Богдан Бунчак народився в Болехові, у родині священника. Згодом опинився в Києві — навчався на факультеті образотворчого мистецтва Інституту мистецтв Київського університету Бориса Грінченка, а у 2018 році закінчив Київську Академію Медіа Мистецтв.
У 2023 році Богдан пішов добровольцем в українську армію. Хотів би піти капеланом, але не міг — не мав духовної освіти й не був висвяченим. Тож під позивним «Стовп» Богдан служив командиром штурмової групи. Був поранений під Кремінною.
Сфера його мистецьких та наукових інтересів — взаємозв’язок православ’я та сучасного мистецтва. У рамках франківської програми київської бієнале Богдан Бунчак представляє аудіоінсталяцію, яка буде розміщена в «Асортиментній кімнаті». Ця робота — на межі мистецької практики і проповіді.
Про цю роботу та контекст її створення він розповідає post impreza.
Цю роботу мені запропонували в один з моїх перших днів в лікарні. Тоді, в кінці серпня, мав піднесений стан і хотілось щось робити. Мистецтво свій інтерес для мене вичерпало, але [я розглядаю цей проєкт] як можливість проповідувати, для донесення слова Божого. Врешті вийшла імпровізація в дусі прямих ефірів на радіо, де є трохи музики, трохи слів та розповідей про життя. 70% — це треки чи їхні шматки, мугикання, потім обірвані слова та фрази.
Навряд чи це саме проповідь. Те, що заважає стати проповіддю, стає нею.
Відтоді, як потрапив у шпиталь, життя розбилось на два етапи. В лікарні щодня — купа відвідувачів, насичене соціальне життя, настрій — екзальтовано піднесений. У цьому захваті все видавалося крутим, відчувалось багато сил і хотілось за все братись.
Після виписки людина легко адаптується — до армії я теж легко звикав. Просте тилове життя затягує. Але разом з ним виникає конфлікт, бо є зобов’язання повернутись до війська. Це немов контрастний душ: спочатку військова атмосфера, потім бойові дії, потім лікарня, де все супербезпечно. Потім треба шукати ресурси для повернення.
Чим довше я тут, тим важче буде повернутись назад.
Бачу розділення між тилом і бойовими діями. Добре, що існує територія більш-менш комфортного життя, куди можна потрапити з зони бойових дій та відчути: те, що робиш там, потрібне для того, щоб тут було спокійно і добре. Сидів у Лимані, дивився в інстаграмі на відкриття виставок та почувався класно.
Але великий контраст непростий психологічно. Стає складніше наважитись, погодитись знову повернутись на фронт. Ще й фізично я поки погано почуваюсь. Це зменшує впевненість: як буду виконувати ті ж завдання? Загроза загинути зростає (хоча б навіть у моїй голові).
Сподіваюсь, ця робота буде просто приємною для прослуховування.
У ній буду ділитись досвідом, бо вважаю, що найкраща проповідь — це власний досвід, а не цитування чогось. Буду розказувати, яку роль у моєму житті зіграв Бог. Але здебільшого [інсталяцію складає] ненав’язлива музика. Деякі треки — з плейлиста для бойових дій, які слухав дорогою до виконання завдань.
У мене було багато сумнівів щодо цієї роботи: наскільки вона необхідна. Але можу думати про неї не як про художній твір, а як про можливість говорити про Бога.
Мені доводилось проводити виховну роботу на місцях. Там багато хто переживає, що тут люди не переймаються війною. Я був з ними, тому моя думка бралась до уваги. Для мене [піти воювати] було про індивідуалізм, моє рішення, мою особисту відповідальність. Про мої стосунки з Богом, бо християни мають бути там, де складно. Але є багато інших людей, у них свої пріоритети, вимоги, відчуття несправедливості.
Не було нікого, хто б відверто зі мною не погоджувався. Але було враження, що аргументи не завжди працюють. Люди озлоблені, у них виникає відчуття несправедливості. У них є не тільки претензії, але й злість, бо ніхто не хоче померти, — всі хочуть повернутись до життя, як у решти. Для тих, хто воює, смерть є ближчою, ніж те життя, яке вони хотіли б мати. І тут вони дивляться інстаграми, де людям життя ближче за смерть.
Страх смерті легко вбиває мотивацію. А що має мотивувати? Це й було моє завдання, крім бойового.
Зараз навчаюсь у семінарії, на заочному. Дивний формат для мене, бо понад 6 років не був на парах. У цьому теж є непевність, бо не знаю, чи потраплю на наступну сесію. Формально не можу відмовитись від відповідальності перед військом. Ти увійшов у цей статус — і не можеш з нього вийти. Заспокоюю себе тим, що «Богданчику, подумай про свою душу». Це — на першому місці, незважаючи на мої формальні статуси художника, семінариста чи студента.
Фото: Олеся Саєнко
