В цій частині говоримо про мистецький Франківськ, місце Драмтеатру на мапі театрів та улюблені вистави. Першу частину розмови можна прочитати за посиланням.
Ірино, впродовж майже двох років ти працювала заступницею генерального директора-художнього керівника Івано-Франківського драмтеатру. Як тобі франківське мистецьке середовище, зокрема театральне?
Вперше у Франківськ я потрапила сімнадцять років тому. Знайомий режисер Ігор Матіїв запросив мене на свою прем’єру «Лісової пісні» Лесі Українки, так я зустрілася із Ростиславом Держипільським. На той момент він очолював театр лише кілька місяців. Це перше знайомство із театром, із молодими акторами і акторками з курсу Ростислава (сьогодні це зірки театру Роман Луцький, Надія Левченко, Галина Баранкевич, Олеся Пасічняк, Олексій Гнатковський, Ігор Захарчук), скажімо так, було екстремальним. Прем’єра відбулася, я повернулася до Києва і подумала, що навряд чи колись повернуся. Пройшов місяць або два, мені подзвонив Ростислав і спитав, чи не хотіла би я приїхати, подивитися «Солодку Дарусю» і ще кілька вистав поточного репертуару і, можливо, просто поговорити чи текст написати. І так я повернулася.
З Франківським драмтеатром я вже працювала у 2010-х — впродовж року, на півставки помічниці режисера, дистанційно без переїзду в місто. На жаль, на той момент дистанційний формат роботи був ще незвичним, і головна бухгалтерка обурювалася, як так можна.
Вибачте за такий ліричний вступ, але він потрібен, щоб пояснити: за Франківськом і театром я спостерігаю багато років.
Сімнадцять років тому я зайшла в театр, який був холодним та темним, а в залі сиділо десь двадцять людей в пальтах, які дивилися, як по сцені бігають, щоб не змерзнути, двадцять акторів.
Це було боляче, шкода було всіх, театр був з дивним репертуаром. Сам театр був непопулярним і немодним.
Зараз очевидні трансформації, які відбулися не в останню чергу через здорові амбіції Ростислава Держипільського, — спочатку стати академічним театром, потім національним, загалом — кращим. Які критерії успіху і яка ціна компромісів, аби збирати аншлаги на 900 місць — це інше питання, але прагнення бути першими дає енергію не зупинятися. За відсутності конкуренції в місті Франківський драмтеатр (і не він один), починає конкурувати з іншими театрами у Львові, Харкові, Києві, Одесі. І це теж про рамку мислення трохи ширшу, ніж міський простір.
Хоча за відчуттями Франківськ — не таке маленьке місто. Можливо, воно маленьке територіально, але тут багато енергії, розмаїття, різних центрів тяжіння і різних спільнот. До прикладу, у Франківську є андеграунд не лише молодий, спільнота «Асортиментної кімнати», але і андеграунд 60+, що збирається у Ваґабундо. І це дуже прикольно мати такий діапазон неконсервативного і неформального у місті.
Наскільки місто взагалі усвідомлює, що його панки — також люди старшого покоління?
Завдяки «Асортиментній кімнаті» в мене була маленька шпаринка в сучасне андеграундне мистецтво, в якому молоді люди. Це надихає, бо хочеться бачити нові обличчя. Мені важливо, щоб не розпадався та не переривався зв’язок між мистецькими поколіннями, бо у нас багато дискретних історій та багато розривів.
Щодо театральної ситуації — в місті є гігантський національний театр з п’ятьма сценами, театр ляльок з невеликою сценою й репертуаром, розрахованим на дітей (у них були амбіції створити вечірній репертуар, але для театру ляльок в Україні це дуже важко через стереотипи). Не в останню чергу, важко конкурувати з цим гігантом. В 2017 році відкрили ще один муніципальний театр — Івано-Франківський театр драми і комедії [раніше Новий театр — прим. ред.]. Наскільки я розумію, у них немає власного театрального приміщення зі сценою, вони грають в орендованих просторах — і є напруга із Франківським драмтеатром. Одного разу Альона Каравай запросила мене на виставу-пародію «Хто це замовив?» Володимира Єшкілєва від Театру драми і комедії. Це власне, була пародія на Франківський драмтеатр як на осередок пияцтва, розпусти та гуцульщин. На жаль, в самій виставі було забагато сексизму, вульгарності замість сатири, але цей мистецький жест — це про інституційну критику і про рефлексії (не скажу, що Франківський драмтеатр в місті отримує якусь адекватну критичну оцінку).
Вистава «Хто це замовив?». Фото: Ігор Василик.
Я знаю, що Ростислав Держипільський відстоював ідею Франківська як міста фестивалів (щось на зразок шотландського Единбургу) у стратегії розвитку міста, власне, Франківський драмтеатр завжди в епіцентрі якихось вихрів. І один з найкращих українських фестивалів сучасного мистецтва відбувався саме тут. Звісно, я про Porto Franko в 2017 і 2018 роках. Ці два фестивалі мене надихають, коли я думаю, що все сумно і безперспективно, згадую «Аерофонію» на стадіоні — і думаю, якщо це було в моєму житті й у житті інших людей, це точно якось ще себе проявить. Мабуть, наївно думати, що Porto Franko повернеться, чи точніше повернеться от таким, яким він був, але це одна із моїх заповітних мрій — ще бодай раз в житті приїхати в цей двіжовий двіж.
Чим виділяється Франківський драмтеатр? Який він зараз на мапі театрів і чим особливий?
Мені здається, що театр, який робить Ростислав Держипільський, — це не щось принципово нове в мистецькому плані, але це театр для різних аудиторій. Чому п’ять сцен, чому такі різні підходи і різні назви? Бо є бажання показати різне та дати можливість різних досвідів. І це важливо в перформативному мистецтві. Я пам’ятаю, як глядачі і глядачки заходили на виставу «Солодка Даруся», а потім «Націю». Пам’ятаю подив людей, яких заводять прямо на сцену та які не можуть зрозуміти, де їм сісти та що відбувається, чому театр такий? І подібні питання та подив дуже цінні, бо в аудиторії з’явився новий досвід, і його дав театр. Зрозуміло, що щось виходить краще, а щось слабше, це теж нормальний мистецький процес.
Один творчих векторів Франківського драмтеату — це авторський театр Ростислава Держипільського. Публічно і приватно він багато говорить про своє гуцульське коріння, свій рід. Для мене це також етична рамка для його трилогії за творами Марії Матіос, оперет Ярослава Барнича, читання зі сцени книжок Володимира Шухевича. Це трохи знімає закид в екзотизації Іншого, але чи цього достатньо?
Направду мені дуже імпонує напрямок локальної історії в театрі, але не відтворення етнографічного «колориту», а дослідження, занурення, пошук інших ракурсів чи голосів, які були втрачені чи виключені з офіційної історії.
Критична робота з архівними документами та з текстами, які унормовують ті чи інші стереотипи. Ось цього немає. Приїздить Томі Янежич із Словенії і в «1975» намагається працювати з такими приватними історіями, шукати і знаходити несподівані зв’язки та перетини.
Власне, сучасного мистецтва в Драмтеатрі бракує. Адже передусім це консервативний, конвенційний театр, який працює в дуже строгій рамці владного дискурсу. Навіть переосмислення класики відбувається не в соціальному, політичному чи феміністичному ключах, а за принципом «трішки оновили, але не занадто». Можливо, однією з причин цьому є консервативна публіка, яка формує сьогодні попит і від якої театр не може відмовитися. Але і сміливості бракує так само. Адже якщо досліджувати світ, а не просто відтворювати якісь звичні для всіх форми, то доведеться підважувати і сумніватися, провокувати і задавати питання.
Взагалі стосунки із аудиторією — це наріжний камінь для театру. Ось є в репертуарі «Занадто одружений таксист» Рея Куні, така доволі примітивна комедія положень із гомофобними жартами і сексизмом як принципом існування цього художнього світу. Цій виставі вже більше 15 років, була зроблена швидко, аби мати заробіток. І що? Театр думає, як позбавитися (але досі не придумав), а глядачі і глядачки продовжують скуповувати квитки. Звісно, тут немає ніякого особливого секрету або якоїсь регіональної унікальності, комедія в усі часи продавалася краще за будь-які інші жанри. Але і комедії бувають різні.
Тому коли Ростислав говорить про розширення репертуару або про нові імена в режисурі чи драматургії, за великим рахунком, це вписується в стратегію театру бути поміркованим, зручним та безпечним для влади та публіки. В мене немає якоїсь однієї заготовленої відповіді, а як це могло би бути по-іншому. Але, вочевидь, що Франківський драмтеатр не поспішає декларувати ліберальні цінності.
Вибачте, знову загадаю Porto Franko, бо цей фестиваль давав змогу подивитися на сучасне мистецтво та абсолютно інші мистецькі світи, і при цьому зали були повні. Ок, я розумію, що фестиваль — це не репертуар, але цікавість була. Не збираюся говорити від імені глядацького залу на 900 місць, але, можливо, вже є з’явилося нове покоління, яке може зробити інший вибір. Сподіваюся на це.
Власне, мене турбує те, що Івано-Франківський драмтеатр сьогодні не формує простору для оприявлення інших голосів і позицій.
Він звертається до умовної більшості з позиції тієї ж умовної більшості, відтворюючи релігійність громади та патріархальні вікові уявлення.
Ба більше, цей театр не підважує усталені образи й не пропонує альтернативного, нестереотипного бачення своєї спільноти, а радше слугує дзеркалом уже наявного самосприйняття громади.
Від чого ти б відмовилась у практиці Франківського драмтеатру, коли пропрацювала там два роки? А що, можливо, є позитивним, що ти б, наприклад, радила іншим театрам?
Це хороше питання. Найбільші проблеми у Франківському драмтеатрі з менеджментом внутрішніх операційних процесів. Це те, що забезпечує життєдіяльність театру. Театр чомусь досі послуговується ієрархічними, центристськими моделями в управлінні, де всі ключові рішення покладені на одну людину, генерального директора, який по факту перетворюється просто в заручника, адже немає адекватного перерозподілу повноважень між керівниками підрозділів різних рівнів. На жаль, я почала бачити, як управління впливає на якість вистав.
І я б пробувала змінити виробничий цикл вистави. Чим український театр відрізняється від сучасного театру? Передусім, оцим способом створення вистав. Сучасний театр починається з дослідження, вивчення, занурення в проблему чи тему, її обговорення. Визначається особиста причетність до проблеми — хто у якийсь спосіб її бачить чи не бачить. На цьому етапі сучасне мистецтво залучає теоретиків, експертів та тих, хто може проконсультувати та наштовхнути на нові ідеї. І вже після цього починається креатив, і аж тоді ми заходимо у звичний процес випуску вистави, де підключаються різні служби та починається продакшн. А в українському театрі випуск спектаклю починається з того, що режисер вибрав текст, актори його отримали, прийшли на читання, прочитали і понеслось. Від першого читання до прем’єри проходить максимум два місяці, частіше навіть менше. Всі дилеми чи конфлікти, які виникають в процесі, або знімаються, або вирішуються спрощено та банально, бо просто немає часу «на подумати». Тому потрібен сильний лідер (режисер/ка), який буде приймати швидкі рішення, розподіляти завдання. В самому способі створення вистави вже закладається ієрархія.
Тож якщо є бажання заходити в сучасне мистецтво, передусім треба змінити підхід. Бо театр, який називається сучасним, не розповідає історії, а працює з ними. Сучасний театр досліджує, ким він є. Це безперечно складно, але можливо навіть на території державного театру.
Вистава «Лісова пісня на полі крові». Фото: Франківський драмтеатр
Що хорошого? Енергія людей, на яких все тримається. Включеність і розуміння, що дуже багато залежить від твоєї готовності віддавати. Але для мене це токсичний менеджмент — коли є незаплановані процеси, коли треба заходити в непродуктивний період, де ти працюєш до третьої ночі, тому що так склалися обставини. «Ліквідація проривів» — колись це так називалося в Радянському Союзі. Але для мене так не має бути. Бо театр — це все одно робота.
Ненавиджу, коли говорять про служіння, про високі місійні історії, коли з’являється токсична ідеологічна рамка, де все насильство, яке з вами тут відбувається, виправдовують високою метою.
Жодна висока мета цього не виправдовує, мистецтво також не виправдовує. Для того, щоб насильство не з’являлося, має бути більше пропрацьованих внутрішніх процесів і розуміння, що гасіння пожеж — в принципі, поганий метод роботи.
Якийсь час тому в Драмтеатрі працювала режисерка Роза Саркісян. Ростислав Держипільський запросив її після звільнення з Першого театру для дітей та юнацтва у Львові. Це хороший жест і можливість, бо Роза багато могла б дати театру. Але для того, щоб така режисерка, як вона, була ефективною, потрібно по-іншому вибудовувати процеси, потрібно більше довіри. Сучасному мистецтву треба більш безпечний та відкритий простір, менш токсичне внутрішнє середовище, де ми всі однодумці, тобто нас не потрібно переконувати, чому ми це робимо та в чому мистецька цінність. Роза, на жаль, пішла, а її присутність вже не помітна.
Я бачу це як виклик для Франківського драмтеатру: з одного боку є відкритість і бажання до змін, готовність ризикувати і пробувати щось нове, але з іншого — ці зміни унеможливлені тим, як все відбувається по факту, самими процесами та пріоритетами в роботі.
Зі мною фактично було так само — ти починаєш щось змінювати, але сама система опирається і говорить: «Давайте не будемо нічого змінювати, якось же воно працює, давайте залишимо, як є». Це важкий виклик, і в мене немає швидких рецептів, як його долати. Але перше, що можна зробити — чесно проговорити пріоритети. Адже без змін багатьох внутрішніх систем інші зміни неможливі.
Які вистави Франківського драмтеатру ти б радила переглянути і чому?
Це питання я ненавиджу зі свого першого курсу. Коли мої родичі, друзі та колеги дізналися, куди я вступила, то почали постійно запитували мене, що подивитися.
Скажу так: я не пораджу, що дивитися, але можу поділитись, які вистави люблю. Бо для того, щоб порадити, мені потрібно зрозуміти, кому я це раджу.
Це ж абсолютно смакова історія — хтось щиро любить «Гуцулку Ксеню» і «Гуцульське весілля», а для мене це надто масовий продукт.
Мені подобається «1975» Томі Янежича, тому що це правильно зроблений devised theatre (вигаданий театр). Іншими словами, це вистава, якій передував той виробничий процес, про який я говорила раніше та в якому було присутнє дослідження, співбуття, копирсання в темі. Це не продукт, створений конвеєрним способом.
Вистава «1975». Фото: Франківський драмтеатр
Мені подобається «Солодка Даруся». Це дуже стара вистава, вона постаріла, і з нею відбувається все те, що з її акторами і акторками. Але в мене величезний сентимент до неї, бо це була перша вистава Ростислава Держипільського, яку я побачила тут. Це точка мого іншого погляду на цей театр, бо те, що я бачила до неї, мене лякало. До «Солодкої Дарусі» додам вистави «Нація», «Майже ніколи не навпаки». Це трилогія Марії Матіос, і це дуже непогана спроба працювати з сучасною прозою.
Подобалася вистава Рози Саркісян «Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри?». Це єдина, яку вона зробила, але її вже немає в репертуарі.
Є вистава Жуля Одрі «Фелікс Австрія» за текстом Софії Андрухович. Це теж добре подивитися, якщо ви собі не уявляли, як роман можна вмістити в камерну сцену та як взагалі працювати з прозою. Виходить, що можна.
Знаю, що «Ромео і Джульєтта» більше не буде гратися на Промприладі, але це був особливий містерійний світ, коли театр виходить на вулицю, йде вулицею разом з глядачами, коли театр переходить між приміщеннями. Це щось перформативне і кожного разу відбувалось по-іншому.
«Медея» Оксани Дмітрієвої та «Дзяди» Маї Клечевської — це те, що я б радила дивитися обов’язково, це розумні, чесні та глибокі вистави із філософськими роздумами про сьогодення. Класика може бути нетривіальною.
І останнє: я б радила всім, хто ходить в театр, сприймати це як власне дослідження, як пошук нового досвіду. Ви точно отримаєте і емоції, і враження, але театр це трохи більше ніж просто дозвілля. Принаймні, варто так про нього думати.
Головне фото: УКФ
