Постановка «Медея» Оксани Дмітрієвої за текстами Евріпіда та Гайнера Мюллера – це рефлексії на час, в якому ми живемо. Відірваність – в усіх сенсах – провокує безліч табуйованих тем і важких запитань.

Що таке вижити? Вціліти. Чи маємо ми право когось звинувачувати? Що ми мусимо зробити, щоб цей пекельний досвід не перетворив людину на ворога у своїй вітчизні?  Або запитуємо себе про це, або мовчимо. Що таке адаптуватися на чужині? Що таке бути відірваними від Батьківщини?

Як це – заговорити свідком. Як бути, коли свідку не вірять?

І що трапляється з ними потім?

Як архівуються спогади?  І взагалі, як працює наш мозок? Куди ми запаковуємо наш травматичний досвід і як дістаємо його в зовсім незручний, невідповідний момент?  Медея покроково згадує, що ж трапилось в її рідній Колхіді і чому вона опинилась в Корінфі, і чому з Корінфа її знов хочуть вигнати? Бо вона – свідок. Що це значить – бути свідком? Чи готові ми чути правду?