Видавництво «Відкриття» переїхало в Івано-Франківськ з Харкова. Його заснувала Наталія Васильєва у лютому 2021 року. Тут не займаються перекладами — прагнуть, щоб українські читачі чули голоси українських авторів. З Наталією Васильєвою ми поговорили про релокацію видавництва в Івано-Франківськ, налагодження роботи, труднощі з друком книг та чи сприятливе наше місто для книжкового бізнесу.
Коли ви ухвалили рішення про переїзд? Чи брали з собою книги, скільки книг залишилося у Харкові?
Ми виїхали з Харкова 25 лютого. Спершу — в Харківську область, де жили три тижні. Врешті зрозуміли, що війна надовго, ми не можемо там бути весь час. Моя подруга з Франківська запропонувала приїхати сюди.
Спочатку взагалі нічого не брали [з собою]. У травні мій чоловік повернувся в Харків і почав поступово передавати речі, зокрема книжки. Просила його перевезти всі книжки видавництва якомога швидше — мені так було спокійніше. Переживала, бо дуже стріляли. Розуміла, що приліт — і немає моїх книжок. В Харкові залишилася лише невелика бібліотека. З нескінченними переїздами намагаюся зберігати книги у притомній кількості.
Що було найскладнішим у переїзді?
Відчути себе двічі бездомною. Ми винаймали квартиру з чоловіком десять років, переїздили сім разів. Опісля приїжджаєш у Франківськ, де у тебе немає нікого, і сама залишаєшся з дитиною.
У Харкові дому немає — тільки квартира, за яку платиш комуналку просто, щоб вона за тобою залишилась.
Коли-небудь ти повернешся, але — нікуди. Це все дуже важко.
Що означає релокувати видавництво? Як вам вдалося почати справу у Франківську?
Насправді видавництво релокувати просто, бо воно може працювати онлайн — ми й раніше так працювали. Економили кошти на офіс, бо оренда у Харкові досить дорога, а це була така стаття, яку могли скоротити. Релокувати видавничий бізнес — це передусім приїхати, відкрити ноутбук, завантажити зі свого диска робочі файли — і ось я вже працюю.
Ми більше не працюємо з попередніми підрядниками: в одній типографії дорожча ціна, інша переїхала у Дніпро. Довелося змінювати підрядників, на це знадобився певний час, але зрештою все вдалося. Однак важко працювати, коли в тебе під ногами земля не стабільна.
Де друкуєте книги? Виникали труднощі з друком після повномасштабного вторгнення?
Через війну ми знайшли типографію у Києві — «Поліпринт». Зараз працюю тільки з ними: люди дуже гнучкі в роботі, працюють, навіть коли нема світла, з ліхтариками збирають книги вручну. Коли моєму автору знадобився персональний підхід, вони були готові на це. Люди суперпрофесійні та відповідальні. Наприклад, найвищий ступінь професіоналізму — вони моєму клієнту надрукували й відправили не той макет, однак за власні кошти передрукували наклад.
Існує світова криза паперу, яка прийшла до нас понад рік тому, мабуть. До того ж у нас війна. Третя причина труднощів — підвищення курсу долара. Тож ціна друку виросла десь утричі.
Чи впали обсяги друку?
Я б сказала, так. Зараз думаємо три, чотири, десять разів, чи варто друкувати цю книжку. А якщо варто, то яким накладом. Ми завжди залізобетонно впевнені у книжках. Видаємо небагато, як для видавництва: до п’яти назв на рік. Сказати, що наші обсяги друку зменшилися — не можна. Друк трошки сповільнився. Але якщо йдеться про інші видавництва, то [їхні] обсяги друку дуже скоротилися.
Наскільки збільшилася собівартість книги?
Ціна книги виросла десь на третину.
На які труднощі ви натрапили у Франківську?
Так склалось, що у травні я пішла працювати у благодійний фонд. Люди розуміють, що тобі складно, але зрештою вимоги до тебе такі ж — і це цілком нормально — але ресурсу ти не маєш. Були моменти, коли хотілося крикнути: «Та я переселенка, відчепіться від мене, в мене немає сил це робити». Але розуміла, що прийшла працювати — і маю це робити. У мене немає жодних претензій до цих людей, але зустрілась з нормальною людською твердолобістю.
У міста є певний ресурс, щоб прийняти переселенців. Скільки зробили франківці для переселенців — не описати словами. Але, як і будь-який ресурс, він закінчується, принаймні так відчувається.
Існує точка зламу, де треба вирішити: залишаєшся тут жити чи повертаєшся. Ми обрали друге, так склалися обставини зі школою мого сина та роботою. Нам просто нема сенсу тут залишатися.
Чи важко було організувати команду після переїзду? Як вдалося налагодити роботу?
Найслабкіше місце мого видавництва — і найсильніше водночас — його місія. Ми видаємо тільки молодих українських авторів. На цьому мільйонів (умовно) не заробиш. Заробиш на перекладах, бестселерах, нонфікшн, «гучних» книжках. Однак це — моя позиція. До мене в команду приходять люди, які поділяють мої цінності та які готові на неймовірні речі.
Мені було легко розпочати роботу в Івано-Франківську, бо є люди — моя редакторка Саша Ломака, сммниця Катя Банделет, які зі мною просто тому, що поділяють мої цінності. Тоді, у квітні, ми працювали над «Лотовою жінкою» Олени Просцевічене. Це була книга, яка дала поштовх працювати далі — ми мусили її видати. В нас не було інших варіантів.
Які є проблеми з фінансуванням видавництва, і як ситуація змінилась з початком повномасштабного вторгнення?
У видавництва є три джерела фінансування. Перше — продаж паперових книжок самим видавництвом. Це найбільш ефективний канал, але він має певні обмеження аудиторією. Друге джерело — канали книгопоширення. Це книгарні, звичайні та електронні. І третє джерело — гранти, друк за кошти автора тощо.
Чи щось змінилося з війною? Раніше було десять можливостей, а зараз — три. Відповідно, більше конкурентів, складніші умови. Ще складність фінансування видавничої сфери полягає в тому, що, як правило, гранти на видання книжок майже не видаються. Наприклад, є підтримка на видання книжки про гуцулів. Якщо у тебе проєкт на цю тему, можеш взяти участь і виграти грант. Але якщо у тебе просто класна книжка, наприклад, та ж «Лотова жінка», то найімовірніше ти грант не отримаєш. Чому? Тому що грантодавець розуміє, що ти ці книжки продаси і на цьому заробиш. А те, що в тебе немає грошей на друк — твої проблеми. Існує також фінансова підтримка для малих бізнесів. Але для того, щоб скористатись цією можливістю, потрібні дуже великі ресурси.
Скільки книг ви видали під час війни?
Річ у тім, що ми не тільки друкуємо книжки для себе, але і на замовлення авторів. Тож разом — 19 книг.
Франківськ сприятливий для ведення бізнесу, зокрема книжкового?
Ні. Тому що Франківськ, як і будь-яке маленьке місто, має обмежені можливості для зросту. Хоч куди б ти прийшов — тут уже всі свої. «Книжкові» люди дуже одне одного підтримують, а всі місця зайняті. Насправді немає значення, де в Україні функціонує видавництво. Ти можеш себе позиціювати як харківське видавництво, а працювати тут. Але якщо йдеться про точку продажу книжок, то тут уже всі місця зайняті. Що в тебе є такого, чого немає в місцевих? Найімовірніше, ти нічим не здивуєш. Тому вести бізнес важко.
Якої допомоги від держави або міста ви очікували?
Я не очікувала. Була допомога від держави — 6500 грн ФОПам та «переселенські» гроші. А очікування від міста в мене не було. Дякую за те, що люди зробили для мене. Пам’ятаю, як вперше отримала гуманітарку в драмтеатрі. Я харків’янка і звикла, що моє місто допомагає переселенцям. А тут я маю приймати. Це був певний злам для мене.
На вашу думку, як місто має допомагати видавцям?
Думаю, що може бути якась ініціатива в місті на підтримку культури й книжок зокрема. Коли є таке — це суперкруто, однак це потрібно робити одразу на рівні держави.
Читач до і читач під час повномасштабної війни — яка між ними різниця?
Різниця є — і суттєва. Раніше український читач не довіряв українському авторові, причина цьому — епоха «ядрьоного» самвидаву. Тоді видавці неохоче друкували українських авторів. Був певний рейтинг і видавали здебільшого цих «топчиків»: видавництва знали, що Жадана, Андруховича чи Забужко будуть купувати. До решти підходили обережно. Тож розквітав самвидав, де виходило іноді таке, що мамо рідна. Тому український читач надавав перевагу умовним бестселерам The New York Times.
З початком повномасштабного вторгнення ми хочемо чути наші голоси, довіряємо їм. Коли вийшла у 2021 році «Орелія» Ольги Халепи, її сприйняли дуже обережно. Мовляв, чи не якусь фігню написала вчителька з біології? Та, читаючи роман, розуміємо, наскільки це глибока, справжня проза. Коли вийшла «Лотова жінка», її сприйняли набагато тепліше: є більша довіра до українського автора. Це дуже тішить.
Після 24 лютого книги почали рідше купувати чи навпаки?
Почали купувати менше. Частина накладу купується одразу. Так, є книжки, які готові придбати тільки тому, що вони — нашого видавництва. Довкола кожного автора є також коло людей, які його підтримують. Ця аудиторія купує книжки, не роздумуючи, бо розуміє, що ці гроші потрібні видавництву й автору нагально.
Є категорія людей, які обмірковують покупку — таких більшість, це нормально. Зараз вони це роблять довше, ніж раніше, зважують, чи варто вкладати гроші в книжку, чи вона вартісна.
Як ви оцінюєте ситуацію в книговидавництві?
У книговиданні ситуація дуже нерівномірна. Як завжди, в умовах війни чи під час будь-яких інших випробувань, найбільше [уваги] дістається тим, хто займає найбільше місця на ринку. Люди зараз купують книжки, бо перестали відкладати на завтра чи післязавтра. Але вони рушають за ними до гігантів. До малих видавництв доходить ще менше читачів, ніж раніше. Український читач йде туди, де вже був, бо так мінімізує ризики. Є видавництва, які заморозили проєкти, або ж рухаються найменшими кроками, а є ті, хто видає багато.
Після перемоги (я кажу саме «після» перемоги, бо в нас іншого виходу немає — тільки перемагати), ті, хто не зупинявся, матимуть трамплін.
Моє видавництво теж не зупиняється, тому що воно не може по-іншому. Радію, що можемо працювати далі завдяки ЗСУ та читачам.
