Сергій Мельниченко — фотограф, засновник школи концептуальної та художньої фотографії MYPH у Миколаєві. Член UPHA. Лауреат українських та міжнародних конкурсів, зокрема «Leica Oskar Barnack Award Newcomer» у 2017 році (Берлін), «Фотограф року» у 2012, 2013 та 2016 (Київ, Україна), «Золота камера» у 2012 році (Київ, Україна). Від початку повномасштабного вторгнення Сергій живе в Івано-Франківську, де створює робочу базу та нову студію. За словами Сергія він намагається адаптуватись до нових реалій у новому місті без розуміння, коли він зможе повернутись до рідного Миколаєва з сім’єю.
Кураторка галереї «Асортиментна кімната» Анна Потьомкіна поговорила з фотографом про Миколаїв, фотографію і роль Франківська у новому періоді його життя.
Сергію, розкажи, як розпочалась твоя фотографічна практика? Ми з тобою знайомі давно, бо обидвоє з Миколаєва, але саме про твою професійну діяльність знаю досить фрагментарно.
Я займаюсь фотографією з 2009 року, тобто камеру в руки взяв у 17 років. Це вже відома історія: бабуся подарувала мені фотоапарат, аби я зняв пірсинг з язика. На цю камеру я познімав рік, набив руку. І вже згодом зацікавився плівковою фотографією, якою займався довше. Тоді їздив на зйомки зі своїм знайомим, який технічно налаштовував все (бо я ще в цьому не розбирався), а я вже, власне, робив кадри.
2010-2011 роки були проривними — щомісяця робив нову серію. Тоді мене цікавила чорно-біла постановна фотографія. Не можу сказати «концептуальна», хоча щось таке вже народжувалось. У Миколаєві тоді всі знімали класичний стріт і подібне мало хто робив. А пізніше, вже у 2012 році, з серією «Шварценегер — мій кумир» в моїх роботах з’явився концептуальний бік. Тоді й розпочались зв’язки з Харківською школою фотографії.
Знаю, що твоя причетність до цієї школи розпочалось через знайомство з Романом П’ятковкою.
До речі, багатьох злить, коли мене зараховують до Харківської школи. Водночас є й ті, хто розуміє, що я з нею так чи інакше пов’язаний з 2012 року.
Моя практика постійно була під впливом мого вчителя Романа П’ятковки. Багато прийомів я взяв там: це і колажі, і ручна розмальовка, і оголене тіло. Саме Сергій Лебединський, Владислав Краснощок, Роман П’ятковка зараховують мене до умовного молодого покоління Харківської школи. Ми навіть жартували з П’ятковкою, що відкриваємо філіал школи у Миколаєві. З «MYPH», до речі, майже так і сталось.
Ми багато їздили один до одного, робили сумісні рев’ю зі школою Чекачкова. Мої роботи є в музеї Харківської школи фотографії «MOKSOP» і в колекції Гриньова, який на Харківській школі спеціалізується. Багато спільних речей. Але є люди, які дуже переймаються, коли кажу про свою приналежність до школи. Хоча досі не розумію, чому.
Команда MYPH
Мені здається, що школи люблять консервуватися та обмежувати причетність до них певних постатей.
Як на мене, навпаки класно, коли візуальна мова живе далі й дає нові імена, які можуть побічно бути причетними до школи.
Якщо говорити про твою діяльність в Миколаєві та засновану тобою «MYPH», чи може тут мова йти про започаткування Миколаївської школи?
Не знаю, чи можна про «MYPH» говорити саме як про школу в її класичному сенсі (тобто про школу як про певну традицію). «MYPH» починалась не з моїх наукових знань, а з мотиваційних та технічних навичок, якими я був готовий ділитись. Мені хотілось відкрити цю скриньку Пандори та подивитись, скільки талановитих митців є в місті. Вже пізніше нарощував профільні знання та ділився ними зі студентами.
Але «MYPH» — не лише миколаївські фотографи. Три роки школа виховує студентів та студенток з усієї країни завдяки навчанню онлайн. Звичайно, є частина суто миколаївської спільноти, яка лишається в місті та розвивається там. У новій книзі «MYPH», яку ми видали, мені важливо було показати саме тяглість сімейних зв’язків.
Можна сказати, що тобі не вистачало спільноти й ти її створив в Миколаєві?
Спільноти мені вистачало, бо я їздив за кордон і в інші українські міста. Але мені хотілось зібрати людей в Миколаєві та розпочати певні процеси.
Основною мотивацією було показати місцевим, що Миколаїв — це не дно, тут теж можна творити, познайомити з людьми, до яких можна звернутись, щоб не було відчуття самотності у художньому процесі, як це було у мене з 2009 року.
Можливо, зі мною це зіграло непогану роль. Я не мав мистецького оточення, робив, що хотів, їздив у Київ показувати роботи, влаштовував виставки в інших містах. Моя персональна виставка в Миколаєві відкрилась аж через 8 років після того, як почав знімати. Це було вже після того, як я здобув премію «Leica». Відкривши школу «MYPH», мені було важливо, щоб нові митці в Миколаєві мали однодумців навколо себе.
Ти б міг розповісти про культурне життя в Миколаєві до 24 лютого? Які є організації, простори, постаті?
До війни багато нового починало розвиватись. Є агенція розвитку Миколаєва «MY ART» — організатори «ART week», кінопоказів в ДОФі (Дім офіцерів флоту — ред.). Вони привозили Андрія Сігунцова з кураторськими лекціями. Є миколаївський художник Віктор Покиданець, легенда. Він організовував резиденцію для учасників «MYPH» в рамках «Арт Прому».
«Арт Пром» — це резиденції, які останні 3-4 роки відбувались на промзонах «Миколаївського суднобудівного заводу» та «Нібулону». Вітя нас долучив до локальної двіжухи. Я раніше її цурався. А коли почав займатись «MYPH», зрозумів, що дуже важливо бути в контакті з місцевими художниками. «MY ART» також організовував павільйон від House of Europe. Був «*8 ПРИЧАЛ» як незалежний майданчик, де проходили виставки. Ще один простір — муніципальна галерея.
Я пам’ятаю, що ти також працював над відкриттям своєї галереї.
Так, у нас було приміщення під студію та офіс. Ми вже отримали грант, закупили галерейне світло. Хотіли зробити андерграундний простір і раз на сезон влаштовувати виставки, артист-токи, портфоліо-рев’ю, щоб в Миколаїв приїздили й інші митці. Ця історія заморозилась, бо нам не вистачало коштів на ремонт. Почалась війна і поки це все на паузі. Хоча приміщення вже функціонувало для спільноти. Люди могли прийти будь-коли, як я був на місці — поспілкуватись, погортати книжки з бібліотеки.
Повернімося назад до виставки, яка зараз у Франківську. Чому ти запропонував показати саме цей проєкт — «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity»?
Це свіжий проєкт і він має сприйматись глядачем саме у форматі експозиції. Він вже виставлявся в Осло в Норвегії, але я не зміг туди поїхати через карантин. Це проєкт, який можна щоразу подавати по-різному. Тут дуже багато матеріалу і мені хочеться бути не лише в ролі фотографа, але й — куратора.
Одна з робіт «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity»
Мені здається важливим, що ти згадуєш про кураторство. «The Great Finding. Step One» (перша едиція загального проєкту «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity») — це колаборативний проєкт, який, на мою думку, трохи межує з кураторством через твій спосіб співпраці. Крім тебе, в проєкті залучені ще двоє людей, яких ти запросив. Розкажи, як це сталось?
Так, він складається з кількох частин. Але мені все-таки важко називати себе куратором, бо вважаю це чимось більш професійним. Водночас працюючи з «MYPH», для багатьох виставок я мав ухвалювати експозиційні й часом кураторські рішення. Щодо цього останнього проєкту, то спочатку була фотографія, а через рік я підключив Вову Лисенка, мого друга і студента (всі мої студенти — мої друзі) з ЗD анімацією. Ми тоді почали виставляти перші NFT. Це був 2021 рік і щось вже почали купувати. Зробили 7 анімацій. Тоді якраз відбулась перша виставка цієї серії в Осло, яка містила й анімації. Пізніше у Швейцарії в Базелі (де ми брали участь у 2021 році з TUASHO gallery) я сидів і дивився на одну свою роботу з серії «Young and free».
Кілька людей підійшли до мене уточнити: це фотографія чи гіперреалізм? І таке вже не вперше запитують про мої роботи. Я зрозумів, що не хочу обмежуватись фотографією, а йти далі. І ще усвідомив, якби ця моя робота, про яку питали, була не фотографічною, а намальованою від руки, вона б «полетіла».
В цю ж мить, поки сидів там, я гортав інстаграм та натрапив на сторінку Міті Фєнєчкіна. Ми тоді персонально знайомі не були. Подивився його роботи й запропонував зробити щось разом, а він одразу погодився. Я приїхав після Базеля в Одесу і з ним зустрівся. Мітя сказав, що йому найбільше подобається моя космічна серія. Я скинув йому увесь матеріал і він почав робити скетчі. Загалом є 11 робіт, які створив Мітя. Коли ми почали думати про експозицію в «Асортиментній кімнаті», вже не було питань, чи роботи будуть лише фотографічні. Ми зрозуміли, що експозиція включатиме графіку й анімацію.
Правильно я розумію, що показ цієї виставки в Україні розпочався у Франківську, а далі вона подорожуватиме в інші міста?
Так, ми ще минулого року запланували чотири виставки, окрім Франківська: у Харкові, Хмельницькому, Одесі та Києві.
Ти б міг трохи розповісти, як у тебе відбувається робота над проєктами: це щось, що ти заздалегідь плануєш та розробляєш, чи більшість процесів відбувається інтуїтивно, а вже потім ти їх осмислюєш для себе? Розумію, що зазвичай ці два способи йдуть поряд, і, можливо, важко назвати себе художником якогось певного типу.
Ні, чому, в мене досить помітно прослідковується саме другий спосіб. Так було завжди. Ніколи цього не цурався, але я перш за все — візуал.
У мене завжди картинка йде попереду, і лише потім вона обростає сенсами, які там від початку вже насправді є.
Іноді може пройти пів року чи рік, щоб я зрозумів, що зробив. Часом здається, робив про одне, а виходить, що все набагато ширше і глибше. Так завжди було, є і, скоріш за все, буде.
З чого розпочалися космічні мотиви в серії, яка зараз в «Асортиментній»?
Ми вирушили з Антоном Малиновським вночі знімати продовження серії «Young and free». Приїхали в ліс і я став його підсвічувати фарами. Коли побачив, як це виглядає в кадрі, зрозумів: це щось зовсім інше, щось нове.
Ми продовжували кататись ночами і знімати, стали брати з собою світло, фаєри, стару техніку. Почав народжуватись цей ефект «підвисання між двома світами». Якось ми приїхали на Актівський каньйон вночі, а там стоїть чиясь машина. Я її підсвітив, зробив фотку, попрацював з кольорами. Це мені нагадало машину ФБР з «X-files». Фотографія з ангаром теж з’явилась швидко: ми проїжджали повз і я встиг зробити один кадр, перш ніж вибіг охоронець. Вже вдома, коли працював з картинкою і трохи підсвітив купол, зрозумів, що це нагадує космічну базу.
Цікаво, що наявність різного світла — денного і штучного — спрацювала таким чином. Серія «Young and free» про емансипацію і самоманіфестацію переросла у серію з досить самотніми мотивами.
Якось воно так спрацювало. Ці дві серії я ще й паралельно знімав: «Young and free» вдень, а «FSEONS» — вночі. Мені подобається працювати одразу над кількома серіями й бачити, як вони відрізняються одна від одної.
Минуло багато часу відтоді, як ти цю серію зняв, було багато планувань експозиції, потім війна. Змінилось щось у тому, як ти на цю серію дивишся?
Відтоді, як 26 лютого ми мали відкрити виставку в «Асортиментній», здається, проєкт ще більше «настоявся». Емоційно це був дуже важливий для мене етап — відкрити його саме у Франківську. Ми ніби перейшли на наступний рівень. Самі собі довели, що життя триває і треба продовжувати працювати. Хоча, звісно, ніхто цього й не переставав робити весь цей час.
Радий, що ми не поспішали відкривати виставку, а дочекались впевненості у своїх діях. В певному сенсі я видихнув, коли все вдалося.
Мені подумалось, що відкриття цієї виставки було ще й поверненням собі здатності вирішувати власну долю — робити те, що запланував, а не те, що вимагають обставини. Бо з війною приходить відчуття, що існує щось сильніше за твої індивідуальні рішення.
Так. І якщо говорити на рівні локальної прив’язки, завдяки цій виставці я перейшов на інший рівень відчуття себе в культурному житті міста. Розумію, що тепер я — тут, в цьому контексті, й далі можу саме тут робити наступні події чи проєкти.
Рада, що це зіграло таку роль для тебе. Я слідкувала за твоїм інстаграмом від початку повномасштабного вторгнення: ти вів активну благодійну діяльність. Чи був у тебе час, або потреба, щоб займатися власними мистецькими проєктами?
З цим було дуже важко. Я майже нічого не знімав, і навіть зараз рідко беру камеру в руки, фотографую лише Машу [дівчина Сергія — ред.]. Але хочу повертатись.
У мене також не було бажання документувати. Більшість часу йшло на благодійні проєкти — виставки, NFT. Це здебільшого менеджерські справи: робота проходить за компом. Можливо, так і треба було: зробити певну паузу в мистецькій роботі. За всі роки діяльності я й так втілив багато проєктів. Не хочеться зараз себе повторювати.
А заборона на зйомку в публічних місцях якось вплинула на твою звичку фотографувати?
Не скажу, що я до війни багато знімав поза своїми проєктами, чи документував через фотографію. Для мене фотографія — це не миттєвість. Це цілий процес: знайти людей, середовище для картинки.
Одна з робіт «Fundamental Space Explorations of Naked Singularity»
Ти можеш поділитись своїми спостереженнями щодо фотографічної сцени в Україні та змінами, які стались від початку війни? Наприклад, сплеск з NFT в перші місяці, думаю, певним чином вплинув на українську фотографію. Можливо, були ще якісь процеси, які внесли зміни?
Зараз важко про це говорити. Останні пів року дуже багато авторів пішли у документалістику. Але не можу цього сказати про себе, наприклад. Думаю, все правильно — це історія, архів, політична повістка.
Та водночас, багато авторів зараз трохи бояться робити те, що «не на часі» через публічний осуд.
Є мій студент та друг Артем Гумілевський. Він як працював над темою дослідження власного тіла, так і продовжує. Це дуже особисто, й він цього не соромиться. Іноді заздрю, що він може робити нову серію та не боятись критики, що це зараз не на часі.
Що зараз з іншими твоїми знайомими, друзями з миколаївської сцени? Чи хтось продовжує жити в Миколаєві, чи усі виїхали?
Є дівчина з моєї школи, Маша Горшкова, що досі в Миколаєві. Вона працює волонтеркою, допомагає тваринам та літнім людям і паралельно знімає та постить все, що відбувається. Вона для мене дійсно героїня. Скоро Маша має поїхати в Нюрнберг на резиденцію Романа П’ятковки. Він допомагає вивозити дівчат з «MYPH», щоб вони мали змогу набратись сил і познімати. Мабуть, з Миколаєва це все. Решта, кого знаю, виїхали в інші міста.
Ти у Франківську відкрив свій офіс і студію. В стані, коли важко на щось опиратись, ти відкриваєш свій простір. Думаю, це досить сміливо. Можеш поділитись своїми планами на майбутнє тут? Що буде відбуватись в цій студії?
Ми з березня жили з друзями, а коли забрав сюди дітей та маму, стало важко працювати вдома. Зрозуміли, що більше не можемо жити сьогоднішнім днем. Відкрили офіс, перевезли половину студії з Миколаєва.
Треба жити далі, планувати. Наприклад, є книга «MYPH», про яку вже згадував. Плануємо на ярмарку в Амстердамі робити презентацію. Не хочу прикрашати, але я дійсно вважаю, що для історії української фотографії та для українського ком’юніті це буде важливий продукт. Книга налічує близько 63 авторів. І найголовніше, що вона не просто про школу (відучився й пішов), а про спільноту. А спільнота — це діалог. Тому книга буде складатись з багатьох розмов між мною, Катею Лесів (дизайнеркою цієї книги) та моїми студентами. Також запланована презентація цієї книги в США та в Будапешті. А нещодавно студенти запропонували зробити виставку, яка б показала, що «MYPH» — не лише про фотографію. Багато з них приходить з іншими практиками — відео, звук, перформанс. Деякі студенти мають завдатки стати кураторами. Для мене це дуже цінно і важливо. Багато ще планів — виставки NFT і фізичні виставки. Слава богу, що це є.
