![Сергій Мельниченко: «Для мене фотографія — це не миттєвість. Це цілий процес»](https://postimpreza.org/wp-content/uploads/2022/10/y.jpeg)
Сергій Мельниченко — фотограф, засновник школи концептуальної та художньої фотографії MYPH у Миколаєві. Член UPHA. Лауреат українських та міжнародних конкурсів, зокрема «Leica Oskar Barnack Award Newcomer» у 2017 році (Берлін), «Фотограф року» у 2012, 2013 та 2016 (Київ, Україна), «Золота камера» у 2012 році (Київ, Україна). Від початку повномасштабного вторгнення Сергій живе в Івано-Франківську, де створює робочу базу та нову студію. За словами Сергія він намагається адаптуватись до нових реалій у новому місті без розуміння, коли він зможе повернутись до рідного Миколаєва з сім’єю.
Кураторка галереї «Асортиментна кімната» Анна Потьомкіна поговорила з фотографом про Миколаїв, фотографію і роль Франківська у новому періоді його життя.
Сергію, розкажи, як розпочалась твоя фотографічна практика? Ми з тобою знайомі давно, бо обидвоє з Миколаєва, але саме про твою професійну діяльність знаю досить фрагментарно.
Я займаюсь фотографією з 2009 року, тобто камеру в руки взяв у 17 років. Це вже відома історія: бабуся подарувала мені фотоапарат, аби я зняв пірсинг з язика. На цю камеру я познімав рік, набив руку. І вже згодом зацікавився плівковою фотографією, якою займався довше. Тоді їздив на зйомки зі своїм знайомим, який технічно налаштовував все (бо я ще в цьому не розбирався), а я вже, власне, робив кадри.
2010-2011 роки були проривними — щомісяця робив нову серію. Тоді мене цікавила чорно-біла постановна фотографія. Не можу сказати «концептуальна», хоча щось таке вже народжувалось. У Миколаєві тоді всі знімали класичний стріт і подібне мало хто робив. А пізніше, вже у 2012 році, з серією «Шварценегер — мій кумир» в моїх роботах з’явився концептуальний бік. Тоді й розпочались зв’язки з Харківською школою фотографії.
Знаю, що твоя причетність до цієї школи розпочалось через знайомство з Романом П’ятковкою.
До речі, багатьох злить, коли мене зараховують до Харківської школи. Водночас є й ті, хто розуміє, що я з нею так чи інакше пов’язаний з 2012 року.
Моя практика постійно була під впливом мого вчителя Романа П’ятковки. Багато прийомів я взяв там: це і колажі, і ручна розмальовка, і оголене тіло. Саме Сергій Лебединський, Владислав Краснощок, Роман П’ятковка зараховують мене до умовного молодого покоління Харківської школи. Ми навіть жартували з П’ятковкою, що відкриваємо філіал школи у Миколаєві. З «MYPH», до речі, майже так і сталось.
Ми багато їздили один до одного, робили сумісні рев’ю зі школою Чекачкова. Мої роботи є в музеї Харківської школи фотографії «MOKSOP» і в колекції Гриньова, який на Харківській школі спеціалізується. Багато спільних речей. Але є люди, які дуже переймаються, коли кажу про свою приналежність до школи. Хоча досі не розумію, чому.
![](https://postimpreza.org/wp-content/uploads/2022/10/69545966_405986436707408_3073725591996858368_o-1440x1152-1-1024x819.jpeg)
Команда MYPH
Мені здається, що школи люблять консервуватися та обмежувати причетність до них певних постатей.
Як на мене, навпаки класно, коли візуальна мова живе далі й дає нові імена, які можуть побічно бути причетними до школи.
Якщо говорити про твою діяльність в Миколаєві та засновану тобою «MYPH», чи може тут мова йти про започаткування Миколаївської школи?
Не знаю, чи можна про «MYPH» говорити саме як про школу в її класичному сенсі (тобто про школу як про певну традицію). «MYPH» починалась не з моїх наукових знань, а з мотиваційних та технічних навичок, якими я був готовий ділитись. Мені хотілось відкрити цю скриньку Пандори та подивитись, скільки талановитих митців є в місті. Вже пізніше нарощував профільні знання та ділився ними зі студентами.
Але «MYPH» — не лише миколаївські фотографи. Три роки школа виховує студентів та студенток з усієї країни завдяки навчанню онлайн. Звичайно, є частина суто миколаївської спільноти, яка лишається в місті та розвивається там. У новій книзі «MYPH», яку ми видали, мені важливо було показати саме тяглість сімейних зв’язків.
Можна сказати, що тобі не вистачало спільноти й ти її створив в Миколаєві?
Спільноти мені вистачало, бо я їздив за кордон і в інші українські міста. Але мені хотілось зібрати людей в Миколаєві та розпочати певні процеси.
Основною мотивацією було показати місцевим, що Миколаїв — це не дно, тут теж можна творити, познайомити з людьми, до яких можна звернутись, щоб не було відчуття самотності у художньому процесі, як це було у мене з 2009 року.
Можливо, зі мною це зіграло непогану роль. Я не мав мистецького оточення, робив, що хотів, їздив у Київ показувати роботи, влаштовував виставки в інших містах. Моя персональна виставка в Миколаєві відкрилась аж через 8 років після того, як почав знімати. Це було вже після того, як я здобув премію «Leica». Відкривши школу «MYPH», мені було важливо, щоб нові митці в Миколаєві мали однодумців навколо себе.
Ти б міг розповісти про культурне життя в Миколаєві до 24 лютого? Які є організації, простори, постаті?
До війни багато нового починало розвиватись. Є агенція розвитку Миколаєва «MY ART» — організатори «ART week», кінопоказів в ДОФі (Дім офіцерів флоту — ред.). Вони привозили Андрія Сігунцова з кураторськими лекціями. Є миколаївський художник Віктор Покиданець, легенда. Він організовував резиденцію для учасників «MYPH» в рамках «Арт Прому».
«Арт Пром» — це резиденції, які останні 3-4 роки відбувались на промзонах «Миколаївського суднобудівного заводу» та «Нібулону». Вітя нас долучив до локальної двіжухи. Я раніше її цурався. А коли почав займатись «MYPH», зрозумів, що дуже важливо бути в контакті з місцевими художниками. «MY ART» також організовував павільйон від House of Europe. Був «*8 ПРИЧАЛ» як незалежний майданчик, де проходили виставки. Ще один простір — муніципальна галерея.
Я пам’ятаю, що ти також працював над відкриттям своєї галереї.
Так, у нас було приміщення під студію та офіс. Ми вже отримали грант, закупили галерейне світло. Хотіли зробити андерграундний простір і раз на сезон влаштовувати виставки, артист-токи, портфоліо-рев’ю, щоб в Миколаїв приїздили й інші митці. Ця історія заморозилась, бо нам не вистачало коштів на ремонт. Почалась війна і поки це все на паузі. Хоча приміщення вже функціонувало для спільноти. Люди могли прийти будь-коли, як я був на місці — поспілкуватись, погортати книжки з бібліотеки.
Повернімося назад до виставки, яка зараз у Франківську. Чому ти запропонував показати саме цей проєкт — «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity»?
Це свіжий проєкт і він має сприйматись глядачем саме у форматі експозиції. Він вже виставлявся в Осло в Норвегії, але я не зміг туди поїхати через карантин. Це проєкт, який можна щоразу подавати по-різному. Тут дуже багато матеріалу і мені хочеться бути не лише в ролі фотографа, але й — куратора.
![](https://postimpreza.org/wp-content/uploads/2022/10/h-1024x683.jpeg)
Одна з робіт «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity»
Мені здається важливим, що ти згадуєш про кураторство. «The Great Finding. Step One» (перша едиція загального проєкту «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity») — це колаборативний проєкт, який, на мою думку, трохи межує з кураторством через твій спосіб співпраці. Крім тебе, в проєкті залучені ще двоє людей, яких ти запросив. Розкажи, як це сталось?
Так, він складається з кількох частин. Але мені все-таки важко називати себе куратором, бо вважаю це чимось більш професійним. Водночас працюючи з «MYPH», для багатьох виставок я мав ухвалювати експозиційні й часом кураторські рішення. Щодо цього останнього проєкту, то спочатку була фотографія, а через рік я підключив Вову Лисенка, мого друга і студента (всі мої студенти — мої друзі) з ЗD анімацією. Ми тоді почали виставляти перші NFT. Це був 2021 рік і щось вже почали купувати. Зробили 7 анімацій. Тоді якраз відбулась перша виставка цієї серії в Осло, яка містила й анімації. Пізніше у Швейцарії в Базелі (де ми брали участь у 2021 році з TUASHO gallery) я сидів і дивився на одну свою роботу з серії «Young and free».
Кілька людей підійшли до мене уточнити: це фотографія чи гіперреалізм? І таке вже не вперше запитують про мої роботи. Я зрозумів, що не хочу обмежуватись фотографією, а йти далі. І ще усвідомив, якби ця моя робота, про яку питали, була не фотографічною, а намальованою від руки, вона б «полетіла».
В цю ж мить, поки сидів там, я гортав інстаграм та натрапив на сторінку Міті Фєнєчкіна. Ми тоді персонально знайомі не були. Подивився його роботи й запропонував зробити щось разом, а він одразу погодився. Я приїхав після Базеля в Одесу і з ним зустрівся. Мітя сказав, що йому найбільше подобається моя космічна серія. Я скинув йому увесь матеріал і він почав робити скетчі. Загалом є 11 робіт, які створив Мітя. Коли ми почали думати про експозицію в «Асортиментній кімнаті», вже не було питань, чи роботи будуть лише фотографічні. Ми зрозуміли, що експозиція включатиме графіку й анімацію.
Правильно я розумію, що показ цієї виставки в Україні розпочався у Франківську, а далі вона подорожуватиме в інші міста?
Так, ми ще минулого року запланували чотири виставки, окрім Франківська: у Харкові, Хмельницькому, Одесі та Києві.
Ти б міг трохи розповісти, як у тебе відбувається робота над проєктами: це щось, що ти заздалегідь плануєш та розробляєш, чи більшість процесів відбувається інтуїтивно, а вже потім ти їх осмислюєш для себе? Розумію, що зазвичай ці два способи йдуть поряд, і, можливо, важко назвати себе художником якогось певного типу.
Ні, чому, в мене досить помітно прослідковується саме другий спосіб. Так було завжди. Ніколи цього не цурався, але я перш за все — візуал.
У мене завжди картинка йде попереду, і лише потім вона обростає сенсами, які там від початку вже насправді є.
Іноді може пройти пів року чи рік, щоб я зрозумів, що зробив. Часом здається, робив про одне, а виходить, що все набагато ширше і глибше. Так завжди було, є і, скоріш за все, буде.
З чого розпочалися космічні мотиви в серії, яка зараз в «Асортиментній»?
Ми вирушили з Антоном Малиновським вночі знімати продовження серії «Young and free». Приїхали в ліс і я став його підсвічувати фарами. Коли побачив, як це виглядає в кадрі, зрозумів: це щось зовсім інше, щось нове.
Ми продовжували кататись ночами і знімати, стали брати з собою світло, фаєри, стару техніку. Почав народжуватись цей ефект «підвисання між двома світами». Якось ми приїхали на Актівський каньйон вночі, а там стоїть чиясь машина. Я її підсвітив, зробив фотку, попрацював з кольорами. Це мені нагадало машину ФБР з «X-files». Фотографія з ангаром теж з’явилась швидко: ми проїжджали повз і я встиг зробити один кадр, перш ніж вибіг охоронець. Вже вдома, коли працював з картинкою і трохи підсвітив купол, зрозумів, що це нагадує космічну базу.
Цікаво, що наявність різного світла — денного і штучного — спрацювала таким чином. Серія «Young and free» про емансипацію і самоманіфестацію переросла у серію з досить самотніми мотивами.
Якось воно так спрацювало. Ці дві серії я ще й паралельно знімав: «Young and free» вдень, а «FSEONS» — вночі. Мені подобається працювати одразу над кількома серіями й бачити, як вони відрізняються одна від одної.
Минуло багато часу відтоді, як ти цю серію зняв, було багато планувань експозиції, потім війна. Змінилось щось у тому, як ти на цю серію дивишся?
Відтоді, як 26 лютого ми мали відкрити виставку в «Асортиментній», здається, проєкт ще більше «настоявся». Емоційно це був дуже важливий для мене етап — відкрити його саме у Франківську. Ми ніби перейшли на наступний рівень. Самі собі довели, що життя триває і треба продовжувати працювати. Хоча, звісно, ніхто цього й не переставав робити весь цей час.
Радий, що ми не поспішали відкривати виставку, а дочекались впевненості у своїх діях. В певному сенсі я видихнув, коли все вдалося.
Мені подумалось, що відкриття цієї виставки було ще й поверненням собі здатності вирішувати власну долю — робити те, що запланував, а не те, що вимагають обставини. Бо з війною приходить відчуття, що існує щось сильніше за твої індивідуальні рішення.
Так. І якщо говорити на рівні локальної прив’язки, завдяки цій виставці я перейшов на інший рівень відчуття себе в культурному житті міста. Розумію, що тепер я — тут, в цьому контексті, й далі можу саме тут робити наступні події чи проєкти.
Рада, що це зіграло таку роль для тебе. Я слідкувала за твоїм інстаграмом від початку повномасштабного вторгнення: ти вів активну благодійну діяльність. Чи був у тебе час, або потреба, щоб займатися власними мистецькими проєктами?
З цим було дуже важко. Я майже нічого не знімав, і навіть зараз рідко беру камеру в руки, фотографую лише Машу [дівчина Сергія — ред.]. Але хочу повертатись.
У мене також не було бажання документувати. Більшість часу йшло на благодійні проєкти — виставки, NFT. Це здебільшого менеджерські справи: робота проходить за компом. Можливо, так і треба було: зробити певну паузу в мистецькій роботі. За всі роки діяльності я й так втілив багато проєктів. Не хочеться зараз себе повторювати.
А заборона на зйомку в публічних місцях якось вплинула на твою звичку фотографувати?
Не скажу, що я до війни багато знімав поза своїми проєктами, чи документував через фотографію. Для мене фотографія — це не миттєвість. Це цілий процес: знайти людей, середовище для картинки.
![](https://postimpreza.org/wp-content/uploads/2022/10/L1005270с-1024x683.jpeg)
Одна з робіт «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity»
Ти можеш поділитись своїми спостереженнями щодо фотографічної сцени в Україні та змінами, які стались від початку війни? Наприклад, сплеск з NFT в перші місяці, думаю, певним чином вплинув на українську фотографію. Можливо, були ще якісь процеси, які внесли зміни?
Зараз важко про це говорити. Останні пів року дуже багато авторів пішли у документалістику. Але не можу цього сказати про себе, наприклад. Думаю, все правильно — це історія, архів, політична повістка.
Та водночас, багато авторів зараз трохи бояться робити те, що «не на часі» через публічний осуд.
Є мій студент та друг Артем Гумілевський. Він як працював над темою дослідження власного тіла, так і продовжує. Це дуже особисто, й він цього не соромиться. Іноді заздрю, що він може робити нову серію та не боятись критики, що це зараз не на часі.
Що зараз з іншими твоїми знайомими, друзями з миколаївської сцени? Чи хтось продовжує жити в Миколаєві, чи усі виїхали?
Є дівчина з моєї школи, Маша Горшкова, що досі в Миколаєві. Вона працює волонтеркою, допомагає тваринам та літнім людям і паралельно знімає та постить все, що відбувається. Вона для мене дійсно героїня. Скоро Маша має поїхати в Нюрнберг на резиденцію Романа П’ятковки. Він допомагає вивозити дівчат з «MYPH», щоб вони мали змогу набратись сил і познімати. Мабуть, з Миколаєва це все. Решта, кого знаю, виїхали в інші міста.
Ти у Франківську відкрив свій офіс і студію. В стані, коли важко на щось опиратись, ти відкриваєш свій простір. Думаю, це досить сміливо. Можеш поділитись своїми планами на майбутнє тут? Що буде відбуватись в цій студії?
Ми з березня жили з друзями, а коли забрав сюди дітей та маму, стало важко працювати вдома. Зрозуміли, що більше не можемо жити сьогоднішнім днем. Відкрили офіс, перевезли половину студії з Миколаєва.
Треба жити далі, планувати. Наприклад, є книга «MYPH», про яку вже згадував. Плануємо на ярмарку в Амстердамі робити презентацію. Не хочу прикрашати, але я дійсно вважаю, що для історії української фотографії та для українського ком’юніті це буде важливий продукт. Книга налічує близько 63 авторів. І найголовніше, що вона не просто про школу (відучився й пішов), а про спільноту. А спільнота — це діалог. Тому книга буде складатись з багатьох розмов між мною, Катею Лесів (дизайнеркою цієї книги) та моїми студентами. Також запланована презентація цієї книги в США та в Будапешті. А нещодавно студенти запропонували зробити виставку, яка б показала, що «MYPH» — не лише про фотографію. Багато з них приходить з іншими практиками — відео, звук, перформанс. Деякі студенти мають завдатки стати кураторами. Для мене це дуже цінно і важливо. Багато ще планів — виставки NFT і фізичні виставки. Слава богу, що це є.