Машика Вишедська — ілюстраторка, авторка коміксів і художниця з Бахмута. З початком повномасштабного вторгнення мисткиня з сім’єю спершу виїхала за кордон, але пізніше повернулась в Україну та оселилась в Івано-Франківську. Нещодавно Маша разом з іншими франківськими митцями та мисткинями відвідала Одесу, а враження від цієї подорожі зафіксувала в щоденнику та ілюстраціях.
1.
На початку листопада вирушила в Одесу разом з художницями, які зараз живуть в Івано-Франківську.
Я у Франківську вже трохи більше як рік — остаточно перебралась сюди минулого жовтня. Приємно подорожувати в цьому товаристві: майже з усіма була знайома і вже встигла повзаємодіяти в різних проєктах. Рушаємо з Івано-Франківська в одному потязі, але домовляємось про зустріч вже після відправлення. Я їду в останньому вагоні. Якщо вийти в тамбур, можна побачити, як колії зникають вдалині. Це нагадує дорогу з Маріуполя: була там на резиденції в серпні 2021-го, і коли їхала додому, мені так само пощастило з останнім вагоном. Стояла в тамбурі — й дивилась, як ми віддаляємось.
Невдовзі у потязі до Одеси провідниця зачинила тамбур, і не дозволяла туди виходити, аж доки ми не приїхали.
2.
День, що починається з приїзду на головний вокзал Одеси, це прекрасний день. Люблю Одесу і хотіла б тут жити. Але до війни це було занадто дорого для мене, а тепер не так безпечно: маю двох дітей, і їхня безпека — пріоритетна. В Одесі я вже вшосте, але вперше — восени.
На вокзалі зібрались всі разом: до нас доєднались Анатолій Звіжинський та Ярослав Яновський, а згодом за сніданком в кафе ми зустрілись з командою журналістів та Оксаною з команди художниць, яка приїхала іншим потягом.
Після сніданку ми з дівчатами пішли до моря. Вела їх своїм улюбленим способом — звертаючи в кожну вулицю. Біля моря чули постріли, але нам сказали, що це тренування. Пів набережної відгороджено стрічкою. Ми ігнорували її, поки не дістались блокпосту.
Море — приголомшує. Стало так щемко на душі, коли побачила його до самого горизонту. Тут, здається, більше простору — порівняно з Балтійським і Північним морями, які бачила. Хоча Адріатичне таке ж безкрає — можливо, це особливості теплих морів. Я везла з собою гітару, щоб зіграти біля води. Вібрація, яка передається через деку гітари, вітер, шум хвиль, чайки та дощ наповнюють спокоєм. Хочу тут залишитись.
Після обіду вирушили на екскурсію. Не люблю екскурсії. Залучена в них лише перші пару зупинок, а потім моя увага розсіюється.
Намагалась зосередитись на тому, що мені сподобалось: екскурсоводка харизматична і чудово знає, що розповідати. Вона жартує: мовляв, як станеться ядерний удар, все загине, а діди, які грають в шахи на площі, так і залишаться грати.
Цікаві факти, про які дізналась на екскурсії:
Де робити наголос у назві вулиці Гаванної?
- Вона не стосується Гавани
- Вона стосується «гавані» — місця, куди приходять кораблі
- Правильно було б ГАванна
- Але в Одесі правильно ГавАнна
Як називаються мої улюблені білі дерева?
Офіційно — «платан». У народі — «безстидниця». Безстидниця-платан має таку особливість кори: дуже швидко росте в ширину, кора облущується і не встигає вирости заново, через це дерево — наче голе. Тому й «безстидниця».
На завершення екскурсії йдемо в музей у волонтерському штабі, який організувався в колишній туристичній агенції «Тудой-сюдой».
Волонтери діставали одяг, аптечки й все необхідне для військових — військові передавали відстріляні тубуси й трофеї. Спочатку це все розкуповували за донати, але артефактів ставало дедалі більше — і ось назбиралась ціла експозиція.
Трофеї — це речі окупантів, знайдені після звільнення територій. Тут є військова форма, сухпайки, аптечки.
Аптечка та сухпайки викликали в мене найсильніший відгук.
3.
В аптечці: джгут Есмарха, бинти, зеленка, пігулки. В іншому відділенні — шовковий пояс з надрукованим псалмом, Біблія, молитвослов солдата, ікона.
Накатуються дві хвилі огиди. Перша — що це належало росіянину, друга — від релігійних речей. Відгукнулась шкіра на талії: колись у дитинстві бабуся змушувала носити ці пояси під одягом і перевіряла їхню наявність. А вони максимально неприємні, ще й дряпаються обпаленим краєм. Молитвослов — занило в пʼяточках — це нестерпне монотонне бубніння, і відчуття, що в мене крадуть час життя. Я вивчила всі ранкові та вечірні молитви тільки для того, щоб хоч приблизно орієнтуватись, коли це скінчиться. Біблія, точніше Новий Завіт. Тут просто когнітивний дисонанс: книга про любов до ближнього — в аптечці окупанта, який прийшов ближніх вбивати. Біблія в камуфляжній обкладинці. Але тішить в цьому разі, що ця аптечка — в українському музеї, у вільному українському місті. А це значить, що з власником аптечки нічого доброго не сталось. Сподіваюсь, його смерть була жахливою і він дуже страждав. Але навіть, якщо потрапив в полон, йому теж не позаздриш, бо рано чи пізно йому доведеться знову жити у Росії. Невідомо, що гірше: жити в Росії чи померти жахливою смертю в муках.
4.
Я куштувала пайок армії Росії, коли жила в Луганську у 2014-2015 роках. Хлопець моєї сусідки по блоку ходив розвантажувати гуманітарку, і з ним часто розраховувались тією ж гуманітаркою або пайками. Їсти це можна, тільки коли більше нічого і ти вже майже рік живеш в окупації — все дороге і несмачне, а це хоча б безплатно.
Виходимо з музею. Стою на мосту, вже не слухаю екскурсоводку. Дивлюсь на машини, на ліхтарі, на дівчат — і видихаю. Я — Машика, художниця, живу в Івано-Франківську, поруч зі мною подруги, вдома чекає коханий. Я — вільна і сильна жінка, а не самотня розгублена студентка, яка не знає, що робити з власним життям.
Закінчується екскурсія в задньому дворику Оперного театру. Група художниць відділяється і поспішає на зустріч з Утою Кільтер — ексцентричною перформеркою та арткритикинею. Пів вечора Ута водить нас в пошуках єврейського ресторанчика. Я вже майже не вірю в його існування. Ута мене лякає і захоплює водночас.
Єврейський ресторанчик все ж таки існує. Замовляємо вечерю.
Ута каже ставити їй запитання. Юля запитує. Ута каже почитати про неї інформацію в ґуґлі, зокрема на сайті «МІТЄЦ».
Зранку в четвер збираємось всі гуртом в Одеському художньому музеї.
Окрім групи художниць і журналістів, тут ще є група перформерів. Альона та Ольга розповідають про програму, завдяки якій ми тут зібрались; Кирило розказує, як працює музей в умовах війни. У другій частині в нас нетворкінг. Щоб легше розмовлялось, на проєкторі показували питання для small talks.
Потім вирушаємо на екскурсію музеєм — Кирило Ліпатов розповідає про всі експозиції.
Після екскурсії у нас вільний час. Бреду в найближчу кавʼярню на робочий зідзвон. Хоча більше хотілося б гуляти вуличками, або посидіти біля моря.
Ввечері запланована зустріч зі скульптором Васєй Дмитриком. Дорогою туди чую повітряну тривогу. Дивлюсь, як реагують люди на вулиці, — ніхто не спішить в укриття. Поводжусь так само і просто бреду далі. Доходжу до стели з «вічним вогнем». Було холодно, а біля вогню швидко зігріваюся. Від «вічного вогню» пахне гасом.
Гас нагадує проблеми з вошами. Один з народних методів боротьби з ними — мастити голову гасом. Але насправді гас не завдає вошам жодної шкоди, а ось на шкірі лишає хімічні опіки. Від цих спогадів голову починає пекти. Знала б, яку зачіску носитиму в майбутньому, не так би трагічно сприймала перспективу підстригтися «під нулик».
У Луганську, коли повернулась туди восени 2014, в гуртожитку не було світла й опалення. Одногрупник приніс якось з гаража гасовий камін. Пів нашої групи зібралось в кімнаті. Тоді ми часто збирались гуртом, бо так тепліше. Розпалили той камін — і стало так тепло й добре. Але дуже скоро очі запекли від випарів гасу. Так і сиділи, обливаючись сльозами, поки весь той гас не спалили.
На стелі написано «Невідомому моряку». В Радянському Союзі було багато невідомих моряків, солдатів, людей — їхні трупи ховали в братні могили, не розбираючи, хто де, а потім ставили десь памʼятник «Невідомим».
«Невідомим» — це про героїчну самопожертву заради інших. Але коли доводиться вдаватися до героїзму, це значить, щось з організацією не те. Коли герої ще й невідомі, значить, точно все не так з організацією.
В Одесі є училище для майбутніх моряків. Вони ходять у красивій формі: сині светри, під ними — тільники, стильові штанці, кашкети.
Мій брат вчиться в річковому училищі, вже закінчує. Він теж дуже красивий, у схожій формі, присилає відоси, як він ходить на човнах. Один мінус: річкове училище і мій брат — у Нижньому Новгороді.
Дивлюсь на ровесників свого брата тут, в Одесі, і дивлюсь на «вічний вогонь». Хочеться плакати, але не від випарів гасу. Мені дуже сумно, що брат — майбутній ворог нашої Батьківщини, потенційний «невідомий матрос» на своїй мачухівщині (?).
Уявляю собі альтернативну реальність, в якій він би вчився в річковому училищі в Херсоні, або в морехідному в Одесі. А я б приїхала до нього і ловила серед перерв, ми б пішли разом на каву, він би розказував про свої справи, я б повела його показувати свої роботи в галереї, а, може, і в художньому музеї. Або, можливо, він би вчився не в морехідному, а в художньому училищі. Ми обговорювали б його роботи, разом гуляли містом, робили дурні фотки й малювали.
Зустрілись з Дмитриком. Він має майстерню на території Судноремонтного заводу. Зараз це режимний обʼєкт — фотографувати не можна, а кількість відвідувачів треба узгоджувати з керівництвом. Василь показує свої роботи, розказує про матеріали, з якими працює.
5.
У пʼятницю вирушили в Миколаїв. Їхали гарною дорогою вздовж моря. Зрозуміла, наскільки скучила за степами. Хотілось вийти з автобуса і йти пішки.
У Миколаєві відразу пішли знайомитись з платформою MyArt. Я не встигла податись на їхній open call до «Миколаїв Art Week», але рада, що ми познайомились зараз.
Дивились каталоги, які видає платформа, — вони зацифровують колекцію графіки та порцеляни художнього музею. Нам подарували листівки з персонажами картин. За QR-кодом можна розгледіти 3D-модель, а також, як воно виглядає в просторі.
Після цієї зустрічі Іван Кулінський та Альона Лебедева запросили мене на інтервʼю для їхнього подкасту. Поговорили за життя та мистецтво.
Ввечері зібрались на «8 причалі» — у галереї відкрилась виставка фотографій Миколаївської школи фотографії MYTH. Виставка мені дуже сподобалось, її сенс, локація і самі знімки дуже пасували одне одному.
Знову занурилась у спогади. Галерея нагадала мені галерею під монументом біля «Донбас Арени» в Донецьку. Ми туди ходили з однокласницею на всі виставки, а після відвідування сідали на камінні біля Кальміусу й обговорювали побачене.
Найбільше відгукнулась серія фотографій «Гра в дім».
Вона перегукується з моїми роздумами про дім і відчуття дому.
Вправи «Це і є мій дім»:
- Розбери свій рюкзак, розвісь і розклади речі
- Сходи в душ або прийми ванну
- Купи продуктів на кілька днів і готуй вдома
- Сходи на прогулянку в піжамі, якщо тепло, то і в домашніх капцях
- Спи голий/гола
- Запамʼятай дорогу і ходи без карти, побудуй кілька маршрутів і вибери улюблений, найдовший і найкоротший
- Запроси друзів на вечерю, приймай друзів з іншого міста
- Випери речі. Зауваж, що ти робиш з брудними трусами і шкарпетками: якщо просто кидаєш їх в купу до речей, які треба випрати, то ти вдома
- В тебе є улюблений супермаркет, кавʼярня, ресторан, парк
- Тобі є з ким піти на каву. Якщо нема, то ти знаєш, де познайомитись з цікавими людьми
- Ти знаєш кілька маршрутів громадського транспорту
- Ти знаєш кілька маршрутів приміського транспорту
- Ти їздив кілька разів в одноденні подорожі в сусідні міста і повертався/поверталась ввечері спати у власне ліжко
Вправа «Стань кочівником»:
- Подивись на все, що ти маєш вдома, — багато разів повтори про цінність цих речей. Повторюй до тих пір, поки слова не втратять значення і переходь до пункту 2
- Почни перебирати речі й віддавати, дарувати й викидати все «миле» і зайве
- Зацифруй свої фотоальбоми, дитячі малюнки, щоденники і все, що «викинути просто так шкода»
- Створи капсульний гардероб. Перевага — тим речам, які можна носити і влітку, і взимку, якщо вдягнути під низ термобілизну. Обирай речі без принтів і простого крою — так їх легше буде комбінувати. Сукні краще за спідниці, хоча це суперечливе питання. Низів має бути менше, ніж верхів — бажано, щоб весь гардероб поміщався в один рюкзак
- В інший рюкзак має влізти вся техніка і документи
- Не завадить мати якісь заощадження на необхідний побутовий мотлох на новому місці, або знати, де це можна дістати дуже дешево, або безплатно
6.
Після виставки гуляли набережною біля «Яхт-клубу». Дуже тихо й безлюдно. Подобається ця атмосфера. Попри те, що така тиша — через війну і небезпеку, здається в моменті, що це просто листопад, кінець сезону, тому так порожньо.
Вже темнішає, вирішую їхати разом з усіма трамваєм. Бо люблю трамваї, і в нас цікаві розмови, а часу до автобуса залишається не так багато. Трамвай такий же, як в Луганську: в нього двері не складаються «гармошкою», а відʼїжджають вбік. Миколаїв мені нагадав березневий Луганськ, але тут не відчувається такої безвиході, що була там. Мені багато що нагадує Луганськ. Можливо, спливе кілька років, і мені багато що буде нагадувати Бахмут.
Аня каже, збирається в Парк казок. До неї приєднуємось я та Юля. Падаю на одному з переходів — зашпорталась в штанях, трошки забила стегно й долоню, але добре, що шкіру не здерла. Розповідаю Ані сон, який мені снився про неї.
Парк казок прикольний, але шкода, що вже темно. Хоча, може, це й на краще — в темряві по-хорошому моторошно. Тут є фортеця, амфітеатр і величезний корабель, що стоїть в фонтані. По контуру фонтану — рибки.
З парку йдемо на автобус, вирушаємо назад, до Одеси. Дорогою пишу текст про вулицю Китобоїв, про яку почула зранку. MyArt проводили дослідження топонімів, щоб зробити рекомендації для перейменування, — ця вулиця була в переліку через свою «кровожерливість».
Вранці збираю рюкзак і йду гуляти. Хочу ще побути біля моря. Мій потяг назад у Франківськ відправляється о 14:00, шкода марнувати світловий день. Біля моря — прегарно: теплий вітер, величезні хвилі. Хотіла б сидіти так весь день.
Запізнююсь на зустріч з Дмитром Євсєєвим. Знайшла адресу його майстерні, пройшла в зачинену арку з курʼєром, написала Ані, запитала, куди далі. А вона не відповідає, і вийти не можу: ворота замкнені, нема кнопки, щоб відчинити. Коли вона мені написала, куди йти, всі вже збирались на обід. Обідали з Ксенею, Оксаною, Дариною та Анею. Гортали книжки, обговорювали наші враження про поїздку.
А далі — потяг. Душно, жарко. Швидко вирубаюсь і сплю кілька годин. Потім малюю. Лягаю спати, а коли прокидаюсь — вже й Франківськ.