У спекулятивній статті про час у квантовій фізиці йшлося про те, що останні відкриття начебто пропонують модель, у якій час не лише не є лінійним, а й має властивість «складатися», «розгортатися» і навіть певною мірою впливати на події в минулому. Мій розум скептично пробирається крізь щільну наукову термінологію, але уява вже стоїть ногами посеред ріки, в яку, як нам завжди казали, не ввійдеш двічі.
Я відчуваю ту саму гірську прохолоду посеред спекотного літнього дня у прикарпатському селі. Крізь прозорий потік видно хребти гірської породи, в руках — закидушка, бо я прийшла наловити мирисниці. Але небо наді мною темне, передгрозове. Вітер здіймається, птахи затихають, а відчуття нуди тисне зсередини й підказує: зараз прийде велика вода з гір. Я вдивляюся в горизонт і знаю, що це лише тілесне відчуття: я зараз у безпеці, я у безпеці, я у безпеці. Та тривога все більше підступає до тіла, як жовта вбивча хвиля: заливає кордони цієї спокійної річки, несе сміття з гір, мертвих тварин і людей і, зрештою, забере й мене за собою. Я хочу вистрибнути і втекти на горб, але виявляється, що гірська порода вросла в мої ноги, і я починаю ламати їх у нестямі, щоб вивільнитися з цієї пастки. А як же я тепер побіжу без ніг? — усвідомлюю я з жахом.
І, як завжди, прокидаюся спітніла.
Відкладаю телефон зі статтею й тягнуся до записника, де нотую черговий сон за останній місяць. Під дією таблеток проти тривожності сни стали об’ємними, і майже кожен з них — мокрий. Вода буває різною: спокійною, бурхливою, каламутною; вона затікає у вигляді підземної ріки або капає каналізацією зі стелі. Психотерапевтка каже, що ці водні сни можуть багато сказати про дев’яності, про дитинство і, зрештою, про мене: ми ж усі «тіла з води».
У дев’яностих, пам’ятаю, у нас часто вимикали світло. Цікаво, що це сприймалося мною як нормальна частина життя, а не як наслідок економічного колапсу. Відсутність енергії закарбувалася в пам’яті хіба що незручностями з пранням, умиванням узимку і, головне, зі страхом темряви. Але тіло не бреше: воно знає точну відповідь на все, про що свідомість має суперечливі спогади. Коли темрява й невизначеність оточують, тіло провалюється в автоматичну реакцію з буколічних дев’яностих. Минуле утілеснюється тут і зараз: у моїх м’язах.
Сьогодні я засинаю у порожньому великому будинку на околиці міста, що за тисячу кілометрів від місця, де я виросла. Вимикаю світло й інстинктивно вслухаюся у звуки: тіло напружене, дихання стишене — я напоготові й лише чекаю на знак. Щоб заспокоїтися, повторюю собі істину моєї баби:
«Дитино, треба боятися живих, а не мертвих».
Але з внутрішньої темряви виринає спогад: мені сім років, прокидаюся серед ночі й іду на простору кухню, щоб перевірити існування зла. Звучить метафізично, але насправді все виявилося досить просто. Я сіла за стіл, вдивляючись крізь прочинені двері до комори, де темрява завжди здавалася густішою, і запитала вголос: «Якщо ти є — покажи себе». Двері раптом відхилилися й гримнули так, що затряслися шибки, а я з вереском побігла до сплячої мами. Так я підтвердила, що зло існує, і що від нього може врятувати хіба мама. Ну, і ще Ісус. Але з віком і він розчинився, як нечисть при світлі, і боротися зі злом у темряві комори довелося засобами психотерапії — перевіреної і «масової».
Випадкова блогерка-психологиня з інстаграму робить гучне відкриття: «Таланти», якими ви зазвичай вихваляєтесь, як, наприклад, зчитування людей за п’ять секунд, гумор щодо болючих тем, сфокусованість у кризі, надмірна самостійність і проблеми з відчуттям кордонів — це маркери зростання в дисфункційній сім’ї.
Хтось у коментарях пише: «Це, по ходу, стосується цілого покоління міленіалів», — і ставить смайлик. Я чомусь уявляю, що всі ці люди, як і я, пили з того самого джерела.
Соматична терапія працює з тілом і намагається розчинити зло, яке змушує його стискатися. Ось я стою посеред прозорого потічка з дитинства: він мілкий, повільний, теплий. Вода поволі просочується крізь шкіру, піднімається кровоносними судинами — спершу охолоджує кінцівки, далі піднімається до низу живота, заливає кишківник, очищує легені й серце і через трахею, з глибоким вдихом, доходить до мозку. Мій мозок повільно хлюпочеться в цій приємній рідині й дзюрчить:
Я — Кирлибага раз,
Я — Кирлибага два,
Я — Кирлибага три.
Я течу через дерев’яний місток з дірками, які колись зробили толокою сусідські чоловіки, за ним видніється стара зелена капличка з вицвілими іконами Богородиці, а навпроти — млин, на роздоріжжі перед ним просочуюся в криницю з кістками Марусі: кажуть, її втопив чоловік ще століття тому, я вмиваю її кості й випливаю в лузі біля стежки, протоптаної лисицями, що приходять уночі пити воду, але замість того, щоб нарешті влитися в Лючку і м’яко розчинитися в ній, течія раптом різко повертає в інше русло й заносить мене в інший спогад.
Сусідка Ганя, жінка середнього віку, якось зустріла мене восьмирічну в цьому місці: «Славайсу, йой, а ти знаїш, шо твоя сусідка, Марія Завклубиха, вмерла вчера рано… а я її виділила туткаво на цим місті, по ночи? Я йду з роботи, та й вижу: Марія, стоїт по коліна у воді тий щос шукає руков межи каміннєм, а я кау до ниї: “Марійко, славайсу, шо ти так пізно дзюбаїсі тут”, а вна повернуласі до мене — гет лице біле, як у мерцє, і ніц не сказала, тіки у ту воду скочила і пропала. Я сі пирипудила, побігла д’хаті, а чоловік кажи: ти знаїш шо Марійка вмерла нинька?Я сі пиризристила та й на похорон потім принесла їй запростибі, аби мені сі не появ’єла більш — ни пуджіла».
Вранці я знову прокидаюся з виснаженим тілом і важкою головою. Змушую себе вийти на прогулянку містом і несу з собою думку про «запростибі». Я йду, не піднімаючи голови, по брудному асфальту: навколо — ноги голих дерев, а за ними — рів з типовою міською вонючкою, потічком, що через нелегальні зливи перетворився на каналізацію. Через нього прокладена труба з котельні, яка випускає густу пару. Здалеку здається, ніби сам потічок відкриває посеред міста вхід у потойбіччя.
Підходжу ближче й чую тонке сичання. Запах, однак, не смердючий, а якийсь домашній — котлети з картопляним пюре зі шкільної їдальні. Ніби ця труба десь за кущами з’єднана з порталом у дев’яності — до столової мого дитсадка. Навколо труби — зелений едем у царстві мороку, очевидно через теплий мікроклімат, що створили випари. Між бетонними плитами берегового укріплення я помічаю, як протискується жовта голівка квітки. Звідки ти тут, рідна?
Роблю фото і гуглю: весняний первоцвіт, поширений на заході України. Нахиляюся, щоб понюхати, але не втримуюся: зриваю квітку, розминаю пальцями й інстинктивно з’їдаю шматочок. Вітер здіймається, гіркуватий смак стає приторним, в очах сльозиться, у грудях перехоплює подих, і я присідаю. Коли ж відкриваю очі, переді мною — сотні таких самих квітів на краю рову, де тече Кирлибага. У сонячному сплетінні теплішає: я пам’ятаю, як так приходила весна.
Я підводжуся й біжу городом до стайні по козу, а потім з нею — в луг, нюхаючи по дорозі її шерсть, що завжди пахне молоком. Увечері приходить сусід Тарас із коровою, і ми з іншими пастухами печемо мандебурку на ватрі, а дорогою додому вигадуємо пакості для сусідів і обираємо місце для недільної риболовлі. Відсьогодні можна рахувати дні до Зеленої неділі, коли вже можна буде купатися. Бо зараз ще не можна — «чорт утопить» або «русалки затягнуть».
Звук сирени швидкої допомоги повертає мене в міський ландшафт. Я встаю з бордюру й нахиляюся до потічка, дно якого в’ється довгими зеленими водоростями, мов русалчине волосся, і кидаю в нього решту зірваної примули: «За простибі». Повертаюсь додому за п’ять хвилин до початку зум-зустрічі. З іншого боку екрана з’являється приємна жінка, з якою я домовилася про індивідуальні уроки народного співу. Хочу, щоб вона навчила мене пісень мого села. Вона просить заспівати уривок, щоб оцінити мій голос.
Викладачка слухає уважно і каже, що я надто романтизую спів, затримуючись на голосних, через що він стає наддніпрянським, степовим. А треба — створювати динаміку, «наче стрибаєш по камінцях на гірській річці і не замочуєш ніг». Я уявляю, як стрибаю через Кирлибагу, і знову співаю — щоб мій голос лунав хвилею. Вона каже, що мій голос викарбуваний прикарпатським ландшафтом.
Це не лише метафора, пояснює. Анатомія щелепи, голосових зв’язок, м’язів ротової порожнини формується через звуки, які ми чуємо змалку й пізніше несвідомо відтворюємо. А те, як ці звуки формуються — їхня висота, щільність, динаміка — залежить від культурного середовища, яке, своєю чергою, виростає з природного. Так говорить акустична екологія. Дзюрчання Кирлибаґи, велика вода Лючки, що скресала по зимі, щебетання солов’їв у лузі, відлуння дитячих криків біля скелі — усе це тепер частина мого тіла. Мелодії, стерті з оперативної пам’яті, — весільні наспіви, похоронні голосіння, сороміцькі коломийки, коляда, щедрівки, Меланка — виявляються вмурованими в мені, як криниця, яку наповнюють нові слова й музика, але яка звучить так само, як і століття тому, хочеться мені цього чи ні.
Задумуюсь тепер: чи ця криниця звучить теж болем? Моїм, мами, баби, прабаби? Чи звучить вона голосом кісток Марусі?
Західна наука переконує, що білий спів — це частина тілесної терапії, бо вібрація, мугикання активують парасимпатичну нервову систему й вагусний нерв та заспокоюють тіло в тривозі. Для інтелекту міленіалки він звучить надійно. А міленіальське тіло, здається, тільки тепер починає повертатися з глибокої дисоціації до реальності, у якій, можливо, не зовсім безпечно, але принаймні не безвихідно.
А як щодо міленіальського духу, той що в перманентній фрустрації і пошуках орієнтиру між крихким теперішнім і невизначеним майбутнім? Здається, ось я бачу, як він підіймається над Кирлибагою водяною парою, летить за вітром тисячі кілометрів, щоб знову повернутися на захід — до мого села. Пропливає над усіма його кутами — Горішнім і Долішнім, Млином, Багном, Луціткою, Морічкою, Цариною й Підлипками — і, нарешті, чіпляється краєм за гору. Впізнає хату, сад, город, сусідські стодоли. Собаки гавкають на хмари — певно, відчули його присутність. Він сідає на краю прірви, звісивши ноги, й чекає, поки сонце сховається і зміниться температура.
Час співати вивчені пісні: дякувати, прощати і відпускати — проливатися над селом рясним дощем.
Фото: Вікторія Миронюк