«Медея»

Постановка Оксани Дмітрієвої за текстами Евріпіда та Гайнера Мюллера – це рефлексії на час, в якому ми всі живемо. Відірваність – в усіх сенсах – запускає безліч тем-тригерів і важких запитань.

Що таке вижити? Вціліти. Бути в окупації… І чи маємо ми право когось звинувачувати? Що ми мусимо зробити, щоб це пекло не перетворило людину на ворога у своїй вітчизні? Або ми ставимо собі ці за питання, або ми закриваємо на це очі.

Що таке – бути відірваними від Батьківщини? Як це – адаптуватися на чужині? Яке воно – відчуття провини?

Як це – заговорити свідком. Як бути, коли свідку не вірять?

І що трапляється з ними потім?Як розпаковуються спогади? І взагалі, як працює наш мозок? Куди ми запаковуємо наш травматичний досвід і як дістаємо його в зовсім незручний, невідповідний момент? Медея покроково згадує, що ж трапилось в її рідній Колхіді і чому вона опинилась в Корінфі, і чому з Корінфа її знов хочуть вигнати? Бо вона – свідок. Що це значить – бути свідком? Чи готові ми чути правду?