Якою може бути мрія про український деколоніальний театр майбутнього — театр, який переміг більшість минулих та сучасних труднощів, і нарешті відбувся? Театральна мисткиня Вікторія Миронюк за допомогою художньої спекуляції намагається уявити це собі так.
…Ми з подругою ведемо дітей в міський театр на інтерактивну виставу, де пояснюють складну тему простими словами — і створюють безпечний простір для уяви та критичного мислення. Сьогодні це тема мов в Україні, точніше — дослідження деколоніального погляду на мовну ситуацію. Там є місце доброму гумору, відсутнє моралізування, а куратор навчальних програм обговорює з дітьми побачене після вистави, не вказуючи «правильні» чи «неправильні» відповіді — кожен має право на власну інтерпретацію.
Мало не забула про найголовніше: цей театр розташований у Євпаторії й відзначений ім’ям Ашика Омера, кримськотатарського поета та народного співця.
Модерністська будівля відреставрована, внутрішні приміщення інклюзивно адаптовані, а у холі велика стіна заліплена кольоровими відгуками дітей про вистави. Вони написані різними мовами, під якими видніються підписи назв маленьких кримських містечок і сіл.
У театрі тепло та затишно, а кафе-бар працює до останнього відвідувача, бо всі ще довго обговорюватимуть виставу і перевірятимуть розклад на наступний тиждень. А там: мюзикли, інсценізації кримськотатарських казок, зустрічі з дитячими письменниками й письменницями, а також театральний курс для дітей, які ведуть актори цього ж театру. Очі розбігаються, а дитина хоче на все! Будь ласка: фінансово це все теж можна подужати, бо для постійних відвідувачів театр розробив гнучку систему абонементів — дешевше і веселіше ходити з товариством.
Ми сидимо з подругою драматургинею у театральному кафе-барі, вона ділиться хорошими новинами: отримала грант від реформованого державного фонду на написання сценарію, який би досліджував тему війни в Україні з перспективи Землі. Така собі спроба подивитись на людську трагедію з погляду зруйнованих екосистем. «Ми мусимо зцілювати не тільки себе після цієї трагедії — нам загоюватись навзаєм, — каже подруга. — Це буде недраматичний твір, екологічний у концепції та способі реалізації, адже треба бути консеквентною від початку і до кінця».
Марина перед початком створення занурюється в дослідження, співпрацює з експертами з цієї теми, а далі планує зустрітися з кількома режисерами й режисерками, які, на її думку, мають суміжні методи роботи й світоглядні цінності. Якщо ж з «незалежним» продакшеном не складеться, завжди можна надіслати ілюстрований сценарій до художніх керівників чи театральних кураторів. Або, скажімо, на регулярні відкриті конкурси, що влаштовують українські театри. Бо вони ж постійно у пошуку нових ідей та імен, тож уважно вивчають всі пропозиції. Якщо їм подобається — запрошують до співпраці й надають свої ресурси, а якщо ні — пишуть доброзичливий відгук.
Після того, як робота буде закінчена, Марина планує опублікувати уривок сценарію у вітчизняному театральному журналі, в якому є рубрики, присвячені сучасним авторкам, потім — у збірці української драматургії, що видадуть закордоном, і насамкінець — навіть на шпальтах модного глянцю.
«Уявляєш, такі часи настали, що можу заробляти, публікуючи уривок мого театрального сценарію у різних виданнях замість гороскопів у бульварній пресі!».
У нас обох накочуються сльози радості.
Крім цього, подруга розповідає про свою старшу дочку з інвалідністю, якій нещодавно виповнилось 22. У неї теж чудові новини. Анна зі школи займалася у театральному гуртку з перформативним нахилом, і керівниця повторювала, що, попри труднощі у мовленні й русі, вона має непересічний мистецький потенціал. Отож дівчина вирішила спробувати вступити у найкращий театральний університет Харкова — і пройшла.
— Вітаю! Розкажи про цей універ — не знала, що він тепер став найкращим. Стереотипно всі думають, що заклади з відзнакою «най» зазвичай розміщуються у столиці. Може, таки зрушилось? — питаю я.
— Так. Після реформи театральної освіти це почалось по всій країні, але в Харкові сталося якесь диво. Молоді культурні управлінці вдихнули в універ «екологічний» спосіб менеджменту, де немає місця токсичності у відносинах між викладачами й студентами, де всі проходять антибулінгові та антимобінгові курси при вступі, підписують декларацію проти домагань — і навіть мають свою раду з етики, яка розглядає неоднозначні ситуації, що можуть виникати під час навчання. Словом, сама радість від науки театру, де він — об’єкт дослідження й експерименту, а не поклоніння. Аня на вступному екзамені ділилась з комісією своїми сценічними ідеями, показувала мальовану сценографію, а потім ще й затанцювала танець, який сама вигадала. Фактично, їй треба було продемонструвати свій спектр уяви: тілесної, образної та емоційної.
Ніякої оцінки зовнішності, фізичних можливостей чи мовлення, бо ж це особливості кожної людини, а не вади.
Навіть попри те, що вираження емоційної уяви далося Ані складно, вона отримала нагоду вчитись театральної справи. Тим більше після закінчення студенти стають універсальними театральними митцями й мисткинями, які одночасно можуть бути перформер_ками, сценограф_ками чи режисер_ками. Серед предметів — сучасна філософія, екологія, чи радше екофілософія — зараз без неї немає жодного мистецького напряму. Є прикладні мистецтва на вибір, мови, нові медіа та штучний інтелект в театрі. Викладають українські сучасні сценічні новатори, але університет також співпрацює з міжнародними інституціями, тому в Харків часто заїздять театральні зірки, щоб провести майстер-класи.
— А там є драматургічний чи сценарний факультет? Питаю, бо мій похресник вирішив іти кудись у цьому напрямку. Йому 15, він з Чернівецької області. У їхній ОТГ колишній будинок культури перетворили на мультифункціональний культурний центр. Там і настільні ігри для підлітків, вечірки з електронною музикою, і театральний гурток.
Вони там прикольні штуки роблять: наприклад, відтворюють давні театралізовані народні традиції кожного з сіл району, як вертепи чи маланки, але при цьому не сліпо повторюють «як було», а намагаються критично осмислювати стереотипи й дискримінаційні меседжі обрядів. А потім переробляють традиції на сучасний лад.
У період поза святами вони на тому театральному гуртку роблять виставу про дорослішання, сексуальне дозрівання, перші закоханості. Найцікавіше, що вони самі створюють етюди на основі історій, які почули чи досвідчили, а потім випробовують ідеї на сцені. Керівниця гуртка допомагає їм оформити ці етюди у певну драматургію. Мій похресник влаштував драму керівниці через те, що вона «не так» це зробила, що вистава має бути «природною» і, відповідно, виконуватися не літературною українською, а місцевою говіркою (суміш румунської, російської та української) плюс молодіжний сленг. Ну, от вона його і послала… в університет. А він натомість доколупує тим, щоб я йому підказала щось сучасніше.
Телефонуємо нашій спільній знайомій — педагогині, яка викладає в оновленому Київському університеті наук театру і кіно, щоб та порадила найкращі варіанти. Вона розповідає, що зараз за кордоном і за кілька годин матиме виступ на конференції, де презентуватиме своє дослідження про українських театральних акторок радянського періоду, намагаючись, по суті, надати їм де-імперіалістичної суб’єктності.
— На щастя, ми вже хакнули той колоніальний дискурс, де пріоритетними були театральні тенденції метрополії з минулого століття, і все крутилося навколо реалістичного театру.
У нас тепер в центрі студій культури про Україну закордоном — Курбас і Крушельницька. Але насправді це тільки верхівка айсберга, бо вони досить відомі й досліджені фігури. Роботи — непочатий край. Скільки жіночих імен забуті, викривлені чи навмисне стерті з українського театру? І маю на увазі не тільки україномовних, але також тих, що говорили на їдиші, угорською, вірменською, багатьма мовами. Ми маємо їх реабілітувати, вписати у наше знання про нас самих.
Коли я запитала Владиславу Петрівну щодо сценарного чи драматургічного напряму в київському універі, то тут, за її словами, справи навіть кращі, ніж у харківському. По-перше, в їхньому університеті на напрямі «Драматургія сучасного театру і кіно» викладають всі молоді світила української драматургії, при цьому не в статусі «викладачів», а швидше — порадників, щоб згладити попередню ієрархію і, власне, бути помічниками, а не метрами.
Хочеш — пиши для дітей, підлітків, дорослих, музичний театр чи оперу, драматургію танцювального перформансу чи, може, сценарій для кіно. Треба особливо відзначити дуже продуктивну систему peer-review: коли у малих колективах розбирають та обговорюють роботи одне одного через систему відгуків, які студенти самі випрацьовують. Основа цих відгуків, як і взагалі навчання: ніхто не геній і кожен має право на помилку. Правда, гарно?
По-друге, в цьому університеті є величезна цифрова бібліотека записів сценічних робіт і кіно з усього світу, від найдавніших до найсучасніших. Вхід до цієї бібліотеки цілодобовий. Можеш ввійти у простору залу з екраном, розміститися у м’якому кріслі та, попиваючи каву з термоса, передивлятися якийсь кабукі 2022 року.
Наостанок сам університет після оновлення, над яким працювали найкращі архітектори та дизайнери, став дуже функціональним місцем, де немає нічого зайвого, зате є необмежений простір, умови й ресурси для сміливих ідей.
На цьому моменті ми вирішили з подругою замовити чогось міцнішого — щоб випити за те, що минуле цього університету, як й інших, успішно канули в Лету. По чарці за минуле — настав час також дзвонити партнерам з минулого, як без цього? Екс моєї подруги працює актором у невеликому театрі в Дрогобичі, тож ми набрали його, щоб поцікавитись, як ведеться незалежному театру.
Після університету вони з друзями створили свою театральну групу, і вирішили жити у повільнішому ритмі, щоб розвивати сценічну культуру поза великими містами. З допомогою місцевої влади їм вдалося винайняти довгостроково велике приміщення колишньої фабрики за ціною 1 гривні на місяць, бо пріоритетом міської політики є розвиток незалежної культури у місті. Цей театр після кількох років вдалих виступів та схвальних рецензій у всеукраїнській пресі отримав також державне трирічне фінансування, щоб будувати сталі плани на майбутнє. Після того, як ухвалили закон про благодійний 1% для культури, вони отримують від різних фірм (переважно з ІT-сфери) додатковий бюджет, який можуть витрачати на гастролі Україною та світом, а ще — на організацію освітніх театральних заходів у містечку.
Наступну прем’єру театру дрогобицька група планує показати у Київському театрі імені Лесі Українки. В помпезному інтер’єрі столичного театру вони хочуть влаштувати перформативне одруження для одностатевих пар по-бойківськи, святкуючи таким чином недавнє ухвалення відповідного закону.
Дрогобицький театр, власне, відповідає за те, як відбувається традиційна церемонія весілля: складаючи меню, вигадуючи сценографію, підбираючи музику і, власне, розважальний контент. Звісно, це комерційний проєкт, бо дозволити собі весілля у театрі за унікальним авторським проєктом не кожен зможе — але важливий і соціальний складник такої ідеї, бо до цих весіль можуть долучатися не тільки родичі й друзі молодят, але і звичайні глядачі — за куплений квиток. «Дуже хочеться потрапити на прем’єру!», — резюмує діалог з ексом Марина.
Обговорюючи цю прем’єру, намагаємося згадати з подругою, що ми востаннє чули про цей театр. Звісно, ця гучна справа з переформатуванням. Усі колишні театри російської драми перетворилися на міждисциплінарні театральні центри, які очолює Рада театральних кураторів і кураторок. Це люди з різних сценічних дисциплін, що формують художню політику театру на рік, в якій співіснують драматичний театр, танець, лекції про театральний менеджмент, перформанс, цирк, опера.
Нам захотілось більше почитати про новий порядок київського центру і ми полізли на його сайт: він виявився лаконічним і мінімалістичним. На сторінці — розклад вистав сезону, якісно зроблені трейлери й описи, а також коротка довідка про учасників/учасниць. Цього тижня, наприклад, буде сценічна робота, яка досліджує відчуття втрати (стосунків або людини) через діалоги. Схоже на драматичний театр, але і не зовсім. Також в програмі є інтерактивна інсталяція про карпатські рослини, з якою глядачі взаємодіють самостійно у спеціально обладнаній залі. Вона безплатна, до речі.
Потім є ще сучасний цирк: із поетичного трейлера розуміємо, що йдеться про спосіб впоратися з психологічним тягарем через маневрування з дровами (sic!). Після виступу — традиційна зустріч з творцями та обговорення теми.
У театру, схоже, немає власної трупи: фактично, він — майданчик презентації для театральних груп різної форми організації та власності, куди вони можуть пройти за прозорими правилами відбору чи з рекомендації кураторів. Тут також функціонує резиденція, яка надає ресурси для створення нових проєктів, а ще менторську підтримку.
Наостанок бачимо, що на території їхнього театру діє також профспілка, яка організувалась, щоб захищати права «незалежних» митців і мисткинь театру: умови роботи, медіація конфліктів, соціальний захист і навіть психологічна допомога.
У цьому моменті нам кортить піднести наступний тост з вишнівкою, але офіціант люб’язно натякає на те, що ми вже давно тут останні відвідувачки і їм пора зачинятись. Двома кліками ми таки купуємо квитки на прем’єру в Київському театрі імені Лесі Українки, де будуть одружуватися Анна й Оксана, гукаємо дітей із дитячого кутка при кафе-барі й таки перехиляємо останній келішок — за театр перемоги.
— Такий театр був вартий всього, через що ми пройшли, — підсумовує подруга нашу зустріч, і ми меланхолійно вдивляємось у спокійне Чорне море, осяяне місяцем у повні.
Головне фото Ahmad Odeh on Unsplash
