Україна пережила не одну війну, втратила тисячі вірних захисників й так і не навчилася жити зі своєю історією. На увічнення великих потрясінь й втрачених життів у нас найчастіше зводять пам’ятники, інколи створюють меморіали, та рідко продумують, як залучати співгромадян до усвідомлення й проживання цієї історії, окрім як покласти квіти у пам’ятний день.
Комплекс роботи з історичною пам’яттю від звичних нам пам’ятників й меморіалів до більш новітніх для України підходів називають комеморативними практиками. Погляньмо, якими ці практики є в Івано-Франківську і на які зразки пам’ятників у місті варто було б рівнятися, працюючи нині вже з втратами сучасної російсько-української війни.
Метафора відсутності
Одним із сучасних та вдалих прикладів увічнення пам’яті в Івано-Франківську є барельєф «Стіна пам’яті Небесної сотні» на фасаді адмінбудівлі міської та обласної рад (у народі — «Білої хати»). Його співавтори Володимир та Юлія Семківи змогли відійти від шаблонів і штампів та створили місце, повз яке складно пройти без емоцій. Відкрили меморіал 21 листопада 2016 року.
На рівні перехожого до фасадної стіни примонтований барельєф із силуетів у людський зріст. Понад ними — промовиста присвята: «Тим, що віддали своє життя за ту гідність, з якою можеш дивитися собі в очі».
Плита з полірованої сталі відбиває силуети перехожих, як дзеркало. В ній можна роздивитися своє відображення, яке накладається на постаті полеглих на столичному Майдані у 2014. Поміж ними — цитати часів Революції гідності.
Автори барельєфа пояснюють: матеріали обирали таким чином, аби створити діалог між перехожими та барельєфом.
«Проходячи повз ці силуети, ми можемо себе запитати, заради чого ці люди загинули й що ми робимо сьогодні, — говорить Володимир Семків. — Гладкий верх і погнутий внизу метал, відсутність силуетів — це драма, це така метафора відсутності. Головна думка була зробити живий меморіал, який би зачіпав кожного. Крім того, хотіли, щоб він не нагадував радянський, не дихав би соціалізмом і став би зразком для молодших колег, що в Україні можна робити щось інше.
Люди звикли, що пам’ятник — це ідол з рукою вгору чи рукою вниз».
Каже, одна з проблем — порозумітися з конкурсною комісією, переконати їх, що сучасний нетиповий погляд може бути кращим за звичні шаблонні рішення. У Франківську скульптору Володимиру Семківу і його дружині, архітекторці Юлії Семків, пощастило. Конкурс був великим, але їхній проєкт переміг.
«Я це вважаю чудом. Ми багато в яких конкурсах брали участь. Реалізовано з того відсотків десять. Ми лупаємо цю скалу», — додає Володимир.
Подружжя продовжило тенденцію пам’ятників, що спонукають до діалогу. В листопаді 2021 року в Бурштині біля будівлі міської ради встановили Меморіал Героїв їхнього авторства. Три металеві стели з силуетами героїв Небесної сотні, волонтерів та військових, які загинули за незалежність України, перекликаються з ідеєю барельєфа в Івано-Франківську і кардинально резонують зі звичними для нас надмогильними пам’ятниками.
Стела у Бурштині починалася як меморіал Небесній сотні, але з часу замовлення проєкту в 2014 році до його реалізації у 2019 він розвинувся до меморіалу Героїв, аби відповідати реаліям в країні.
«Реальність змінюється, війна триває від Майдану, а Небесна сотня була лише першим кроком війни за незалежність, — говорить Володимир Семків. — Зараз не до пам’ятників. Потрібно війну виграти.
Але я б дуже хотів, щоби після нашої перемоги талант переміг містечковість. Проблема суспільства в багатьох сферах, що люди не довіряють фахівцям і думають, що вони знають краще: хочуть ангела з мечем і щитом, і ще шини обов’язково знизу.
Такі розмови часто виникають. Аби цього не було, художник має бути доволі твердим і не вестися на такі речі. Кожен пам’ятник — це мистецький твір. Він має бути переконливим, впливати на людей, змушувати зупинитися і задуматися».
Боротьба та біль у камені
Нестандартно до теми пам’яті про загиблих підійшов автор скульптури страченим патріотам в Івано-Франківську Володимир Довбенюк. Її встановили у 2003 році в пам’ять про українців, розстріляних німецькими окупантами під час постановки оперети Ярослава Барнича «Шаріка» у Станіславівському театрі імені Івана Франка.
Тоді нацисти арештували понад 140 глядачів у вишиванках. 17 листопада 1943 року неподалік театру 27 патріотів розстріляли. У підніжжі скульптури викарбувано перелік імен та прізвищ страчених патріотів. Нині вулиця теж названа на їхню честь — Страчених Націоналістів.
Володимир Довбенюк зобразив у скульптурі одного зі страчених патріотів — з руками за спиною та мішком на голові. Значна частина активних мешканців міста сприйняли цю роботу як невиразну та чекали на встановлення більш промовистого та конкретного пам’ятника. На щастя, скульптуру залишили. Нескорена постать патріота змушує уявляти, додумувати й співпереживати. А це вже немало, погодьтеся.
До суб’єктивної трійки хочеться внести ще один цікавий, але непопулярний у Франківську меморіал: воїнам, полеглим в Афганській війні. Його відкрили у 2009 році в сквері на вулиці Галицькій.
Центральна скульптура — 30-тонна скеля, на якій стоїть бронзова фігура солдата. Він тримається за серце, пробите кулею снайпера. Довкола фігури — снайперський приціл, а біля її підніжжя — викарбуваний з каменю запалений факел та пам’ятна таблиця загиблих. Навколо викладені кам’яні брили з написами білою фарбою: назви афганських міст, де відбувались найжорстокіші бої за участю українців. Автором цієї роботи є скульптор Василь Вільшук.
Цей меморіал дає глядачу вибір: залишитися біля основної скульптури, чи пройтися повз кам’яні брили та перечитати топоніми на них. Вони можуть спонукати дізнатися більше: і про ці міста, Кабул, Кандагар, Саланг, Джелалабад, і про бої в них, і про ту війну загалом.
Про війну в Афганістані в нас не звикли говорити. Про неї згадують хіба чиновники у пам’ятні дати та безпосередні учасники боїв, яким пощастило вижити. За десять років у Афганській війні взяли участь 160 тисяч українців, три тисячі з них не повернулися. Інформацію про загиблих в Афганістані тодішня влада приховувала аж до початку розпаду Радянської імперії у 1989 році. Та й тепер про цю війну в нас все ще згадують неохоче.
Травма втрати українців у цій війні досі не проговорена, а в контексті війни сучасної болить ще більше. Тим часом українські воїни-афганці нині знову воюють, тепер вже за нашу державу.
Героям усіх воєн
З радянських часів у Івано-Франківську зберігся лише Монумент Слави з «Вічним вогнем» та братськими могилами солдатів, які загинули під час визволення міста від німецьких військ в Другу світову війну.
Відкрили його у 1946 році. Тоді при вході до меморіалу стояли ще дві гармати. У центрі розташували обеліск з «Вічним вогнем» всередині, пам’ятниками Героям Радянського Союзу старшому сержанту Сєрікову та полковнику Гаркуші по боках і братськими могилами солдатів і офіцерів позаду з викарбуваними на мармурових дошках прізвищами. По периметру огорожі встановили 15 кам’яних ваз: символів радянських республік. Пізніше перед обеліском прилаштували скульптуру солдата з карабіном та прапором.
А вже в 1967 році після реконструкції кладовища там з’явилася восьмиметрова фігура матері з двома дітьми. Автори монумента — скульптори Андрій Лендєл та Аркадій Мацієвський.
Щороку цей меморіал втрачає відвідувачів, а разом з тим і сенс. Ймовірно, після перемоги у сучасній російсько-українській війні його доведеться переосмислити.
Цікаво, що на Прикарпатті є приклади спільних пам’ятників солдатам Другої світової війни та воякам УПА. У 2007 році в селі Торговиця Городенківського району звели гранітний монумент скорботи тим, хто пройшов через різні війни. Скульптор Сергій Бухало обрав за основу пам’ятника дзвін з церковної бронзи.
Він присвячений полеглим солдатам Другої світової, учасникам воєн в Чечні й Афганістані, бійцям ОУН-УПА, репресованим, жертвам Голодомору. На пам’ятнику викарбувані імена тамтешніх 40 бійців УПА, 45 радянських солдатів, 35 людей, вивезених до Німеччини, 26 спецпоселенців і 20 жертв голоду 1947 року.
А в селі Крихівці Івано-Франківської міської ради відкрили спільний меморіал загиблим радянським солдатам і бійцям ОУН-УПА. Звели його за гроші громади й меценатів.
Меморіали, яких (не) має
Не менш важливим об’єктом збереження пам’яті для регіону є Перша світова війна. На жаль, ці події не є такими помітними ні в міському просторі, ні в просторі Франківщини загалом. Проте військові цвинтарі та поховання теж є одними з проявів комеморативних практик.
Згідно з даними проєкту «Велика Війна: поховання та історична пам’ять», у Карпатському регіоні є 285 поховань. Найближчий до Івано-Франківська — в Ямниці. Там у 1916 році були поховані німецькі військові 20-го резервного єгерського батальйону 200-ї піхотної дивізії Карпатського корпусу.
Скромний військовий цвинтар з білими хрестами мимоволі перегукується з меморіалом Українським січовим стрільцям, що у Меморіальному сквері Івано-Франківська. Могили 143-х бійців УСС тут виключно символічні, адже справжні поховання були знищені радянською владою на початку 1980-х, коли колишній старий міський цвинтар перетворили на сквер. Хрести відновили на початку 1990-х, повернувши цьому місцю його первинне значення.
Не випадково, що саме тут у 2014-му був похований 19-річний Роман Гурик, який загинув на Майдані. Після цього у сквері, який ненадовго знову перетворився на цвинтар, ховали ще кількох загиблих у війні з Росією героїв. Востаннє це було в 2016 році.
Пережити травму і здобути історію
З 2014 року в Івано-Франківську не було спроб закарбувати у меморіалах події російсько-української війни. Усі встановлені пам’ятники стосуються Євромайдану та героїв Небесної сотні. Вшанування ж українських героїв, полеглих на Донбасі, відбувається у пам’ятні дати. Українські захисники збираються біля катедри, звідки після поминальної служби урочистою ходою прямують центральною вулицею до меморіального скверу. Там все завершується панахидою та покладанням квітів.
З початком повномасштабного вторгнення кілька комеморативних практик були присвячені українським дітям, вбитим російськими окупантами. У Львові організували «Екскурсію, що ніколи не відбудеться» в пам’ять про 243 дітей, які загинути на той момент від рук росіян. Пам’ятну подію провели на Площі Ринок. У порожніх автобусах до сидінь пристебнули пасками м’які іграшки. Поряд розмістили дорожні знаки «Увага, діти!» в знак протесту проти порушення прав дітей у час війни. Станом на 12 червня відомо вже про 287 дітей, які загинули.
В Івано-Франківську схожу акцію проводили на Стометрівці. Пам’ять вбитих окупантами дітей вшанували, виклавши свічки, квіти та понад 200 іграшок. Подібні інсталяції згодом були й на Вічевому майдані.
Нині збереженням пам’яті про ці жахливі події переважно займаються дослідники, які видають збірки свідчень про знищення українців, нашої культурної та матеріальної спадщини. А ще — журналісти, фотографи й відеографи, які документують злочини, скоєні російською армією в Україні. Зображається війна й у роботах українських митців. А от пам’ятники та меморіали нині справді не на часі.
Один із викликів, що нині стоїть перед нами як нацією — зберегти кожне свідчення й доказ, переосмислити їх і згодом знайти способи донесення цієї пам’яті до наступних поколінь. Від цього залежить, чи зможемо ми гідно віддати шану всім загиблим, навчитися на помилках, здобути й зберегти спільні цінності.
Кожен полеглий у війні українець та українка заслуговують, аби про них знали та шанували їхній внесок. Але цінність цієї пам’яті для нашого майбутнього буде більшою, якщо вона вийде за межі архівів та музеїв у громадський простір і стане ближчою до кожного.
Збереження пам’яті — це не лише про минулі травматичні події. Вдалі практики комеморації допомагають пережити травму, вводять війни в історичний контекст та спонукають до публічного обговорення. Тому поспішати з цим точно варто.
