустрії», а також створювати нові та інноваційні інтерпретації п’єс та різноманітні освітні програми. «Ми маємо намір підтримувати нові переклади та наукові дослідження, а також створити справжню мережу мистецького та освітнього обміну», — зазначають її творці. До мережі входять Йорк, Лондон (Сполучене Королівство), Нойс (Німеччина), Гельсінкі (Фінляндія), Ґданськ (Польща), Острава (Чехія), Верона (Італія), Дьюла (Угорщина), Інджія (Сербія), Крайова (Румунія), Бітола (Північна Македонія) та Єреван (Вірменія).
Минулого 2023 року на традиційному святкуванні Дня народження Великого Барда в Стретфорд-на-Ейвоні вперше в історії в урочистостях взяла участь делегація з України: очільниця Українського Шекспірівського центру, докторка філологічних наук, професорка Наталія Торкут (Запорізький національний університет) та в. о. декана факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка, докторка мистецтвознавства, професорка Майя Гарбузюк. Візит української делегації відбувся на запрошення директора Шекспірівського інституту професора Майкла Добсона в межах подвійного партнерства між ЛНУ ім. Івана Франка та Бірмінгемським університетом. Саме вони й стали ідейними лідерами приєднання України до Європейської мережі Шекспірівських фестивалів. До організації фестивалю взялася команда Франківського Драмтеатру на чолі з його директором-художнім керівником Ростиславом Держипільським.
Це, поза сумнівом, нова сторінка в українському театральному житті, яка зокрема є платформою для діалогу з демократичним світом та можливістю заявити про себе як про європейську націю.
«Одинадцятий рік триває боротьба України проти Московії за наші ідентичність, культуру, мову. Україна має використовувати будь-які комунікаційні майданчики, щоб кричати світові про жахливу війну, а також показувати, яка талановита українська нація, нести світові себе і доводити, що ми — нація європейська», — розповів на відкритті фестивалю Держипільський.
Тривав фестиваль з 17 по 23 червня, охопивши у своїй програмі десять вистав театрів з Києва, Львова, Молдови, Польщі та Італії, кілька студентських робіт, а також безліч публічних лекцій, дискусій, круглих столів і майстеркласів. Зважаючи на те, що це — перший Шекспірівський фестиваль України, він був радше вступним. Програму не обмежували тематично чи ще якось, а навпаки, зробили всеохопною, намітивши безліч можливих векторів руху в майбутньому, які умовно можна розділити на блоки:
Ознайомлення з контекстом фестивалю, який прекрасно означили назвою першої лекції — Shakestivalling in Europe, адже важливим є донести до широкого кола українців непересічність цього фестивалю. Лекторка Ніколета Чінпоеш (професорка Вустерського університету у Сполученому Королівстві) розповіла про перші європейські фестивалі й причини, що стояли за цими культурними та соціальними подіями. Перед слухачами постало питання, кому потрібен Шекспірівський фестиваль і чому він потрібен, з огляду на сучасний політичний контекст і руйнівну війну в Україні. Розвинули й доповнили тему на презентації фестивалю:
«Це не таке просте й банальне питання, як, на перший погляд, може здатися. Для себе відповідаю так: війна — це завжди дегуманізація, а не просто надзвичайні обставини, в які ми потрапили. Це катастрофа, яка змінює і деформує нас зсередини. Шекспір як великий гуманіст, як людина світу, яка завжди говорить про глобальні речі, — добро і зло, любов і ненависть, протистояння і примирення, — здатен своїм масштабом охопити ті теми і почуття, які ми сьогодні переживаємо.
Нам мало тих слів, які є у нас, потрібні великі історії, щоб вписати себе в контекст глобальної історії, в якій сьогодні існуємо. […]. Українській культурі саме час починати присвоювати і говорити, що ми маємо українського Шекспіра, що це не якийсь інший простір далекий від нас. Шекспір є тут і зараз», — пояснила театрознавиця, програмна директорка фестивалю Ірина Чужинова.
Театральний переклад та субтитрування Шекспіра, важливим аспектом якого є сценічність. Подвійна природа драматичного тексту зумовлює своєрідну дуальність підходів до перекладу — з орієнтацією на читання чи на інсценізацію. Питання критеріїв сценічності в європейському досвіді розглянула шекспірознавиця та перекладачка Дар’я Москвітіна на круглому столі з шекспірознавцями Емою Вирубаловою (Ірландія), Анною Ковальче-Павлік (Польща), Георгі Няголовим (Болгарія). А про специфіку створення субтитрів для кіно та театру розповів шекспірознавець Сорін Казаку (Румунія).
Про український перекладацький досвід говорили на панельній дискусії Наталія Торкут та перекладознавиця Лада Коломієць. На прикладі творчості Юрія Андруховича науковиці розповіли про традаптацію — нову форму перекладу, яка переломлює традиційне сприйняття оригіналу у світлі постмодерного художнього мислення і характеризується як повагою до оригіналу, так і сміливою адаптацією. Завдяки сучасній мові та надзвичайній сценічності, саме переклади Андруховича слугують текстовою основою більшості постановок «Гамлета» та «Ромео і Джульєтти» в Україні.
Візуалізації Шекспірівського слова приділив увагу Майкл Добсон у своїй лекції «Шекспір і мистецтво», а саме ролі шекспірівської тематики в розвитку британського мистецтва від часів Вільяма Хогарта до Лаури Найт — чи то у формі портретів зіркових акторів, зображень рідної історії, чи готичних фантазій, натхненних шекспірівськими привидами та феями. Також у лекції йшлося про творчість інших великих європейських митців, зокрема Ежена Делакруа та Владислава Єрка.
Пройшовши шлях від гравюр до постерів, неможливо було уникнути питання, де завершується мистецький складник і починається реклама. Шекспірівські театральні постери з’являються внаслідок специфічного семіотичного синтезу, при якому спільно «працюють» література, театр і образотворче мистецтво, щоб у максимально стиснутому форматі висвітлити саму сутність постановки і закохати театральну публіку у виставу ще до її перегляду. «Як стверджував Шекспір, кохання “дивиться” не очима, а розумом, тож у багатьох плакатах використовуються оригінальні стратегії, які містять концептуальні образи, візуальні метафори, складну типографіку, колірну символіку тощо», — пояснили спікерки шекспірознавиці Дар’я Лазаренко (Болгарія), Сабіна Ласковська-Хінц (Польща), Юрій Черняк та Світлана Дайнека (Україна) на панельній дискусії, присвяченій театральним постерам. Тож, хоч плакати та постери були і залишаються одними з найпотужніших інструментів візуального маркетингу, їх не можна відокремити від мистецької сфери.
Взявши до уваги візуальний складник творів Шекспіра, а також український переклад Андруховича, обов’язковим завданням фестивалю було згадати Владислава Єрка, визначного майстра української книжкової графіки, який зокрема проілюстрував книжки Шекспіра, що вийшли друком у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Традиційні для шекспірівських фестивалів презентації напрацювань шекспірознавців, як теоретичних, так і практичних, стали частиною й українського фестивалю. Серед них — презентації монографії «Шекспір українською по той бік Залізної Завіси» Марка Роберта Стеха та перекладу роману «Гамнет» Меґґі О’Фаррелл Євгенією Канчурою, які стали визначними подіями в шекспірівському дискурсі.
Окрім новинок, у літературній царині на фестивалі також презентували віртуальний музей «#Гамлет_UA: дія I, сцена 1943», створений, щоб зберегти пам’ять про прапрем’єру «Гамлета» у Львові 1943 року. Його відвідувачі можуть віртуально прогулятися виставковими залами, познайомитися з життєписами перекладачів, режисера та акторів, а також дізнатися про історичний контекст, у якому створювалася вистава, та подальші долі її творців.
Не обійшли боком й методологічні напрацювання практиків театру. Так, на фестивалі відбулась презентація авторського методу драми-терапії, що зветься «Метод серцебиття». Його авторка — Келлі Гантер, режисерка і художня керівниця театру «Флейта» (Велика Британія), членкиня Ордену Британської імперії, — розповіла, як використовує потужний потенціал мови Шекспіра та спеціальних сенсорних ігор, щоб допомогти подолати комунікативні проблеми у молодих людей з аутизмом та розладами мовлення, а також у людей, які мають травми та посттравматичний стресовий розлад, зокрема сім’ям, які постраждали від російсько-української війни.
Український Шекспір — локальний чи універсальний? — питання, на яке шукали відповідь на однойменній панельній дискусії Ірина Чужинова, Ніколета Чінпоеш, Майкл Добсон, Анна Ковальче-Павлик (Польща), Софія Роса-Лаврентій та Наталія Торкут.
Характерним став показ у межах фестивалю на камерній сцені театру екзаменаційної роботи першого курсу студентів кафедри сценічного мистецтва і хореографії Навчально-наукового інституту мистецтв при Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника під назвою «Побачення з Шекспіром». Керівник курсу Ростислав Держипільський зазначив перед початком показу, що це методологічна робота, в якій не варто шукати «концепції чи бачень». Робота складалася з добірки сцен з «Дванадцятої ночі», «Двох Веронців», «Приборкання норовливої», «Комедії помилок» та «Вінзорських жартівниць», всі як одна наповнені агресивними патернами поведінки з боку хлопців і стереотипними образами закоханих дівчат. Можемо не шукати у виставі концепції, але неможливо заплющити очі на демонстрацію стереотипів та патернів поведінки, які свідчать про певний вектор суспільних думок. Пізніше на панельній дискусії це питання порушувалося, що втішає, адже свідчить, що наше суспільство рефлексує і процес трансформації триває.
Були на фестивалі й інші приклади українського прочитання Шекспіра, зокрема аскетична комедія «Сон літньої ночі» (реж. Андрій Білоус, 2019) від Київського національного академічного Молодого театру. Цікаво, що вистава дуже нагадувала акторський іспит за формою.
Означивши комедію в жанрі як аскетичну, режисер не навантажив сцену жодною сценографією, скоротив шекспірівський текст до найпростішої структури, яка, по суті, як і «Побачення з Шекспіром», складається з любовних перипетій трьох пар, що ніяк не можуть возз’єднатися. Натомість він наповнив її музично-ритмічними та пластичними сценами: від традиційних українських елементів до гіп-гоп культури: ритуальні танці, гопак, українські наспіви, репбатли, пантоміма, елементи бойових мистецтв і багато іншого. Темпоритм вистави весь час змінюється. Швидкі й ритмічні пластичні сцени перемежовуються драматично-діалектичними, і все це щедро приправлено локальними та універсальними попкультурними відсилками на кінофільми, меми тощо. Присутні у виставі й постдраматичний елемент (актори періодично виходять з ролі та підкреслюють дистанцію між собою та персонажами) і театр ляльок (фінальна сцена театру у театрі вирішується за допомогою ляльок-мотанок).
Працюючи зі структурою Шекспіра, режисер не руйнує її, а показує нам якісний приклад прочитання тексту автора. Його персонажі та персонажки живі, адже не обмежені однією-двома базовими емоціями. Кожен з них переживає широкий спектр почуттів. Його чоловіки можуть бути ніжними, жінки — сильними, і навпаки, вони можуть не відчувати взаємності, а можуть боротися за почуття. Можливо, тому що вони лісові духи, а може, тому що все це сон, але вони не підпорядковуються жодним соціальним обмеженням й табу. Режисер наділяє персонажів діалектами і говірками з різних кінців України, переплітає слов’янське свято Купала з англійським фольклором, пов’язує минуле із сучасним і «знаходить у глобальній сюжетній лінії ключ до національного коду».
Війна і Шекспір — тема ще однієї дискусії, яка не могла не виникнути, зважаючи на сьогоднішні події в Україні. Коли ми говоримо і, ба більше, працюємо над Шекспіром, то йдеться не тільки про тенденції суспільства, а й про його ідентичність.
«Як каже режисерка, дослідниця, а тепер вже і військова, Олена Апчел: “Війна — наша ідентичність”. І ця ідентичність проявляється, свідомо чи мимохіть, в усіх наших висловлюваннях та мистецьких жестах. Нам залишається лише досліджувати цю свою ідентичність, намагаючись бути чесними передусім з собою».
Ірина Чужинова разом з режисерками Тамарою Труновою, Оксаною Дмитрієвою, директорами театрів Сергієм Дорофєєвим, Ростиславом Держипільським та кандидаткою культурології Яною Партолою говорили на прикладі вистав режисерок та репертуарів Сумського національного театру драми і музичної комедії ім. М. Щепкіна та Франківського Драмтеатру про те, як війна проявляє себе в українському Шекспірі, як трансформує сенси і голоси його героїв та героїнь, які акценти розставляє і які теми нівелює.
Вистава «Буря» Оксани Дмитрієвої — цьогорічна прем’єра Львівського національного театру ім. Марії Заньковецької, за жанром визначена режисеркою як «теоманія» (термін з психології, що означає маячний стан, за якого хворий вважає, що він Бог або принаймні отримав божественне натхнення на думки та дії). Носієм теоманії за сюжетом є Просперо (Олег Стефан) — могутній чаклун, вигнанець, який панує на дикому острові. Він тримає владу зокрема завдяки Аріелю (Ярослав Дерпак) — духу, який проти волі підкоряється чарівнику, крім того, виховує дочку Міранду (Оксана Галів) і єдиного на острові місцевого жителя Калібана (Володимир Пантєлєєв).
За режисерським рішенням, Калібан у виставі стає одним з головних героїв історії, на відміну від п’єси автора, де він залишався другорядним персонажем. Тож і канонічне протиставлення світу вченої цивілізації (Просперо) з лихим єством природи, тваринним началом (Калібан) набуває, по-перше, більшого значення, а по-друге, акцентно зміщується. Просперо навчив Калібана своїй мові, виховав «правильну» поведінку, навчив собі служити, але слуга збунтувався проти хазяїна. В п’єсі Шекспіра огидна істота відкидає єдине можливе благо — джерело розвитку, у виставі Дмитрієвої — корінний житель, спадкоємець матері, правительки острова, скидає ярмо окупанта. Він швидко потрапляє до людей Антоніо (Андрій Козак), які споюють його «чарівним напоєм» і зчиняють фізичне насилля. Читайте, на заміну культурній окупації приходить фізична. Натомість герой усвідомлює свою ситуацію, відкидає нав’язані правила й приймає свою ідентичність. Повна трансформація від раба до сильної особистості завершується монологом, в якому персонаж відчайдушно кричить, наказуючи покинути його землю зі «своїми ракетами і війною».
Алюзія на український народ, який відкидає вплив і наслідки багаторічної московської колонізації, очевидна. Зрозумілим є й чому персонажі-окупанти — єдині, хто залишається на сцені до кінця, адже, прийшовши один раз, вони добровільно не підуть, хоч скільки б ми кричали. Український народ взяв до рук зброю. Чи зробить це Калібан, не ясно.
Та все ж головним героєм вистави залишається Просперо. Адже у виконанні заслуженого артиста України Олега Стефана інакше й бути не могло. М̶а̶є̶м̶о̶ ̶п̶і̶д̶о̶з̶р̶у̶,̶ ̶щ̶о̶ ̶ч̶а̶с̶т̶и̶н̶а̶ ̶г̶л̶я̶д̶а̶ч̶і̶в̶,̶ ̶п̶р̶и̶й̶ш̶л̶а̶ ̶т̶і̶л̶ь̶к̶и̶ ̶т̶о̶м̶у̶ ̶а̶б̶о̶ ̶з̶о̶к̶р̶е̶м̶а̶ ̶т̶о̶м̶у̶,̶ ̶щ̶о̶ ̶г̶о̶л̶о̶в̶н̶у̶ ̶р̶о̶л̶ь̶ ̶в̶и̶к̶о̶н̶у̶є̶ ̶О̶л̶е̶г̶. Актор майстерно тримає всю увагу на собі, здається, навіть займає собою весь простір. Щонайменше половина хронометражу вистави належить йому, а зважаючи, що в решті часу багато сцен займає пияцтво й розваги вульгарних Трінкуло (Василь Коржук) та Стефано (Андрій Войтюк), які не несуть змістовного навантаження, то здається, наче майже весь час ми слідкуємо й дивимось лише на Просперо. Йому ж у фіналі належать слова про прощення і милосердя. Він, сподіваючись, що буде прощеним, зрікається своїх сил, закидаючи її символ — свою форму, що натякає на високий чин її власника, — у монструозного носорога, який своєю чергою є алюзією на концтабірну піч. Чи самоусунеться він сам? Чи пробачать його? Не знаємо, бо далі історія мовчить.
Художнє вирішення вистави належить Михайлу Ніколаєву і, за словами режисерки, відповідало образам в’язниці і концтабору: темрява, металеві гратки, тюремна форма, сотні однакових пар взуття, чиїх власників більше немає, і наостанок піч… Сюрреалістичності простору додавали роги носорогів, розкидані повсюди.
«Ми всі вперті й гордовиті. У всіх нас ростуть роги, і хоч скільки нас життя обламує, ми ці роги дивним чином вирощуємо знову. Так народилася ідея з носорогами», — пояснила режисерка.
Були на фестивалі й монументальні постановки, тривалі та масштабні, які повною мірою нагадують нам, що Шекспір — це не тільки про локальність й злободенність, а й про універсальність і актуальність. Хоча постановники свідомо уникнули сучасних алюзій і маркерів, шекспірівський текст впізнавано проєктується на сьогодні.
Трагедія «Коріолан» (реж. Дмитро Богомазов, 2018) Національного драматичного театру ім. І. Франка відкривала фестиваль. Велика сцена, масштабні декорації, народні артисти України — це лише зовнішній шар величі дійства, що розгорталось.
Центральний персонаж історії — талановитий полководець Кай Марцій (Дмитро Рибалевський), який, завоювавши місто вольсків, здобув ім’я Коріолан. Повернувшись додому, доблесний воїн відправився у «велику» політику — до консулів Римської республіки, де немає права на помилку, адже вона відразу стане приводом, щоб якомога швидше усунути конкурента. Римський народ, вирішений у виставі як сіра маса (актори буквально одягнуті в лахміття п’ятдесяти відтінків сірого), тримається за демократичні свободи республіки і згоден коритися авторитарному полководцю лише на час війни. В мирний час їхні симпатії на боці популістів Юнія Брута (Іван Шаран) та Сіцінія Велута (Остап Ступка), які всіляко підкреслюють, що вони — лише смиренні слуги римського народу. Принижений черню і зраджений соратниками, Коріолан прагне помститися та об’єднується зі старим ворогом, щоб знищити рідне місто, але за цей вибір платить власним життям.
Народ формально є джерелом влади, реальна ж влада — в обраного народом правителя, тому протистояння авторитаріїв і демократів (почасти популістів) — стара як світ історія.
І сьогодні можемо відзначити ріст популярності ультраправих ідей в Європі, пов’язаних з культом сили та пригнобленням «людей другого сорту» (ЛГБТК+, мігрантів тощо). Історична тяглість та позачасова актуальність конфлікту підкреслені сценографією Петра Богомазова: стіна з металу і скла — як символ вічного бар’єра між народом і владою, статуя бога війни, що оберігав Рим, Марса в повний зріст, на яку, як і на головного героя, очікує падіння. Хто переміг, а хто справжній ворог — питання, на яке й досі відповіді немає.
Отже, підсумовуючи, включення України до Європейської мережі Шекспірівських фестивалів — чи не найважливіша театральна подія року, адже вкотре засвідчує, що ми не одні на шляху до перемоги і формування ціннісних засад майбутнього розвитку. Програма фестивалю містила безліч вистав з різних куточків України та міст Європи. Її академічна частина — широка й потужна, об’єднала в собі десятки спеціалістів з усієї України та світу. Його масштаби вражають, але, як зазначили організатори, він невеликий і локальний. Дійсно, «Шекспірівська індустрія» у світі настільки величезна, що український Шекспірівський фестиваль має потенціал вирости в десятки разів, перетворитись в українську мережу. На сьогодні, зважаючи на війну в нашій державі, далеко не всі театри України мають можливість гастролювати, більшість закордонних митців та колективів побоюються їхати до нас, тож можемо лише уявити який успіх чекає на команду Драмтеатру в майбутньому.
Всі фото взяті з сайту фестивалю
