На прохання post impreza мисткиня Настя Щербань розмірковує про те, як митці працюють у периферійних, невизначених, міських просторах.
Настя Щербань зараз живе в Івано-Франківську. Більшу частину життя провела на Херсонщині. Працює зі скульптурою, інсталяцією та текстилем, досліджує тему пам’яті місця, лірики ландшафту та працює з локальним контекстом свого регіону. Була студенткою найпершого набору Франківської школи сучасного мистецтва фра фра фра, який оголосили влітку 2023 року, з першого кола долучилась й до «Чи співають жаби в стінах?» — програми «Асортиментної кімнати», де в тандемах та тридемах співпрацюють військові та цивільні художниці й художники. Влітку 2025 брала участь в мистецьких резиденціях в Німеччині на запрошення Pochen Biennale та Асортиментної та в Південно-Африканській Республіці на запрошення Українського інституту. Роботи Насті балансують на межі фікції та реальності, спільного та особистого.
Впродовж одного дня у серпні 2018 року в сквері на головному проспекті Запоріжжя вирубали 450 дерев, щоб звести на його місці торговий центр. Так раптово з’явилася просторова пустка в серці міста. Місцеві мешканці на чолі з активістом Денисом Тарасовим намагалися зупинити будівництво, але судові справи тривають досі, Денис загинув на фронті, і тепер важко навіть визначити, де раніше росли великі дерева.
У 2024 році я створила інсталяцію «Дорогоцінні плоди» — текстильні скульптури, прошиті блискучими нитками та намистинами. Ці велетенські горіхи та насінини — останні, що впали з дерев, знищених через руйнівне втручання у простір. Дерева можна посадити заново, проте плоди залишаються безцінними символами непомітної втрати. Для мене це також акт повернення і відновлення контролю, адже скульптури були створені у моїй майстерні в Івано-Франківську і на короткий час «повернулися» на територію колишнього скверу в Запоріжжі. В день зйомки інсталяції було чути віддалений гуркіт артилерії, що нагадував звук падіння плоду з дерева. Цей звук став частиною аудіо-супроводу інсталяції вже в галерейному просторі Асортиментної кімнати в Івано-Франківську — в межах виставки «Топтати землю», що стала підсумком тримісячного курсу з лендарту Наталі Лісової в рамках Школи сучасного мистецтва фра фра фра.
Настя Щербань, Дорогоцінні плоди, 2024. Фото: Анна Наврось
Міста сповнені швів і тріщин — ділянок, що не були оновлені чи вписані в активне міське життя. Вони стають просторовими відбитками соціальної й політичної напруги. Гаражні кооперативи, закинуті кладовища, пустки під мостами, промзони, недобудовані готелі чи колишні військові бази зберігають сліди минулого й можуть набути нового значення в майбутньому.
Такі порожнечі розрізають міську тканину, залишаючи її неповною. Вони виникають навіть у межах функціональних публічних просторів — наприклад, менш привабливі для прогулянок закутки парку з поганим освітленням вночі. Такі місця можуть бути як публічними, так і приватними, або розташовуватися на межі між ними.
Наразі вони залишаються малопомітними та невизначеними, існуючи поза межами офіційного планування — без конкретної функції, людської активності та естетичного визнання. Водночас у цих просторах зберігається історичний і соціальний контекст, що передував їхньому занепаду та формував минулу роль у міському житті.
Серед site-specific проєктів мою найбільшу увагу привертають саме ті, що «розкопують» ці історії або проводять більш невловиму роботу з формою і атмосферою простору. У цьому тексті хочеться зосередитись на проєктах, які тимчасово активують залишкові простори без перебудови чи реконструкції, часто не залишаючи за собою жодних слідів після демонтажу або органічного зникнення роботи.
Іноді саме причина втрати функції стає відправною точкою для вибору локації. Такі місця своєю непомітністю або занепадом фіксують у просторі соціальні та історичні контексти міста. Наприклад, орієнтація на автомобільну інфраструктуру в ХХ столітті призвела до появи занедбаних паркінгів, буферних зон уздовж доріг та ізольованих гаражів — об’єктів для підтримання автомобілецентричного способу життя. Натхненна культурою мешканців німецького Хемніца, які проводять час у гаражних кооперативах, лагодячи автомобілі та спілкуючись, мисткиня Козіма Терасс (Cosima Terrasse) у 2025 році створила інтерактивну інсталяцію Fischelant (саксонський вислів «особливо розумний»). Це комплексний проєкт-фікція, розташований у старих гаражах, загублених серед будинків в центрі міста. В центрі проєкту – химерна машина, яка перетворює кінський гній на блискуче «золото», з теплою іронією відсилаючи до самопроголошеної здатності мешканців гаражів перетворювати сміття на скарби.
Козіма Терасс (Cosima Terrasse). Фото: Ralph Kunz
Іншою причиною появи нефункціональних ділянок можуть бути провальна приватизація, суперечки між власниками чи заморожені будівництва. Такі території залишають у стані навмисної непомітності, чекаючи моменту, коли вони знову стануть прибутковими завдяки зростанню вартості землі або зміні зонування. З критикою неефективного управління залізничною інфраструктурою в Мексиці виступили митці Іван Пуїг (Ivan Puig) та Андрес Паділья Домене (Andres Padilla Domene). У 2025 році вони створили транспортний засіб SEFT-1, здатний рухатися як звичайними дорогами, так і залізничними коліями. Тільки так можливо пересуватися між Мехіко та узбережжям покинутими шляхами, що руйнуються останні 30 років через відсутність відповідального власника. Під час подорожі митці знімали пейзажі та збирали артефакти — матеріальні свідчення залежності людини від технологій.
Іван Пуїг, Андрес Паділья Домене, SEFT-1, 2025. Фото: publicdelivery.org
Невизначені простори виходять за межі звичного планування, наче виникають стихійно, а не є результатом проєктування. Девід Гамерс (David Hammers) у книжці No Man’s Land називає їх «рухомими просторами»: з’являючись в одному місці, вони зникають в іншому, немов фрагмент мінливого міського пазлу, який дозволяє встановити рівновагу деінде. На думку автора, саме ці проміжні зони підтримують динаміку розвитку міста.
Під час Другої Бієнале молодого мистецтва у 2020 році Антон Саєнко працював із простором закинутого готелю Харків, де неокласицистична штукатурка, відшаровуючись від стін, оголювала модерністський каркас будівлі. Серед колон, ліпнини та фрагментів живописних шпалер художник підвісив під стелю велике саморобне коло: одна його сторона була гладкою й білою, інша — грубою дерев’яною конструкцією. Коли до глядача поверталася біла площина, вона перекривала фрагменти інтер’єру, перетворюючись на «сліпу пляму» в просторі; натомість необроблений зворотний бік, ритмічно з’являючись під час обертання, ставав метафорою зворотного боку міського фасаду Харкова.
Таким жестом Саєнко звертав увагу на стан міської інфраструктури, працюючи лише з одним її фрагментом — у прихованій, і вже малопомітній для мешканців локації.
Антон Саєнко, Repercussion, 2019. Флто: Андрій Яригін
Іноді саме вибір малопомітного простору дозволяє художнику переосмислити усталене сприйняття міського контексту, сформоване медіа, місцевою владою чи туристичною індустрією. Так, у 1991 році Енн Гамільтон (Ann Hamilton) створила роботу Indigo blue, що розкривала приховану історію індустрії виробництва синьої фарби індиго в Чарлстоні, Південна Кароліна. Сьогодні індиго подають як туристичний символ міста, проте його розвиток повністю спирався на рабську працю. Художниця розмістила шість тонн робочого одягу насиченого синього кольору в закинутій автомайстерні на вулиці, названій на честь ключової фігури місцевого виробництва індиго, тим самим ставлячи питання до сучасної міської топоніміки.
Енн Гамільтон, Indigo blue, 1991/2007. Фото: www.annhamiltonstudio.com.
Колективна триденна акція «Києво-Могилянська Академія» 1993 року, що відбулася у напівзруйнованому Староакадемічному корпусі КМА, стала прикладом роботи з історичним і соціальним контекстом місця. Примарні інсталяції з поліетилену та будівельного сміття поєднували минуле — колишній монастир XVII століття і музей — з теперішнім станом приміщення в руїнах. Зокрема, Микола Маценко створив прозорі поліетиленові колони, які ніби підтримували масивні церковні склепіння, символізуючи крихкість соціальних змін.
Микола Маценко. Без назви. 1993. Site-specific інсталяція, створена для акції «Києво-Могилянська Академія». Фотограф: Юрій Скляр. Фото з архіву Валерія Сахарука, supportyourart.com
Периферійні урбаністичні простори приваблюють митців ще й тим, що діяльність у них зустрічає менший спротив з боку громади та місцевої влади, порівняно з місцями загального користування, такими як парки чи міські площі. Проте трапляються й випадки, коли мистецькі проєкти в таких локаціях узгоджуються з владою та стають загальними, відкриваючи для мешканців нові маршрути і точки інтересу.
Системним пошуком і дослідженням міських просторів поза традиційними мистецькими установами займається фестиваль The SURVIVAL Art Review, який з 2003 року організовує Art Transparent Foundation у Вроцлаві. Серед локацій минулих років – трамвайне депо, котельня, колишній госпіталь та бомбосховище. Контекст вибраної локації визначає характер мистецьких інтервенцій та теми, з якими працюють запрошені учасники. Формат фестивалю і кількість митців дозволяють всесторонньо дослідити історію простору і його спільноти, а також уявити можливі сценарії майбутнього.
В Україні ревіталізація нефункціональних просторів відбувається в якійсь мірі в багатьох великих містах. Це не тільки про ремонт приміщень чи оновлення інфраструктури. Виникає локація з новим ритмом — економічним та соціальним. Самосад в Києві створений у 2015 році на місці колишнього пустиря; Fabrika.Space в Харкові — на базі колишньої фабрики насіння; відновлений Зелений театр в Одесі; у Херсоні на на території машинобудівного заводу створили Urban CAD. Менші площі займають окремі бізнеси, резиденції або майстерні, а іноді простір оживає спонтанно — коли діти створюють футбольне поле між житловими будинками. Cкладніше з локаціями, які повністю залежать від рішень міської влади або розташовані надто далеко від основної міської інфраструктури.
Чи мають мистецькі інтервенції безпосередньо впливати на подальшу долю таких місць? Вони справді можуть привернути увагу місцевої спільноти та менеджменту, хоча б тимчасово. Проте у більшості випадків, як у згаданих прикладах, це не є головною метою — роботи мають тимчасовий характер, як і самі простори.
Під час свого існування мистецькі проєкти зводять разом минуле локації з її теперішнім та потенційним майбутнім. Це відкриває нові можливості для рефлексії, зустрічей і активних дій.
Головне фото: Інсталяція Насті Щербань «Дорогоцінні плоди». Фото: Тарас Теліщак
