22 березня у Підземному переході «Ваґабундо» відбулася розмова Семена Бондаря (поета з Харкова) та Ірини Блаженко (журналістки з Франківська) про спільне в історії формування міст й остаточне руйнування ідеї поділу на Схід і Захід.
Є помітні історичні паралелі та знаменники, що об’єднують Харків та Івано-Франківськ: обидва — міста-фортеці, засновані майже одночасно на берегах великих рік, обом довелося століттями спільно оберігати українську ідентичність. Семен та Ірина закликали зрозуміти умовність поділу на регіони, й побачити одне одного вкотре, але тепер — в умовах великої війни. Ми переказуємо найцікавіше з цієї розмови.
Семен Бондар: Франківськ мені сподобався — дуже красиве і класне місто. Тільки дивно, що на руїнах величезної пам’ятки, яку треба внести в ЮНЕСКО, збудували торговий центр.
Ірина Блаженко: У краєзнавчому музеї містяться світлини 90-х років, де видно решту залишків Станіславівської фортеці. Як розповідала нам екскурсоводка, цю стіну просто знесли забудовники. Тобто навіть в часи незалежності було знищено частину фортеці.
Дуже прикро втрачати пам’ятки, які фактично підтверджують твоє існування і присутність кілька століть тому, задовго до совєтів.
***
Ірина Блаженко: Місто перейменували в 1962-му році, і дуже багато було думок про повернення до старої назви (Станіславів), але це — імперський спадок. Таке повернення означає прийняття патронату Польщі: ніби прийшли добрі люди й збудували [місто]. Це історія, яку ми прожили, але цього міста вже немає — «Мармулядова» пожежа знищила його майже вщент.
Семен Бондар: Як ми можемо протистояти російській культурі, якщо це така «велика» культура? Це схоже на те, як працювала польська схема: є «визначна» культура — і тобі дають можливість до неї «дотягнутися».
Можливо, захід й виявився стійкішим до збереження своєї ідентичності, бо був під впливом не таких агресивних імперій, які мали менш гнітючий вплив. Проте україноненависництво і заборона української мови [в історії] простежується, бо це теж була формація українців з іншими народами, нехай й більш толерантна, без «чекістського століття», яке висікло все. Тобто саму можливість історичної пам’яті.
До людей у Москві дійшло, що історичну пам’ять вбити неможливо, але можна вбити можливість її зберігати.
Це дає умови на певний час застопорити усе, щоб запустити соціалістичний експеримент під назвою «совєцький народ». Неймовірно добре, що захід України не підпорядковувався Росії. Бо якби ми всі разом попали під цю імперіалістичну [радянську] машину, не було б території, де сконсолідована частка здорового консерватизму. Цей соціалістичний експеримент винищив би українську ідентичність вщент.
***
Семен Бондар: Осередки ОУН і УПА були майже в усіх областях. Є книжка, яка називається «ОУН на Донеччині». Так, на тій Донеччині, про яку любили розповідати як про «рускій город».
Нам намагаються подати цю історію патріотичного дискурсу, ніби це історія про дві родини. Але це історія про одну родину, яку вивезли в різні міста.
Нам треба проговорювати, що це була боротьба одне за одного. Ми воювали та воюємо не за себе і «бандер», а за одну країну. ОУН-УПА — всі вони воювали за Україну, в складі якої був схід. І всі вони повстали врешті-решт через Голодомор. Почитайте класичну публіцистику 1930-х років — майже уся вона починається з того, що «на сході України триває Голодомор, ми не можемо спокійно сидіти й не діяти».
***
Семен Бондар: Люди, які яскраво асоціюються з Харковом і вважаються його голосом — часто не харківʼяни. І таких історій багато з усіх міст України.
Особливо цікавий приклад Гната Хоткевича. Мені здавалось, що нормальний гуцульський чувак написав класну штуку про Гуцульщину — «Камінна душа» — але потім дізнаєшся, що він з-під Харкова. У нього є нарис «Гуцули й Гуцульщина», де взагалі показується, що гуцули, які жили максимально відмежовано від решти України, зберігали пісні про Дунай і Дніпро. Тобто Хоткевич знову каже про те саме: схід і захід разом. Порушував тему, яку тоді взагалі було не мейнстримно порушувати. Їздив в ті регіони, писав про Олексу Довбуша. Розумію, чому Хоткевич настільки добре зрозумів цю фігуру: тоді на Харківщині були свої повстанські рухи й свій харизмат — товариш Махно.
Махно взяв абсолютно класичний народний український націоналізм, селекціонував його з анархічними поглядами, які були схожі із московськими, але модернізував їх так, що отримав щось дуже природне для цих територій, де згодом теж буде притаманно поспівати пісню про якогось вождя повстанського руху. Батько наш Махно. А він — із Запоріжжя.
***
Семен Бондар: Не хочу прокинутись в рожевому світі, у якому всі всіх люблять, — не вірю в це. Але маю прокинутись у світі, де мої батьки не кажуть мені, що я за «бандер», за Майдан і за Ющенка, і не питають «зачем и почему?».
Ірина Блаженко: Кордони дуже умовні, існують тільки в сприйнятті людей. І першочергова наша мета — говорити про те, що є спільним, бо віднайдення спільного стає інструментом подолання зовнішнього та внутрішнього ворога.
Семен Бондар: Щоб врешті-решт дійти до однієї простої мети, простішої за патріотизм і націоналізм, — до любові.
Ганна Арендт казала, що тоталітаризм — це суспільство самотніх.
Наше суспільство не має бути таким, це має бути суспільство любові та солідарності, тобто того, що формує спочатку людяність — а відтак вже націоналізм та інше. У нас не вийде побудувати модерну державу, доки ми не усвідомимо це.
Головне зображення: Віктор Кочетов, Сергій Кочетов, «Зимовий день», 1997 рік, срібно-желатиновий друк, ручне розфарбування. Колекція Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP)
