Цей текст вперше був опублікований в альманаху «Кінець кінцем» (№2, 2001 рік). Ми публікуємо його без змін.
Сучасність будується на акумулюванні і ув’язуванні.
Марк Оже
Серед реалій «contemporary arts» українського зразка є одна корінна проблема, яка хоч і лежить на поверхні, але майже не застосовується для діагностики породжених ним явищ. Це проблема «міста», міського середовища, в якому локалізується тепер вся художня діяльність, що відповідає «стандартам» новітнього мистецького руху.
На відміну від мистецтва, породженого західноєвропейською та американською цивілізаційністю, сфера «міського» в Україні є перш за все фактором місця, а не мистецтва, котре, як відомо, на теперішньому етапі тісно пов’язане з урбаністикою та комплексом дотичних до неї соціально-культурних і техногенних перемін.
Не зовсім вдала спроба Центру сучасного мистецтва у Києві зі створення «Мережі сучасного українського мистецтва» зумовлювалася нагальною потребою освоїти й об’єднати всеукраїнський культурно-мистецький простір. Методами інтернетівської комунікативності ЦСМ намагався подолати примітивну локалізацію художньої творчості по одиноких міських осередках, де існує сякий-такий досвід фінансових, експозиційних та інтелектуальних прецедентів. Поки цього не сталося, актуальним залишається дослідження «місцевих феноменів», свідомо чи несвідомо завʼязаних на місцевості.
В дуеті «міське-мистецьке» спостерігається два типи взаємовідносин: «полюбовний» і «антагоністичний». Перший не обов’язково народжує позитив, так само як і другий — протилежні йому якості. Тасування понять і наслідків залежить від рівня заангажованості митця, специфіки міського середовища та його внутрішньої політики.
У даній площині вартує порівняти досвід Харкова та Івано-Франківська, який на відміну від Києва чи Львова менш знівельований сторонніми тенденціями. В обох містах майже на зламі 1980-1990-х років почали втілюватися індивідуальні та групові проекти, альтернативні до існуючого офіціозу. Поряд з традиційною міцною школою графіків у Харкові з’явився стиль соціально жорсткої, часом парадоксальної фотопластики Браткова, Солонського, Павлова, Михайлова, резонансно задекларованої в Україні та за кордоном. Іванофранківці мають «культового» Андруховича, «Плерому», «Кінець кінцем», мали колись «Імпрезу» і певний блок виставкових проектів, трансформованих у місцевий ландшафт.
Харківські автори помітно віртуалізували свої зв’язки з місцем проживання. Монструально-індустріалізована урбаністика пострадянського Харкова з пролетарськими окраїнами, нудністю Держпрому й тоталітарними проспектами — тема з багатьма наслідками, яку іронічно й безкомпромісно обігрують художники, фотографи, літератори, часто ігноруючи фальшиві табу. Реальний «негатив» міського образу переведено в культурологічну площину, звідки починається творення нового соціального наративу.
Інакшою є ситуація в «рекреаційному» Івано-Франківську (Станиславові). Порожнеча, яка з’явилася внаслідок цього середньоєвропейського міста, вимагає наповнення. збережена історична топографія та архітектура, що нашаровані тут на пам’ять минулого, творять потужний «міфологічний ландшафт», який буквально провокує на текстотворення та поведінкову «бароковість».
Минулого року під гаслом «Перетворимо Івано-Франківськ на місто!» розпочалась «європеізація» історичного центру. Курйозний виверт, пов’язаний з визолоченням мідного шолома ратуші, збудованої у 1920-30-х роках в аскетичних формах польського конструктивізму, збочив цей благий намір у керунку напівкустарної «китайщини». За прикладом Києва та ювілейних об’єктів у Галичі процес «мічення» підвладної території реалізується в архітектурних декораціях на старих фундаментах, що явно не узгоджується з реаліями сучасного буття. Певно «зобов’язаність» перед сталінським міфом, яка ґрунтується не тільки на сентиментальності, але й прагматичному розрахунку, прискорила множення благодійних фондів, громадських і депутатських об’єднань з приставкою «наш» (Станіслав), «наше» (Місто).
Під нову концепцію розвитку притягують також благодійних митців і відомих літераторів. Роз’єднані і очікують відкриття задекларованого при підтримці міської влади Музею сучасного мистецтва, оскільки інші можливості публічної апеляції для них з часу останньої «Імпрези» (1997) перекриті браком коштів і агресивним опором культурницької номенклатури. В «історично стурбованому» Івано-Франківську вже простежується ознаки поступового перетворення його на провінційний глухий «саркофаг», під яким зручно жити і в якому пануватиме підмазана позолотою «євро-попса» та обтічний з усіх боків натуралізм культурницьких форм.
Іноді здається, що зліплена з нагромадження різних європейських стилів і їхніх домішків пластика міста гнітить місцевий «андеґраунд».
Формально «полюбовний» стосунок з «місцем» не знаходить виходу у явищах, які б «вставляли». Може через це відбуваються перманентні «втечі» у позаміський ландшафт або явні компроміси з конкретикою міського середовища.