В «Асортиментній кімнаті» — «виставка-диптих» — перформативний фінісаж виставки Юрія Іздрика та вернісаж Богдана Бунчака. Кураторки: Альона Каравай, Ася Цісар і Оля Поляк. На стіні між «чорною» і «білою» кімнатами галереї замість кураторського тексту — уривок розмови, в якому Альона Каравай зазначає: «Коли думаю про цю виставку, то уявляю собі її як нашарування. Фактично роботи Іздрика і Бунчака існують тут відокремлено, і є лише один день, коли вони перетинаються, завдяки чому діалог стає можливим. Все, як в житті».
Дещо темніші дні. Іздрик
На вході пропонується взяти ліхтарик. Кулко світла в «чорній» кімнаті першим «намацує» крісло та стіл, на якому лежать окуляри, маркери, лак для нігтів, — фантазія кураторок на тему атмосфери робочого місця художника. Ліхтарик вихоплює кілька робіт Іздрика періоду 1993-1995 років. Огляд виставки перетворюється на гру: треба підсвічувати, аби роздивитись деталі інстальованої на рівні очей серії сірникових коробок 2022-2023 років, крутити головою, нахилятись до збільшувального скла й, щоб не дмухати на нього, контролювати вдих-видих.
Ліхтарики
«Картинки — як скалки марнославності автора, звичайно, хочуть, щоб їх розглядали. Бо, як елементи exhibitium, вони — ексгібіціоністи», — пізніше коментує роботи Юрко Іздрик.
Крісло і стіл
Вперше побачила Іздрикові мистецькі вправи на сірникових коробках у грудні 2022 року. Під час відключення електроенергії Калуш огортала густа, як грушеве варення, темрява — за крок від променя світла поставала чорна стіна. У мене збереглось кілька фотографій з тієї зустрічі та вирвані з контексту нотатки, однією з них ділюся з Іздриком у переписці після відвідин виставки: «Цитувати Девіда Боуї як Святе Письмо: він казав, що творчий розвиток можливий тільки, коли йдеш туди, куди тобі страшно». На цей спогад Іздрик відповідає: «І шо? Куди завів Девіда той розвиток? […] Дивовижно іноді людські мізки реагують на всяке прикольне гімно, возносячи його в стилістичний канон». Тоді на сірникових коробках я побачила кольорові нефігуративні композиції. Тож в «Асортиментній кімнаті» мене здивували макабричні образи, що зʼявились правдиво в цій серії пізніше, і вигулькнули на мене з темряви галерейного простору. «Темрява — вона така)», — відповідає Іздрик на моє здивування.
Сірникові коробки
Експозиція Юрія Іздрика, насамперед відомого як письменника, фактично не має описів — жодних текстів від художника та кураторського тлумачення в галерейному просторі. Контекст окреслений лише в анонсі «Асортиментної кімнати»:
Зиму 2022-го Юрій Іздрик провів у своїй калуській квартирі — переважно темній через масовані блекаути та відсутність альтернативних джерел живлення, переважно в дезорієнтованому стані через вщент розхуярені біологічні ритми. [кур.: Пам’ятаємо 2022-й як рік, коли зібрати себе докупи здавалось нелогічним, натомість переконливим здавалось дозволити розпастися на шматки та (нарешті) побачити, що там всередині.]
Коли з’являлось світло, Іздрик сідав за журнальний столик та малював на сірникових коробках — лаком для нігтів, олівцями та фломастерами, тим, що було під рукою. Малював під лупою, прискіпливо, деталізовано та щільно — так, ніби кожна коробка — це велике полотно.
Зиму 2023-го Юрій Іздрик провів в реанімації та в інтенсивній терапії — переважно переповненій, переважно з великою амплітудою зміни сусідів, яким не вдалось вибратись [кур.: Пам’ятаємо 2023-й як рік, коли важко було уявити, що тебе знерухомить ковід чи інша інфекційна хвороба, а не шматок летючого заліза.]
Коли до лікарні приходили друзі, вони намагались принести щось, що мало потенціал відволікти від спорожнілих ліжок. Тоді Євгенія Нестерович привезла Іздрику жовтий блокнот та набір кольорових лайнерів — блокнот швидко наповнився малюнками. Переважно це були скетчі — іронічні, легкі, нарочито несерйозні, часом з написами. «Ніхто нічого не шарить, і заїбись», — так, Юро, все так. Тим більше у 2024-му.
На виставці «Дещо темніші дні. Іздрик» буде представлена вся серія сірникових коробок з 2022-2023 років, а також вибрані роботи Іздрика періоду 1993-1995 років. Блокнот з 2023-2024 років буде представлено в онлайн-вимірі виставки в форматі відео та PDF-файлу — але за попередньої домовленості [кур: та чистих рук] його можна буде оглянути».
Автор і кураторки дистанціювались від виставки, прагнучи щонайменше коментувати її форму чи зміст, а все ж мозок віднаходить (на жаль, доволі банальні) асоціації. Використання предметів побуту та масового споживання у сучасному мистецтві «від Дюшана до Каттелана» — цілком традиційний метод, а запропонована Альоною Каравай назва — «Дещо темніші дні» — відкриває портал для тлумачень.
«Фізичне проживання тих досвідів було мотивом, а не сенсом малювання. Сенсом був той же ескапізм — ізолюватися від некомфортної ситуації у просторі дрібної моторики і арттерапії»,
— отримую коментар від Іздрика, який чекала, затамувавши подих, щоб нарешті вибити з-під ніг цю опору на особистий досвід.
Альона Каравай, Ася Цісар та Юрій Іздрик
Кажуть, днем раніше оглянути виставку «Дещо темніші дні. Іздрик» приходив Тарас Прохасько і сказав, що це грандіозно.
Дещо темніші дні. Виставка-диптих
Анонс «виставки-диптиха» пропонує певний режим споглядання, який глядачі та глядачки можуть застосувати, не порівнюючи, але співставляючи роботи Іздрика та Бунчака:
«У 2023 році сталися дві абсолютні, не пов’язані між собою події. З різних причин двоє художників опинились в реанімації, а потім цілий шмат часу провели в лікарнях.
Зиму 2023-го Юрій Іздрик провів в реанімації та в інтенсивній терапії — переважно переповненій, переважно з великою амплітудою зміни сусідів, яким не вдалось вибратись.
Літо 2023-го Бунчак провів спочатку в лісі, а потім в лікарнях. В Серебрянському лісі Бунчак був командиром штурмової групи, поки його не знерухомила зграя летючого заліза. В Дніпрі та в Києві Бунчак лікувався від поранення разом з іншими, не всі з яких вибрались з лікарняних ліжок. Виписався на День незалежності, був звільнений зі служби за станом здоров’я.
Дві виставки, які існують окремо одна від одної, перетнуться лише на один день, аби розказати про одне (або ж ні), або змовчати про це».
Спекотно, простір галереї переповнений глядачами, серед решти на виставку прийшли Мирослав Яремак, Василь Іваночко, Юрій Боринець, Макс Йосипенко, Юрій Бакай, Любомир Сікач та інші. Кураторки починають коротким вступом з подяками та сумнівами, які повно розгорнуті у видрукованому на аркушах діалозі (замість кураторського тексту). Сумніви стосуються балансу між прагненням уникати інтерпретації та коментарів і неминучим впливом кураторських рішень на сприйняття робіт глядачами через вибір форми, організації простору і самого формату виставки-диптиха. Кураторки ставлять під сумнів власний «жіночий погляд» у контексті цієї роботи, підкреслюючи важливість оприявнення чоловічого досвіду під час війни.
Кураторки: Альона Каравай, Ася Цісар і Оля Поляк
Кураторські сумніви передаються й мені: чи може текст щось додати мистецьким практикам Юрія Іздрика чи Богдана Бунчака, чи це буде спроба пояснити сучасне мистецтво мертвому зайцю, чи є тут місце для коментаря і як впливає на сприйняття цих мистецьких робіт мій жіночий погляд і те, що частину літа 2023 року ми з моєю черепно-мозковою травмою провели в лікарні. Пригадується, як мені було соромно (цілком свідома неадекватності цієї нав’язливої думки), що навантажую медичну систему, коли стільки військових потребують більшої уваги. І через місяць лікування (ох, ультимативна сило тяжіння!) дійшла висновку, з яким не посперечаєшся: варто одягати велосипедний шолом.
На фінісажі Іздрик розповідає, що проживав на психоемоційному рівні, і як втікав від реальності через мистецькі практики. Усіляко самоусуваючись від потенційних питань «що хотів сказати автор?» чи «як хотів сказати автор?», він запевняє публіку, що відчуває себе сповна реалізованим митцем і все, що йому хотілося втілити, зробив, тож заскочений сам собою з сірниковими коробками та лаком для нігтів за робочим столом, питає: «Юра, а де тебе ще не було?».
Тоді публіка переходить в «білу» кімнату, в якій Богдан Бунчак читає свої тексти-роздуми, звертаючись до відповідальності глядачів і глядачок:
«А всім нам, “творчим”, скажу: не думайте, як робити мистецтво, не переживайте, як намалювати, що сказати, що написати, як заспівати, як танцювати. Думайте, мої рідненькі, як жити своє життя, бо дух творить собі форми, і немає нічого важливішого, ніж стосунки з іншими людьми. Від себе не сховаєшся, хоч як далеко поїдеш, совість не втопиш в океані, а почуття провини не покинеш на безлюдному острові».
Щонайменше на пару хвилин западає тиша. Важко дібрати слова, дискусії недоцільні. Що запитати авторів, відвертих у своїй вразливості? Один з глядачів цікавиться, чи буде Іздрик ще зніматись в кіно. Інший просить поставити автограф на книжках. Графіка з 90-х і сучасні роботи, літературна творчість та роль Фелікса у фільмі Ірини Цілик — все перетнулося на один день.
Погляд на «чорну» кімнату з «білої» кімнати
До Богдана Бунчака несміливо підходить глядачка й, щиро ділячись власним проживанням взаємодії з роботою, називає її «потужною». Богдан дякує за влучне слово й тисне їй руку.
Дещо темніші дні. Бунчак
«Дещо темніші дні. Бунчак» експонуються в «білій» кімнаті — це проєкція відео «Ти навіть не намагаєшся» (2024), текст, написаний Богданом до цього відео, та фото подарованого Стасом Туріною метелика, якого він завжди брав з собою на бойові завдання, і який загубився під час його евакуації після поранення.
Падаюча на відеопроєкцію тінь авторки
Відеоробота Богдана Бунчака спирається на пережите, проте він не використовує свої відео із зони бойових дій. Натомість обирає мистецьку стратегію found footage (знайдені кадри), в якій аудіо та відео, вилучені з оригінального контексту, дозволяють створювати нові асоціації та критичні погляди на матеріал, культуру та обмін сенсами. Це зумисне дистанціювання, щоб розпорошити напругу, пов’язану з особистим досвідом; узагальнення, аби уникнути буквального переживання подій з минулого, ретравматизації.
«Узагальнити не в сенсі — сказати більше, ніж я знаю чи відчуваю, а, скоріше, щоб бути доступнішим для інших, щоб образи, які збираю та транслюю, були знайомими для багатьох. Небо, ліс, темрява, втеча, прогулянка, шум лісу, дзвони, вибухи, спів. Є, звісно, і більш специфічні речі: шум в голові після вибуху, стрілянина, звуки радіостанції. Загалом працював з образами доволі інтуїтивно, довіряв собі та зовсім мало думав про драматургію чи взаємозв’язок між епізодами», — коментує обраний метод Богдан.
«В якийсь момент монтажу фінальним епізодом мала стати смерть героя, але вирішив, що внутрішній конфлікт, спокушання дияволом та накручування відчуття провини буде завершальним. Хотілося завершити фразою: You say Christ is Lord. Це той крик, який часто не чую, той голос, який через власну немічність ігнорую».
Серед інших відеофрагментів Богдан використав кадри з мультфільму «Енеїда» 1991 року, знятого за мотивами травестійно-бурлескної поеми Івана Котляревського, які впродовж десятків років сприймалися такими метушливо кумедними, а зараз позамежно пронизливі: люди тікають з дітьми та клунками в руках; біжать вівці та корови; хтось рятує на возі хатку; а один дужий хлопака біжить з яблуневим деревом в руках; жінка зупиняється і, озирнувшись, починає плакати: вона мусить рятувати себе та дітей, має покинути дім і шукати нового прихистку; козаки несуть церкву. Підігріває емоції тривоги аудіальна частина, що підсилює відеоряд, то вступаючи у конфлікт, то резонуючи з ним. Після перегляду відео від початку до кінця здається, що страх, тривога і почуття провини просочились у всі клітини тіла.
«Я б сказав, що загальний фрейм роботи — це zoom call з пам’яттю, кошмарами, мареннями, повсякденним переживанням травми війни, де тебе поставили у беззвучний режим і змоги відповісти немає. Мені було 27, коли пішов служити. Події, пов’язані зі смертю Каспера, сталися 20 червня 2023, за 10 днів до мого 28-го дня народження, тому і фраза “You are a God damn murderer” повторюється 27 разів. На фоні денного лісу, який шумить вітром, ми чуємо звуки дзвонів, які наростають і наростають. Розливи дзвонів і повторення фрази, яка озвучується дитячим голосом, згенерованим штучним інтелектом, створюють дискомфорт і свого роду нудьгу. Складається враження, що вся робота і буде тим повторенням, і нічого не зміниться. От і мені здається, що це почуття провини мене ніколи не покине», — коментує Богдан свою відеороботу в переписці, після відкриття виставки.
Богдан Бунчак на кухні Асортиментної кімнати
P.S.
Дорогою до Івано-Франківська я ухвалила рішення написати найбільш субʼєктивний текст про виставку, який тільки можу уявити. Тому що на старті була очевидною неможливість оглянути виставки Юрія Іздрика та Богдана Бунчака з дистанцією, потрібною для критичного погляду, і вся ця пригода лишень вела мене до надмірного вияву чутливості.
Цей текст доповнюють зумисно неякісні, видруковані на теплопапері фотографії, які не додають тлумачень «Дещо темнішим дням», а просто фіксують, що це відбулося (і трошки фіксують темряву днів). З часом зображення на теплопапері зникнуть і, можливо, лишиться цей цифровий слід, або розмиті спогади про спекотний день, коли одночасно була виставка Іздрика і Бунчака в «Асортиментній кімнаті». Все, як в житті.
Фото авторки
Головне фото: Тарас Теліщак
