Мистецтво довкілля є своєрідним містком між природою та людиною, що спонукає до глибшого осмислення власного місця у світі. Виставка «Топтати землю» — це підсумок тримісячного курсу з лендарту в рамках Школи сучасного мистецтва фра фра фра. Ця виставка, що тривала протягом лютого, продемонструвала, як художня взаємодія з природним середовищем трансформує не лише навколишній простір, а й саме сприйняття реальності.
Виставковому проєкту передував тривалий період теорії та практики: з жовтня по грудень 2024 року щотижневі зустрічі тримали у творчій напрузі колектив молодих мисткинь з Івано-Франківська, Коломиї, Херсонщини та Києва. Учасниці працювали у різних природних локаціях — від парків Івано-Франківська та Києва до лісів, річок і полів Коломиї, Запоріжжя та Закарпаття. Споглядаючи та реагуючи на навколишній світ, досліджували нові форми висловлення, поєднували природні матеріали з сучасними медіа. Недільні заняття в Івано-Франківську та у Києві навчали спостерігати, дослухатися, доповнювати, позичати та фіксувати ландшафт. Художня взаємодія з природними лакунами міста спонукала до творення мистецьких об’єктів: у парку імені Тараса Шевченка, біля вод Бистриці та озера по вулиці Слави Стецько в Івано-Франківську, термальних вод Косино на Закарпатті, на полях Запоріжжя, у просторі Голосіївського лісу та на історичному пагорбі київської Татарки — горі Юрковиці.
В «Асортиментній кімнаті» презентували лише частину творчих досліджень учасниць майстерні лендарту, загорнуті в атмосферу м’якого світла з яскравим акцентуванням на деталях робіт. Так, у затемненій залі виставки розташувалась фотодокументація акції «Обмежений простір» художниці та графічної дизайнерки з Києва, Катерини Бондаренко, яка призупинила наукову діяльність через війну та наразі працює як мисткиня з темами зв’язків та взаємодії. На світлинах зображена тимчасова інсталяція в Голосіївському лісі Києва, що виникла внаслідок дії художниці з обмежувальною стрічкою. Власне, авторка відкрила експозицію виставки повторювальною перформативною дією: вона заплітала глядачів стрічкою, що розмотувалася на талії художниці. Мисткиня кружляла, наче у танку, обмежуючи рух відвідувачів, поєднувала їх у спільний творчий процес як співавторів. Відображене в роботі мисткині відчуття відсутності дозволу увійти у, здавалось би, доступний простір, висвітлює самообмеження взаємодії та почуття, коли забирають частину твоєї землі, території.
Поетка, фемактивістка, мультидисциплінарна мисткиня Оля Новак з Івано-Франківська у своїх візуальних роботах досліджує тему фемінізму, видимість жінок, жіночий досвід, проживання втрати та працює з інсталяцією, графікою і знайденими об’єктами. Ще у підлітковому віці мисткиня прочитала свідчення людей, що пережили Голодомор. А нещодавно була вражена історією про пляшку з просом, відкопану 10 років тому в селі Великі Крушлинці на Вінниччині, в якій зерно пролежало у землі 80 років. Виявлено, що 1932 року пляшку закопав Семен Побережняк у себе на городі, щоб навесні посіяти просо та врятувати сім’ю від голоду. Він не зміг знайти зерно, і до кінця життя не пробачив собі, що від голоду померла його донька та її троє дітей. Пляшку з зерном відкопав його правнук у листопаді 2012 року, і зараз вона експонується у Краєзнавчому музеї Вінниці. У перформансі «І мертвим, і живим», спочатку на Юрковиці та вдруге під час відкриття виставки, художниця замішує у ґрунт, наче борошно, зерно, що «росте з землі та йде в землю, яке з нею перемішується, щоб прорости і дати їжу людині, коли найбільше потребували його ті, в кого несправедливо забирали їжу». Дії Олі є спробою повернути зерно мертвим, щоб воно проросло для живих. Те, що лишилося після перформансу як післядія, стало частиною експозиції та художнім жестом: як земляна прірва, що поглинає зерно.
Дарія Сорока, дизайнерка трьох книжок про війну Living the War, яка переїхала 2022 року з Києва у Коломию, у своїх проєктах знайшла мову відтворення важливих історичних моментів, власне, війни в Україні, політичних аспектів, сучасних проблем суспільства та дослідила вплив мистецтва на психологічний стан людини крізь терапевтичний досвід мистецьких практик. Проєкт Дарії «Ландшафт свободи» складається з кількох робіт. Перша з них — зін «Відгук верби» — була реалізована в Карпатах на «Хаті-Майстерні» під час тренінгу WenDo, де художниця використала червоні прапорці задля імітації листя та розвісила їх на гілках верби, які розібрали учасники на згадку про досвід, силу та межі.
Друга робота — зін «Будильник Юрковиці» — апелює до традиції «будильників» та їхньої ролі в пробудженні громади ХІХ століття в Англії через сучасний контекст, де гора Юрковиця, як історична територія Києва, символізує спадок, пам’ять і зв’язок поколінь. Авторка закликає суспільство до «пробудження» від пасивності та ігнорування навколишніх проблем. Як у дитячій грі, учасниці майстерні, стоячи на Юрковиці, плювали через трубочку горохом у напрямку Подолу з думкою про людей, систему та самих себе, яких вони хочуть «розбудити». «Колективний голос» Pisum Vox (голос гороху), де трубочка є символом голосу, а горох — дії, символічно адаптував традицію «будильників» до сучасних реалій та викликів.
Інтерактивний об’єкт Дарії «Ковчег» — образ війни з Росією, що втілює втечу, притулок, вразливість і спробу захисту життя перед обличчям небезпеки. Конструкцію ковчега зроблено з фактурної кори дерев, що зависла у просторі виставки відлунням природи, тендітним, з мерехтливими тінями, та водночас здатним надати прихисток, занурити відвідувачів всередину свого світла та сповнити надією, що жевріє у найтемніші часи. Авторка проєкту зазначила, що війна змінює наше мислення й рішення настільки, що матері, які народжують дітей в Україні сьогодні, роблять їм закордонні паспорти відразу після народження. Страх та дія стали усвідомленням реальності, яка змушує шукати безпечний простір для близьких та рідних. «Ковчег» Сороки — «це метафора одночасно страху і рішучості, це історія про тих, хто змушений тікати, і тих, хто вірить у світло, навіть якщо воно неочевидне».
Мультимедійний проєкт «За лаштунками» досліджує співіснування війни та миру в одному просторі. В центрі композиції — макет металевого каркаса від колишнього батута в дубовому лісі у Запсоні, що на кордоні між Україною та Угорщиною. Позбавлений своєї функції, нині він слугує лише рамкою, де зупинився час, а ліс став метафоричним кордоном між двома світами. Мирне небо Угорщини чітко видно з того місця, однак українське небо — тривожне, закрите для літаків, і для авторки символізує накладені війною обмеження. Літаки, що минають кордон, залишають в небі білі сліди — як нагадування про штучні розмежування. Проєкт оперує між контрастами видимого і невидимого, між безпекою і небезпекою, між тишею і війною. Художній об’єкт став своєрідним свідченням дуальності зовнішньої гармонії і внутрішньої тривоги. Вільне від ракет, заколажоване мисткинею небо над Європою суперечить тривожній порожнечі тіней від макета каркаса батута на стіні галереї та означує складну взаємодію між миром і реальністю війни.
Зловити швидкоплинність життя за допомогою інтерактивної гри з довкіллям намагається інтердисциплінарна мисткиня з Івано-Франківська Роксолана-Анастасія Доманська. За освітою архітекторка та предметна дизайнерка, Роксолана у своїй творчості тяжіє до затирання кордонів між медіумами та співпраці з представниками різних художніх сфер через мистецтво тату. У проєкті Skin Maps художниця, нашаровуючи на тілі абстрактні композиції з особистих історій людей про сентиментальне місце на мапі часопростору, шляхом інтеракції людини з довкіллям, посилює взаємозвʼязок між ними. На час відкриття виставки Роксолана фіксувала образи інтимного ландшафту зі спогадів відвідувачів та представила відеодокументацію творчого дослідження, в якому відкрила для себе нову форму творчого поєднання тату-майстерності з мистецтвом довкілля.
Про тимчасовість у мистецтві та й, власне, в усьому навколо свідчать природотворчі об’єкти та відеоартефакти художниці, ландшафтної дизайнерки Юлії Мартинів. Мисткиня проживає в Івано-Франківську та працює з темами пам’яті, тілесності ландшафту, досліджує символізм і взаємозв’язок між ними. Мистецькі пошуки Юлії спрямовані на розкриття ролі ландшафту як носія історії та досвіду, формування нових прочитань пам’яті через художній образ. Робота Юлії реферує до пам’яті, вдячності та взаємозв’язку поколінь крізь особисту історію, що розгортається навколо круглого столу. Круглий стіл, вкритий скатертиною, зі святковим тортом з каміння та землі, стає центральним символом інсталяції — як образ місця для теплих зустрічей та спогадів. Поряд на відео — зображення застілля за круглим столом та іншими круглими самотніми столами. В основу назви роботи ліг вираз Юліної бабусі: «Нехай стіл стає ширшим», який з роками набув іншого звучання: стіл, що мав би розширюватися для нових гостей, стає вужчим, а місця близьких та рідних людей залишаються порожніми. Таким чином авторка намагалася осмислити відчуття втрати, що співіснує з вдячністю за все здобуте і прожите разом.
Ландшафтний проєкт Анастасії Щербань, яка більшу частину життя провела на Херсонщині, а зараз працює в Івано-Франківську з інсталяцією, графікою і знайденими об’єктами, висвітлює творчу практику художниці, де вона досліджує тему пам’яті місця, лірики ландшафту та локального контексту свого регіону. Її робота балансує на межі фікції та реальності, спільного та особистого. Символічні «Коштовні плоди» Анастасії Щербань на чорному ґрунті виблискували та переливалися, як дорогоцінне каміння, освітлювали темний простір кутової кімнати експозиції, залишали на стінах чарівні тіні, між якими блукали відвідувачі, адже були: «…останні, що впали з дерев, які зникли через руйнівне втручання у простір. Якщо дерева можна посадити знову, то ці плоди залишаться унікальними та безцінними. Вони постають як символи малопомітної втрати, відтворені мною у гіперболізованій формі, розшиті скляними намистинами та блискучими нитками. На відміну від справжніх плодів, я можу їх забрати, повернути на місце знищення чи показати іншим. Це жест привласнення й відновлення контролю, спосіб переосмислення простору, що вже не повернеться до свого первісного стану».
Універсальні форми лендарту стають помічними для розуміння хаосу, в якому нам потрібно вижити і, можливо, мистецтво творчої взаємодії з довкіллям відповідає нагальним потребам гармонійного співіснування зі світом та одне з одним. Виставка «Топтати землю» стала не просто демонстрацією робіт, а своєрідним маніфестом нового покоління українських митців. Через взаємодію з довкіллям мисткині рефлексували над сучасними викликами, війною, екологією та особистими переживаннями. Лендарт у їхніх руках став інструментом осмислення і документування змін, які відбуваються як у природі, так і в суспільстві. Лендарт — це мистецтво, що не лише споглядається, а й проживається — у взаємодії з землею, історією та майбутнім.
Фото: Тарас Теліщак
