Ярина Квасній — філологиня за освітою, співачка родом з Франківщини, вокалістка гурту «Дичка», виконавиця тієї самої «Парової машини»,  а з грудня 2024 року — військова у Першому окремому медичному батальйоні ЗСУ. Ми поговорили з нею про творчість, музичні проєкти і шлях у війську.

Ви музикантка і філологиня. Чому обрали філологію? 

Не можу звикнути до того, що це було стільки років тому. Я закінчила бакалаврат у 2022 році. Не скажу, що зараз  ідентифікую себе як філологиню, бо активно не практикую. Назвати себе так було б несправедливо щодо тих, хто направду гарує на цій ниві. Памʼятаю, після покинення магістратури мене хвилювала невизначеність соціального статусу: якщо я вже не студентка, то хто тоді? Тоді ж вигадала собі підпис для титрів — «культурна діячка». Воно таке зручно розмите: ніхто ніколи точно не скаже, що таке «культура» й що таке «дія». 

Філологію обирала в 15-16 років. Думаю, це доволі дитячий вік для будь-яких виборів. Хотілося б поетично сказати, що була закохана в українську мову та літературу. Але разом з тим україністика — це те, що мені очевидно добре давалося в гімназії з поглибленим вивченням мов. Їздила на всі можливі олімпіади й подумала: навіщо вигадувати, якщо можна розвиватися в тому, до чого тебе вже «нахилили». 

Ви закінчували музичну школу. Чи не думали пов’язати своє життя з музикою? 

Мені подобалась музична школа. Подобалось сольфеджіо — у нас був прекрасний вчитель, старосвітський, зі своєю філософією життя. Музична школа багато дала — нотну грамоту, відповідний рівень гри на фортепіано й сопілці, ансамблевий, хоровий та сценічний досвіди. Вже в дорослому віці я записалась у київську вечірню школу на акордеон. Запах музичних класів, специфіка навчання, академконцерти — все це нагадувало попередній шкільний досвід.

Пізніше проаналізувала, що можливо, в нестабільні часи хочеться ментально повернутися туди, де все було «до порядку». 

Щодо вищої музичної освіти, я задумувалася про це ще малою. Але аби вступити в музучилище, потрібно вже в 13 років знати, чого хочеш. Звертаєшся за порадою до старших і чуєш: це неперспективно. Зараз я б підважила таке твердження.

Як ви долучилися до проєкту «Леся Квартиринка»? Знаю, що цей проєкт виріс зі студентської ініціативи до фестивалю. Кого з франківських музикантів, гуртів запрошували?

Цей проєкт розрісся і за межі музичного фестивалю. Поступово зʼявлялися інші жанри: «Розмова Квартиринки», «Депдекор Квартиринки», «Що?Де?Ква», «Тур Бердичів», сольники й вертепи від Лесі Квартиринки. Ми почали записувати передподійні аудіо- та відеоінтерв’ю з гуртами. На одне з таких інтервʼю були запрошені франківські «Злипні». Ми підвісили під стелею машину на автоцеху кіностудії Довженка і розмовляли. Один із учасників гурту, Данило,  приїхав у вишитій сорочці — просто вишиванка до джинсів. Я ще по-хорошому обурилася: як це я інтегрувала в цю зустріч щось вишите. Це ж так по-франківськи — приходити будь-куди у вишиванці.

Окрім «Злипнів», було ще декілька острівців Франківщини на сцені «Квартиринки» — Ірена Карпа, «Пенсія». При їхнього виступу більшість залу захрипла, до речі.  

Фото: Алла Савицька

Ви співали в гурті «Дичка». Розкажіть, як ви долучилися до нього. 

«Дичка» утворилася в рік мого народження  — 2002-ий. Його засновник, соліст, натхненник, ідейник — Мітя Бугайчук. Склад гурту з того часу змінювався, зокрема бек-вокалістки. В 2023 році на цю роль дивом підійшла я. Разом з «Дичкою» ми двічі виступили на «Квартиринці», ще раз — сольно на Подолі. Пізніше мобілізувався наш саксофоніст, потім — Мітя і я. «Дичка» знову на паузі.  

З чого почався ваш шлях у війську? Як ви прийняли це рішення?

У травні 2024 року в мене впала остання крапля зважування. Рік до того, після вірусу з «Паровою машиною», мені написав очільник Культурних Сил Миколай Сєрга з пропозицією поїхати на схід України та поспівати для військових. Тоді ж запитав, чи не хотіла б я мобілізуватися. Відповіла, що поки відчуваю, що можу дати щось ґрунтовне в військовій ролі.

Через рік згадала про пропозицію під час пошуку вакансій у війську й подумала, що було б добре почати цей шлях з чогось знайомого та звичного. Служба почалася з Культурних Сил наприкінці 2024 року, а пізніше продовжилася в теперішньому моєму батальйоні — Першому окремому медичному.

Чому вирішили перевестися?

Все дуже просто: ти або відчуваєш себе на своєму місці, або ні. Нас ніхто не готував до вибору навіть цивільної професії. Пам’ятаю, як аж в старшій школі з’явилися екрани на стінах в актових залах, де ти клацаєш на опитувальник й отримуєш певні рекомендації щодо вибору майбутньої професії. У війську ж немає гарантій, що одразу вдало потрапиш на своє місце, навіть якщо будеш дуже довго й дотошно вибирати. 

Яку роботу ви зараз виконуєте в підрозділі?

Це реєстраторська робота на передовому хірургічному відділенні. Моє завдання — супроводжувати пораненого, координувати евакуацію, займатись документами та комунікувати з  підрозділами поранених. 

Фото: Перший окремий медичний батальйон

Зараз побільшало жінок у війську?

На БЗВП в моїй роті було близько 10% жінок. Наразі в батальйоні нас, за відчуттями, порівно. Можливо, це повʼязано зі специфікою галузі, можливо, з чимось іншим. У будь-якому випадку — приємно. 

Чи стикаєтеся ви з упередженнями щодо жінок у війську? 

Будь-яке упередження чи те, що ним здається, намагаюся промивати крізь особистий внутрішній фільтр. Важливо враховувати контекст і тримати зв’язок з реальністю. Бо європейський, український, американський фемінізм цього, минулого чи позаминулого століття — це різні речі. У темах, що стосуються гендерної рівності, стараюся щоразу зупинятися й перевірити, чи це моя думка зараз думається, чи я відтворюю якийсь автоматичний патерн.

Щодо конкретних прикладів, то можу згадати випадок на БЗВП. Тоді була особиста розмова з командуванням роти, де була висловлена думка, що жінці не місце у війську, а з дівчат, мовляв, загалом користі тут немає. За день перед тим на заняттях зі стрільби я буквально, не метафорично, витирала сльози старшому на кілька років чоловіку, бо він «не готовий до війська, а армія — це не його». Минуле й позаминуле речення для мене — фактичний дисонанс. Я розумію свої фізичні можливості, не намагаюся стрибнути вище голови. Але якщо взяти котресь (не)елементарне завдання, яке обом статям під силу, то чому чоловік по дефолту наче принесе більше користі? Бо Х, бо Y? 

Я приблизно розумію, що мають на увазі, коли кажуть, що «дівчині не місце у війську». Якщо в таких випадках співрозмовники відкриті до діалогу, то можу пояснити також і моє бачення. Якщо ні — посміємось і розійдемось. 

Чи знаходите час на творчість під час служби? Як поєднуєте творчість і службу? 

Служба не завжди виглядає так, як її собі уявляють цивільні, як її собі уявляла я. Треба розуміти, що ти перебуваєш в компанії людей, в яких так само, як в тебе, є запити до життя. І запит до творчості зокрема. Це можна порівняти з ситуацією, коли ви втрьох заселяєтеся в хату без опалення. Тобі холодно. Але холодно не тобі одній. Тоді ви втрьох починаєте шукати джерело тепла, способи зігрітися. Ти не залишаєшся самотньою в потребі. Так само і з творчістю у війську. Наприклад, наш головний хірург інколи прямо бере за руку і каже: «Я тобі вірш прочитаю». І читає вірш — закарпатською рідною говіркою. 

Навіть якщо не брати до уваги якихось масштабних проєктів, дрібна творчість є. До прикладу, восени я зробила «Анкету друзів» — таку, як ми робили в початковій школі: зошит в лінійку, 10 питань, кольорові наліпки й завдання напахтити сторінку своїми парфумами. Як на мене, це теж акт творчості.

Чи вплинула служба на творчість? Як саме?

Я не певна, чи я «творила» коли-небудь в масштабному класичному розумінні слова. З 16 років я писала й фотографувала. До мого 18-річчя з цього вийшла збірка малої прози та світлин — «А-людидобрі». Це виглядає на акт творчості. То були мої перші курси філології, коли дуже багато читаєш і багато хочеш писати, відповідно. Схоже на те, як багато їж і хочеш відригнути. Зараз такого немає.

Таке відчуття, ніби кожне слово треба витиснути з себе. Вербальне втратило сенс. 

Як ви бачите свій розвиток в музиці, фотографії чи в інших медіумах після демобілізації чи завершення війни?

Якщо чесно, я і до мобілізації не мала глобальних планів на життя. У мене була стратегія, що треба щодня робити щось: щось, в чому бачиш сенс; щось, в чому чуєшся задоволеною. Це таке антиледарювання. Воно потім самостійно знаходить відгук ззовні: щось розвивається, щось провокує пропозицію. Тому я більше звикла жити на працьовитості й імпровізації. Думаю, що так само буде і після демобілізації.

Єдине що хотілося б мати наставника або наставницю. На початку розмови згадувала вчителя сольфеджіо, який був для мене орієнтиром. Ці роки бракувало схожої людини. Хотілося би, щоб мене хтось направив, відрегулював, скерував. Це не обов’язково має бути персона — можливо, заклад, гурт.

Фото: Олег Нетецький

Як ви бачите мистецький Франківськ? Кого читаєте, на кого орієнтуєтеся?

Не скажу, що я коли-небудь була активно долучена до культурного життя Франківська. Я все-таки з області, і до Франківська ще треба було доїхати. При тому якщо я десь чую чи бачу щось франківське, то сприймаю це як рідне, землянське, своє.

Для мене великим відкриттям був гурт «Злипні». Поважаю їхні музику, тексти, громадянську позицію, самобутність, запал, безпосередність. 

Слово «постмодернізм» я вперше почула в контексті імені Юрія Андруховича, уродженця Франківська. Це також і перший нонфікшн, який я відкрила для себе. 

Без іншого франківця, Тараса Прохаська, я жити не можу! Я його і слухаю, і читаю, і дивлюся. Прохаськові тексти — це інʼєкція вічності, вони мене шалено втихомирюють.

Насправді, треба сильно відпахати, аби хоч трохи тимчасово приглушити страх смерті, який останні роки постійно нависає. Прохасько в цьому плані дуже помічний.

Набратися радості можна й у франківських народних майстринь та майстрів — від тих, хто майструє інструменти, вишиває, тче, готує сирних коників, складає співанки… Дуже не підходить мені в цьому контексті слово «черпати натхнення». «Черпати» — це якщо ти окремо і щось окремо, і ти звідти черпаєш. А для мене це постійна циркуляція: от нагадала собі, як було в дитинстві, воно проходить крізь тебе і йде від тебе; якусь співанку переспівала, запам’ятала, свого коника сирного зліпила, кухлик гончара з сусіднього села передаєш другові на Полтавщину — і пішло-пішло. Творчість Франківщини і в горах, і за ними, і під рідним Галичем, і у Франківську. Це воно, це я люблю дуже.

Головне фото: фейсбук Ярини Квасній