Перший відмінок

Те, що у 90-х роках здавалося нам очевидним, сьогодні підтвердило свою ілюзорність. Це не означає, що ми помилялися, надмірно піддавшись мріям. Це означає лише те, що ми не змогли розрахувати відстань і час, простне готові були передбачити масштаб «бійки». Ми — це художники, що на початку 90-х гаряче вірили у силу вільного мистецтва, його здатність змінювати нас і світ. Проте, якби ми жили виключно ілюзією, цієї виставки не було б.

Сьогодні ми робимо «реплікацію» — повторення тих ідей, радощів і страхів, які гнітили й тішили нас у 90-х. Ця реплікація — (котра вже за рахунком?) свідома спроба знову нагадати про свободу творчості.

Після нас про щось чи про ніщо мовчатимуть або шепотітимуть наші роботи. Але це буде після…
На початку 90-х років минулого сторіччя в Івано-Франківську сформувалася група художників, творчість котрих була інспірована післямодерним розумінням мистецтва та експозиціями бієнале «Імпреза». Окрім великої кількості виставок, починаючи зі знакової «Провінційний додаток No 2», художники цього кола писали тексти, книжки, втілювали перформативні практики, створили альманах «Кінець кінцем», знімали відео, а також брали участь у міжнародних проектах.

Прийшов час розгрібати мотлох і шукати підвалини. На чому ж ми стоїмо? На чому ми зможемо триматися? Що важливого робилося у сфері мистецтва у містах і селах України, поза столицею? Найпростіше сказати — нічого, і нічого не робити. Але це не буде правдою. Історичні прогалини в художньому процесі треба заповнити, поки це не зробили за нас кмітливіші колонізатори.

Український художній процес сьогодні нагадує карнавальну процесію. І десь там «наприкінці» (залежно з якого боку дивитися) крокує невелика група франківських художників. Їхні імена майже нікому ні про що не говорять, майже ніде, окрім Франківська. Але час покаже, чи «стануть останні першими».

Дякуємо Анатолію Звіжинському за надання електронної версії книги для архіву post impreza