Ідея покинути галереї та вийти у відкритий простір взаємодіяти з природним матеріалом належить мистецькій течії лендарт, що зародилась у США наприкінці 1960-х як реакція митців на екологічні проблеми та протест проти комерціалізації мистецтва. Лендарт у перекладі з англійської — «мистецтво землі», що передбачає створення художніх об’єктів у навколишньому середовищі за допомогою природних засобів.
У 1990-х лендарт породив нову мову творчої взаємодії з природою і в Україні, коли художники мистецтва довкілля розглядали ландшафт як засіб самоідентифікації та дотепер тяжіють до історичного культурного простору, відображаючи глибоко вкорінені міфічні зв’язки між культурною ідентичністю та природними процесами. На думку художника Петра Бевзи («Мистецтво довкілля. Україна 1989—2011»), «українському лендарту притаманне “переплетіння” та “пристосування”, яке передбачає мінімальне залучення довкілля як засобу активації людської свідомості в боротьбі з превалюючим культом споживання…», тому українські художники визначають мистецтво довкілля як «мистецтво створення художніх образів у навколишньому середовищі за допомогою природних засобів, з метою означення довкілля як джерела довічно існуючих тем та ідей».
Нині художні дії українських творців лендарту позбавлені довготривалої фестивальної діяльності у природному середовищі та змушені змінювати свою географію, підкорюючись непідвладним обставинам. Від початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України переважна більшість локацій, де раніше відбувалися щорічні фестивалі та симпозіуми лендарту, стала смертельно небезпечною для їхнього проведення. Це призвело художників лендарту до пошуку ще незвіданих ландшафтів на шляху до нового напрямку творчої взаємодії з довкіллям.
Реалізовані після 24 лютого 2022 року мистецькі лендарт-проєкти набувають терапевтичного відтінку. Водночас цими практиками починають більше цікавитись молоді митці та мисткині, стає помітним їхнє бажання долучитися до процесу творення лендарту. Навчання з лендарту стало частиною Школи сучасного мистецтва фра фра фра*, і далі йтиметься про воркшоп та його результати.
Кожен з учасників вклав у роботу власну історію та особистий життєвий досвід взаємодії з ландшафтом. Наприклад, Антонія Баніцька намагалася полікувати рану на стовбурі дерева. Дівчина позбирала шматки опалої кори, та, ніби аптечний лейкопластир, за допомогою невеличких прямокутних відрізків глини наклеїла їх на оголену поверхню стовбура. Ритмічні темні смужки кори на блідому тілі хворої рослини чітко проглядалися здалека, привертаючи увагу відвідувачів парку до естетики творчого рішення художниці вказати на біль у навколишньому просторі.
Болем втрати родини маленькою Женею, яка щодня клала квіти на місце загибелі батьків, поділилася Дарія Сорока. Художниця сплела дюжину букетиків з посохлих китиць гортензії, кожен з яких скріпила зеленим цінником з магазину. На прейскурантах не було вказано вартість, бо немає такої ціни, яку б можна було сплатити за людське життя. Дехто з учасників прагнув загоїти власні травми шляхом символічної інтерпретації природних елементів.
Питання мистецької терапії довкіллям зацікавило дослідників ще у 1990-х роках, де екологічні системи розглядалися як джерело страждання та зцілення. На думку американської мисткині та мистецтвознавиці Сьюзі Ґаблік (The re-enchantment of art), коріння такої терапії ховається в тісному зв’язку людини і природи з найдавніших часів, оскільки спирається на історичне використання мистецтва як ритуалу.
І справді, художні дії в довкіллі парку виглядали організованими та звичними для їхніх авторів. Усі швидко знайшли своє «місце сили» та необхідний інструментарій для реалізації проєктів. Так, Ольга Новак дбайливо, ніби немовля, загорнула маленьке деревце біля озера у білосніжні пелюшки, якому доведеться ще багато років самотужки зростати, аби стати подібним на своїх дорослих родичів на протилежному березі водойми. Ліана Чевердюк, обіймаючи похилу березу, залишила на поверхні зеленого килима з моху відбитки власних рук, що стали символічним оберегом для рослини від агресивного впливу відпочивальників. Також художниця, щоб захистити вільху, пронизала її посохле листя колючими дерев’яними зубочистками.
Для Юлії Мартинів спілкування з деревами — звична справа з дитинства. Дівчина досліджує простір через спостереження співвідношення власних почуттів з властивостями органічного середовища та занотовує результати у художній записник, де фіксує значимі для неї елементи простору. В парку Юлія знімала поверхневий шар кори дерева за допомогою звичайної канцелярської липкої стрічки та приклеювала зразки улюблених порід дерев у свій блокнот, наче відбитки шкіри на пальцях людини. Втім авторка не забувала дублювати свої знахідки на папері шляхом перебивання структури кори за допомогою вугілля. Чуйно заповнила прогалини між шматками величного каміння кропітка робота Люби Зайцевої. Дівчинка збирала палички однієї товщини та обрізала їх відповідно до ширини тріщин у камінні, щоб помірними ритмічними стібками зшити у ньому розриви.
Досліджуючи дітей, відрізаних від досвіду взаємодії з природою, яких поглинули цифрові технології, американський письменник та журналіст Річард Лув (Last child in the woods: Saving our children from nature-deficit disorder) увів у науковий обіг поняття «розлад дефіциту природи». На думку дослідника, створення мистецтва стосовно землі допомагає встановити контекст для емоційного та психологічного здоров’я. Подібної думки і дослідниця Вікторія Мельниченко: «Заняттям з лендарту притаманна заспокійлива дія, це допомагає розв’язувати життєві ситуації, сприяє формуванню психічних рис особистості».
Так, творча співпраця з довкіллям парку ім. Т. Шевченка допомогла учасникам воркшопу дослухатися до природного середовища, вдивлятися у малопомітні явища та бути чуйним до найдрібніших перетворень простору. Невиразні, з першого погляду, порізи на стовбурі величезного дерева, що з роками вростали у його шкіру, делікатно заповнив органічними зубочистками Олександр Гойсан. Ці маленькі елементи ідеально лягли у старі заглибини, залишені руками бездушного містянина. Чуйність Валерія Гриша до опалого листя змусила митця запобігти способом фіксації їх невідворотному відриванню. Листочки й досі тріпотять під вітром, прив’язані до гілок старого дуба. Аліса Ярова взагалі збудувала посеред калюжі маленький п’єдестал для сухого листя. Проте яскраві червоні текстильні вузлики Анастасії Щербань на верхівках обрізаних гілок зеленого паркану, зігрівши маленькі зрізи, були згодом охайно розплутані авторкою. Переважно всі учасники воркшопу намагалися виокремити у просторі близьке для себе та важливе для навколишніх повідомлення.
Для французького науковця Алена Діканна природа і людина — нероздільні творці (Land art therapy, a return to the essence of the creative process). Люди віддавна зверталися до природи, щоб виразити себе, звільнити, зцілити або змінитись. Така форма творчого вираження, як лендарт-терапія дозволяє будь-кому, незалежно від його проблеми, звільнити своє задушене тіло, заново відкрити життєву силу, реконструювати зв’язок між тілом та розумом, щоб знову стати суб’єктом. Мистецтво довкілля показало учасникам воркшопу шлях відображення власних думок через художню взаємодію з навколишнім середовищем. Трава, вода, каміння, дерева, листя та гілки стали інструментами до власної підсвідомості та засобом вивільнення надлишкового стресу. Потреба взаємодії з рідним ландшафтом стала невіддільною частиною майже кожного.
Фото: Тарас Теліщак, Асортиментна кімната
