Івано-Франківський обласний театр ляльок готує прем’єру — виставу «Зачарована Десна» за повістю Олександра Довженка. Перший показ відбудеться 20 вересня, його одночасно зможуть відвідати 20 людей. Усім присутнім запропонують одягти маски для сну. Режисерка Катерина Лук’яненко розповіла post impreza про проєкт «Шосте чуття. Довженко», нову постановку та інклюзію в театрах ляльок.
Інклюзивний проєкт «Шосте чуття» триває не перший рік. Як він зародився?
Проєкт почався у 2019 році. Це був мій перший виграний індивідуальний грант мобільності у сфері культури. У 2020 році я поїхала в місто Паневежис (Литва), де вперше показала інклюзивну виставу з урахування сприйняття незрячих та слабозорих «Шосте чуття», а потім так назвався і проєкт. Паневежис адаптований для людей з порушеннями зору, й там я отримала фідбек.
Далі була вистава «Хто росте у парку» в Київському національному університеті імені І. Карпенка-Карого. Потім ми виграли грант з Франківським театром ляльок і зробили виставу «Хто росте в саду» [за цю виставу Катерина отримала премію імені Лесі Українки — прим. ред. ]. Вона є в репертуарі театру й користується популярністю. Також у Києві я зрежисерувала ще один спектакль у форматі театру відчуттів — «Лісову пісню».
Зараз ми реалізуємо новий проєкт — «Шосте чуття. Довженко» за підтримки Українського культурного фонду. Це не тільки вистава, але й цикл лекцій про безбар’єрність. Надалі спробуємо охопити й інших українських класиків і класикинь.
Як ви почали працювати із театром відчуттів?
Під час навчання на магістратурі я вирішила вивчати інклюзивний театр й інклюзивні театральні практики. Тоді це для мене було новим. Почала досліджувати й зрозуміла, що в Україні такими практиками займаються плідно й створюють проєкти. Захопилася й вступила на аспірантуру. «Хто росте у парку» — практична частина мого дослідження. Колеги з Італії захопилися моєю роботою, ми до них двічі їздили проводити майстеркласи з театру відчуттів.
Зараз мій науковий інтерес направлений в інклюзивну складову. Інклюзія — це не тільки проєкти для людей з інвалідністю, вона стосується ветеранських спільнот і всіх, хто може бути якимось чином дискримінований.
Розкажіть детальніше про проєкт «Шосте чуття. Довженко» і виставу. Чому обрали повість «Зачарована Десна»?
Для мене важливий момент зв’язку людини з природою під час вистави. Ми з акторами й акторками робимо дощ, вітер, шарудимо листям та ін. «Зачарована Десна» для мене — максимальний метч з цим проєктом, бо автор прекрасно змальовує дитинство і природу.
Ця вистава дає змогу доторкнутися до дитинства через спогади. До прикладу, глядачі й глядачки беруть у руки каштан і згадують, як вони були малими.
Ми спробуємо відтворити риболовлю, наскільки це буде можливо, та сінокіс. Мати головного героя у тексті каже: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість». Мені б дуже хотілося, щоб люди спробували щось посадити в землю. Насправді нас багато речей можуть повернути у дитинство.
Хто з вами працює у цьому проєкті?
Керівниця проєкту — Тетяна Стефінів, Дар’я Іванова — кураторка освітньої програми. Ця частина складається з п’яти лекцій. Відеозаписи можна переглянути на ютубі театру ляльок. На своїй лекції я розказала про інклюзію в театрі, зокрема, як це працює, що таке аудіодискрипція та ін. Літературознавиця Ольга Калашник розповіла про унікальність твору «Зачарована Десна» та літературний спадок Довженка, зокрема книги «Україна в огні» і «Щоденник», який він писав під час війни. Дар’я Іванова розказала про Довженка та театр.
Минулого року в інтерв’ю з Тетяною Стефінів ми говорили про руйнування стереотипу, що театр ляльок — тільки для дітей. Ви теж працюєте над цим? Чи можна назвати вистави проєкту «Шосте чуття» виставами і для дорослих?
Ми працюємо з цим стереотипом вже так довго, що не знаю, чи ми його взагалі зруйнуємо. Не багато театрів ляльок в Україні мають амбіції ставити вистави для дорослих.
Однак тут має бути паритет. Ставлячи якісний професійний продукт для дітей, ми формуємо глядачів й глядачок на майбутнє. Якщо дитина буде бачити в театрі ляльок якісний цікавий продукт, то вона залишиться. А далі, наприклад, приведе своїх дітей туди, побачить, що є вистави для дорослих і ними зацікавиться.
Так, ми можемо назвати вистави проєкту виставами для дорослих. Мені подобається, що твір «Зачарована Десна» є у шкільній програмі в 11 класі. Підлітки — вікова категорія, яка «просідає», бо не всі митці й мисткині знають, як до неї підійти. Здається, цю прірву можна руйнувати виставами за літературою з шкільної програми.
Чому зараз важливо втілювати проєкти, як-от «Шосте чуття»?
На п’ятий рік повномасштабного вторгнення ми живемо в хронічному стресі, а наші вистави мають релаксаційний, медитативний характер. Кількість людей з інвалідністю в Україні збільшується. Деякі медіа пишуть, наприклад, про «інтеграцію» ветеранів і ветеранок. Це абсолютно неправильне слово, тому що вони — частина нашої спільноти. Це питання інклюзії — процесу включення.
Радію, що інклюзивні проєкти впливають на імідж, тобто, якщо театр не має інклюзивного проєкту, то це завдає шкоди його репутації.
Тут важливо не робити хибних речей, наприклад, сегрегації, пишучи, вистава «для людей з порушенням зору». На неї не підуть люди, у яких немає порушень зору. Слід вказувати, що «вистава, адаптована для людей з порушенням зору».
Вважаю, що митці і мисткині (і не тільки вони) в Україні мають задуматися: чи те, що вони роблять, не дискримінує якимось чином інших, і що можна наразі зробити, щоб простір став більш доступним.
Фото: Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок